Із Полтави на Небо через Іловайськ. Чотири історії про полтавських бійців

Автор: Анна Єгорова, 31 серпня, 17:41

Фото: Історії полтавців, полеглих під Іловайськом


29 серпня українці вшанували треті роковини Іловайської трагедії на Донбасі. За офіційними даними, під час виходу з оточення полягло 366 українських бійців, 429 отримали поранення, а 300 – потрапили в полон. У ході боїв за Іловайськ загинули 30 воїнів із Полтавщини, з них – четверо полтавців. Історії Олександра Мочалова, Олександра Горячевського, Сергія Лимаря та Антона Цедіка нам розповіли їхні найрідніші люди.

Іловайська операція

Звільнення міста Іловайська від сепаратистів у серпні 2014-го року стало елементом великої операції українських сил, метою якої було оточення Донецька та Горлівки. Вона розроблена 10 серпня, а 12-го видана директива військам. 18 серпня в ході запеклих боїв українські силовики, здебільшого добровольці, увійшли в Іловайськ. Операція мала завершитися до 24-го серпня, але у зв'язку з тим, що сепаратисти здійснювали значний опір, а можливості українських підрозділів були обмеженими, завдання не виконали.

У ніч з 23-го на 24-те серпня відбулося масове вторгнення військ РФ на територію України. Їхні батальйони й тактичні групи пройшли дуже глибоко, фактичного не відчувши опору. З огляду на це, групи в Іловайську опинилися в оточенні. 29 серпня, за домовленістю сторін, українці мали відступити без зброї (!) так званими «зеленими коридорами». Дві колони, які рушили вранці, були розстріляні на марші. Іловайське пекло, як часто називають ці події, стало переломною подією у війні на сході: відтак ЗСУ втратили ініціативу та вдалися до оборонної тактики. Після важких втрат почалися перемовини щодо Мінського перемир'я.

Схема руху українських колон 29 серпня 2014 року з оточення

 У пошуках сина

Олександр Мочалов завжди цікавився військовою службою. Його дитинство минуло у воєнних містечках, тому що батько – військовий. Олександр теж хотів служити, але цього не сталося. У дорослому віці намагався займатися підприємництвом, але, за словами батька Ігоря Олександровича, «це було не його». Успішно працював аварійним комісаром і майстром-консультантом в автосервісі. Олександр дуже любив автомобілі та талановито керував ними.

Коли почалася Революція Гідності, спочатку просто спостерігав за подіями, потім обурювався поведінкою влади. Коли ж зібрався їхати на Майдан у Київ – він розпочався в Полтаві, тому залишився тут. Ігор Мочалов розповідає, як у спілкуванні на політичні теми приходили з сином до спільного бачення:

«І в мене, і в нього було відчуття, що ми живемо в бозна-якій країні. Україна та й Україна, все. А внаслідок Революції Гідності, особливо коли здриснув Янукович, у нас з'явилася гордість, що ми є громадянами України. Коли віджали Крим, то і я, і син розцінили це як особисту образу. А коли почалося захоплення Донбасу, то в ситуації, коли зупиняти нікому, Саша на початку червня вирішив піти».

Віва за кермомОлександр із собакою

Олександр Мочалов звернувся до добровольчих батальