Чи добре там, де нас нема? Реальні історії полтавців, які живуть за кордоном

Автор: Людмила Стребко, 3 січня, 13:11

Фото: Чи добре там, де нас нема? Реальні історії полтавців, які живуть за кордоном


Поїхали мандрувати, а зосталися жити: такі випадки далеко не рідкість для нашої держави, із якої щорічно від’їжджають за кордон сотні тисяч людей. Одні, пізнавши іноземне життя, повертаються, інші ж залишаються там жити й далі, приймаючи нову країну, нові правила та фактично нове життя.

Що так вабить українців в інших сторонах світу і чи знайшли вони там краще життя ми дізнавалися в реальних людей з Полтави, котрих життєвий шлях повів за межі України.

 

Країна-донор мігрантів

Навесні 2018 року Центр економічної стратегії України провів дослідження, в ході якого було виявлено, що Україна є однією з десяти країн-донорів міжнародних мігрантів у світі. Лише за 2012-2017 роки з нашої держави виїхало майже 6,3 мільйони осіб. Мотиви виїзду до іншої країни в кожного різні: хтось налаштований працювати за більш великі гроші, а хтось хоче знайти кращої долі для себе чи для родини. Проте скільки ж є причин, про які не оголошують офіційно, але які стають приводом для переїзду?

Трудові мігранти України

Ми вирішили дізнатися про особливості зміни місця проживання в полтавців, які зараз за тисячі кілометрів від України і які готові розповісти свої історії. У центрі оповіді Вікторія, Людмила та Наталія, котрі обрали для себе Азербайджан, Польщу та Швейцарію.

Куди мігрують українці?

  

Особливості життя в Азербайджані. Міфи та правда

Що ми знаємо про Азербайджан? Окрім того, що це мусульманська країна, що заповнена на 60% гірськими масивами та має потужну систему виноробства? Насправді, це досить невелика (тут проживає близько 10 мільйонів людей), але яка доволі розвинена та успішна держава. Вікторія, одна з наших героїнь, потрапила до Азербайджану, а точніше до столиці країни Баку завдяки коханню. Жінка одружилась із азербайджанцем і переїхала на Батьківщину чоловіка. Захвату не приховує: жити в цій країні їй подобається і реалізувати себе на чужій землі, говорить Вікторія, зовсім не проблема.

Фото Вікторії

Відразу спростовує головний міф, що слов’янкам у мусульманській країні жити важко. Особисто для неї є всі комфортні умови для життя, ніхто не обмежує прав та свобод і не забороняє працювати чи реалізувати плани. Зауважує, що в Азербайджані до жінок ставляться з повагою, не дивлячись на вік та статус в суспільстві. Додає, що і як до іноземки ставлення проявляють хороше, не акцентуючи увагу на національності. Проте Вікторія зауважує, що в Україні, попри оспівану гостинність, на приїжджих реагують часто дуже скептично, що змушує зробити висновок: нашій державі варто повчитися приязності і не судити людину по тому, з якої країни вона приїхала.

В Азербайджані особливу увагу приділяють і фінансовій забезпеченості людей. Жінка говорить, що в тут заробляти на життя легко, мотивує тим, що є велика кількість робочих місць. І явище безробітності трапляється вкрай рідко. Проте зазначає, що лікарі (вся родина чоловіка Вікторії є лікарями) тут мають лише один вихідний – неділю, і працюють відразу на дві клініки.

А от на рахунок вищезгаданих вихідних. Тут немає міні-відпусток на свята, як це є у нашій державі.  

Фото Вікторії

«Святкових вихідних порівняно з Україною, дуже мало. У нас новорічні свята супроводжуються цілим рядом вихідних днів, тут навпаки – початок Нового року великим святом не вважають, хоч і відмічають, як і ми. Азербайджанський Новий рік приходить з початком весни – це національне свято», – поділилась Вікторія.

Підмічає, що в Азербайджані немає передноворічних «стрибків» цін, коли в магазинах продукти дорожчають. Ціни тут стабільні цілий рік.

Не менш цікавим стало і те, що в них під час релігійних свят можна працювати і виконувати всю роботу по дому. Натомість в Україні не можна прибирати, шити, прати тощо.

І все ж цікавить запитання, чи є щось спільне у наших держав. Вікторія запевняє практично на всі 100%, що Азербайджан і Україна надзвичайно різні між собою.  

Фото Вікторії

«Ми відрізняємося, в першу чергу, за культурою. Коли ідеш по Баку, ніколи не побачиш підлітків, які цілуються в транспорті чи громадському місці. Тут за це карають, і ще навіть можуть осоромити перед батьками. Ніхто не палить і не п’є посеред вулиці – заборонено. Помітно, що люди одне одного поважають. Навіть в тому ж транспорті, в автобусі чоловіки займають переважно задню частину місць, жінки – передню. Картину, коли чоловік сидить, а поруч з ним стоїть жінка, ще не бачила. Місцем поступляться без очікування. Мене це вражає!», – розповіла Віка.

Проте, попри різницю між країнами, є і дещо спільне – смачні та ситні національні страви. В Азербайджані надзвичайна кількість страв з м’яса. Безліч смаколиків люди готують на певні свята, як українці, наприклад, олів’є на Новий рік. Але Вікторія, зазначає, що екзотики в стравах немає, навпаки, все дуже смачно і варте похвали.

...

Отже, за той час, що Вікторія проживає в Баку, її життя набуло нових фарб. І, головне, країна, в якій вона оселилась здається їй справжнім прикладом суспільства, в якому поважають культуру, жінок, та одне одного. Зізнається, що в Азербайджані жити подобається, але про Україну не забуває. Хоче щоб Батьківщина розвивалась і не стояла на місці. 

Фото Вікторії

 

Близькі сусіди за географією та далекі за ментальністю. Чим здивує Польща?

Здавалося б, приказки про близьких сусідів актуальні лише на рівні буденного життя людей, але насправді сусідство може мати і більші масштаби – наприклад, якщо воно між країнами. Але чи завжди сусіди такі дружні та мають спільності, ми вирішили дізнатись у Наталії, котра проживає у Польщі.

Поїхати туди Наталю змусило навчання. Із 2016 року вона вступила на магістратуру до Сілезького університету (Сілезія – це край у Центральній Європі, що лежить у сучасній Польщі, Чехії та Німеччині. Найбільші містами є Вроцлав, Катовіце й Острава – прим. авторки). Останні два роки дівчина  проживає в місті Катовіце, що за кількістю населення таке ж, як і Полтава. 

Фото Наталії

«Перші місяці в цій країні все здавалося особливим: люди, їх ставлення до деяких речей і поведінка, транспорт, кухня, традиції і т.д.»,  розповіла Наталя.

На запитання, чи виникали труднощі з мовою та порозумінням з місцевими жителями, Наталія розповіла, що протягом першого року навчання жила з дівчиною Пауліною, яка стала гідом і порадником, а також навчила вільно говорити польською.

Щодо загального відношення поляків до іноземців, однозначної відповіді почути не вдалось. Адже зазначає, що як і в Україні, так і в Польщі багато що залежить від виховання самих людей і їхнього ставлення до приїжджих. Говорить, що були випадки, коли друзів чи знайомих не надто привітно приймали в Польщі, але особисто вона такого досвіду не мала. Проте, виникали ситуації коли корінні жителі звертали увагу на її акцент і запитували звідки  вона родом.

Натомість, не менш актуальним залишається і питання працевлаштування в Польщі, куди останнім часом чимало українців їздять на підробітки. Наталя говорить, що якщо ти проживаєш в Польщі то знайти роботу не проблема, тим більше, якщо  дозволяє навчальний графік. 

Фото Наталії

«Більшість студентів, моїх знайомих і друзів, в Польщі працює, бо освітній план дозволяє 3-4 дні в тиждень спокійно ходити на роботу. Звісно, це важко назвати повноцінною роботою з оформленням на відповідну умову (так звана umowa o pracę), але дає можливість заробити 200-300 злотих (це приблизно 1500-2200 грн) за 4 дні. Велику роль відіграє знання польської і англійської мови  і звичайно ваша комунікабельність»,  говорить Наталя.

Не можна не згадати і про європейський транспорт. Наталя запевняє, що тут усе їздить за розкладом хвилина в хвилину, а спеціальні додатки на телефонв дозволяють переглядати розклад маршруту і відслідковувати, де нині потрібний автобус і коли треба вийти з дому, щоб на нього встигнути. Також важливо і те, що в Польщі ідею їздити без білету втілити в життя важко, адже контролери мають свою систему роботи і їх важко розпізнати. Вони не мають посвідчень чи спеціальної форми, а просто підсідають на певній зупинці і їдуть поруч з вами як звичайний пасажир. До моменту, поки не з’явиться інформація на таблиці біля водія, що немає можливості компостувати білет. І  в цей момент контролери (їх завжди двоє) перевіряють наявність білету. Якщо ж пасажир виявився «зайцем», то на нього чекає штраф від 80 до 250 злотих (590-1800 грн).

Фото Наталії

Незмінним аспектом, що цікавить як і туристів, так і тих, хто планує оселитись у новій країні, залишаються особливості національної кухні. Наталя говорить, що більшість польських страв готують з великою кількістю масла та м’яса, що власне робить їх дуже жирними, але водночас ситними. Найпопулярнішими в районі Сілезії є Журек (żurek) – польський суп. Він подається з чималою порцією копченої ковбаси та вареним яйцем. А в ресторані вам його можуть подати ще й у хлібі. Друга, не менш відома страва бігос (bigos), тушкована капуста зі свининою, шинкою, корейкою і ковбасою.

Отже, життя в Польщі для Наталії стало цікавим поворотом долі, про який вона не жалкує. Навпаки, розповідає, що ритм цієї країни якраз для неї. І полишати нове місце проживання не збирається.

«Люблю прокидатися рано й їхати на свою роботу, бо обожнюю атмосферу і колег. Свобода вибору і слова в усіх їхніх проявах – це однозначно про Польщу», – ділиться Наталя.

Фото Наталії

 

Всі тонкощі життя у Швейцарії, країні шоколаду, сиру та найнадійніших у світі банків

1400 метрів над рівнем моря, вражаюча гірська місцевість, квіткові галявини та невимовна чистота і порядок. Усе це про маленьке село Фурна (Швейцарія, кантон Граубюнден), в якому, здавалося б, вирує звичайне сільське життя, але насправді назвати це місце провінційним зовсім важко. У 2013 році жителькою цього регіону стала наша третя героїня Людмила. Зовсім неплановано вид з її вікна змінився з Полтави на Швейцарію. Причиною стало знайомство в Інтернеті, котре переросло в одруження, а згодом і в переїзд до країни чоловіка.

Перші враження, розповіла Людмила, запам'ятає на все життя. Засніжені вершини Альп в той час, коли на подвір'ї липень, вражаюча природа та особлива атмосфера гірської місцевості. Далі – знайомство з людьми та мовою, які здивували лінгвістичними складнощами. Тож як живе українка в Швейцарії? І чи не планує повертатись назад?

Фото Людмили

Насамперед, почнемо з мовного бар'єру. Поїздка чи переїзд до будь-якої країни передбачає знання мови. Хтось перш, ніж вирушати в мандрівк, тривалий час не полишає словники, а хтось попри хорошу базу знань все одно стикається з труднощами. Саме такий другий варіант трапився і з нашою героїнею. А все тому, що в Швейцарії чотири державні мови, одна з них німецька, але вона суттєво відрізняється від літературного варіанту. А ще – надзвичайна кількість діалектів, через які люди з різних куточків Швейцарії навіть не завжди зможуть зрозуміти один одного. Зауважимо, що Людмила до переїзду в Швейцарію володіла німецькою мовою на досить хорошому рівні, так як за освітою є вчителем іноземної мови.

Щодо жителів Швейцарії, жінка відгукується позитивно, говорить, що вони справжні патріоти своєї країни.

«Люди тут привітні і виховані. Усюди де передбачається спілкування з людьми, хамство і грубість є табу! Навіть водії автобусів зустрічають тебе як давню знайому. Народ тут щирий і добрий, і не приховує як любить свою країну», – розповідає жінка.

Фото Людмили

Також, героїня поділилась, що тут дуже популярно бути членами різноманітних об'єднань. У кожному селі є власна пожежна команда, яку фінансує саме ж населення за допомогою щорічного внеску. Усі вчасно вносять кошти і при цьому без сперечань, адже це закон і його потрібно дотримуватись. Окремим пунктом є чистота довкілля. Тут про це дбають, і жоден швейцарець не дозволить собі розкидати папірці чи пляшки на вулиці. А якщо десь на вулиці і знайдеться сміття — беззаперечно, це сліди туристів.

Для сміття є спеціальні контейнери, кожен з яких передбачений для окремих речей: скла, пластику тощо. Щонайцікавіше, що правильно сортувати сміття дітей починають вчити ще з дитячого садка, і це вважається нормою. Дітям  змалку пояснюють, що залишати сміття де заманеться — зовсім не варіант.

«До дітей тут ставляться як до дорослих. Діти допомагають батькам по господарству, рубають дрова, годують тварин та навіть керують трактором. У нас в Україні такого немає, малечу намагаються  вберігати від перевантажень. А тут ні, вони працюють на рівні з дорослими і помітно, що їм це подобається», – ділиться Людмила.

Фото Людмили

Щодо рівня освіти, то тут він однаковий і для міста, і для села. Цінують усі професії, і вважають, що «ганятися» за вищою освітою не потрібно. Також у Швейцарії відсутній поділ на багатих і бідних, більше того, ніхто не буде звертати увагу на те, що ти з села. Усі вважають один одного рівними.

Актуальною темою залишається і зарплата швейцарців. Подейкують, що цей народ не бідує. Людмила факт підтверджує, натомість розповідає, що високі зарплати передбачають і високі ціни. Скуповуватись дешево тут не вийде. Та, власне, люди і не економлять, продукти купують лише в швейцарських магазинах, хоч і за значно дорожчою ціною – тим самим роблять так, щоб гроші залишалися в країні. Але, попри достаток, культу одягу тут не впроваджують: головне, щоб було зручно та практично. Так само і з косметикою: місцеві жінки переважно не фарбуються.

Але високим зарплатам є виправдання. За хороші гроші людям доводиться чимало працювати. Жінка говорить, що український диплом тут недійсний, і, щоб отримати швейцарський, потрібно ще довго вчитися. Тому Людмила вирішила почати працювати з чоловіком на його сироварні. Але і для цієї справи довелось пройти курси сироварів і дізнатись більше про тонкощі роботи з сиром. Оцінює себе і свої навички позитивно, розповідає, що виходить це у неї непогано, про що навіть засвідчили самі швейцарці.

Фото Людмили

«Перекваліфікувалася з вчительки на сировара. Але мені нова справа подобається. Тому тепер я відшукую у сироварінні щось новеньке та цікаве для себе, адже потрібно розвиватися. Тим паче, конкуренція тут шалена. Сири — візитна картка Швейцарії. Так що, можна сказати, я в тренді!», – розповіла Людмила.

За 5 років на новому місці Людмила вже звикла до людей та менталітету. До України приїжджає регулярно, так як всі друзі та родичі проживають тут. Але не приховує, за домівкою сумує, хоч в Швейцарії має хороше та цікаве життя. Зізнається, що не вистачає української спонтанності, коли телефонуєш друзям і через дві години вже будинок переповнений гостями. Тут неважливо, колега це, родич чи навіть рідний брат — всі зустрічі треба планувати, і часом навіть більше, ніж за декілька тижнів. А от дружбу у швейцарців, Людмила оцінює як скоріше щось офіційне, і не таке щире, як це може бути в українців. Але, попри всі нюанси, Людмилі в новій країні подобається, і звикнути до неї вже вдалось.

Фото Людмили

 

...

Змінити місце, а точніше країну проживання, мало для кого є легким кроком. Наші героїні —  не виняток. Вони залишилися жити в країнах, які мало чим схожі з Україною, але які мають свої закони та порядки. Завдяки цим трьом розповідям вдалось дізнатись наскільки добре живеться там, де нас нема. Адже чим і як живе країна — найкраще запитувати у її жителів, а не мандрівників. Але, попри подорожі світом, повертайтесь додому, адже Україну можна зробити кращою, тільки якщо триматися разом.

 

Світлини надані героїнями статті

Інфографіка, обкладинка Юлії Деркач

Опублікована: 3 січня 2019


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація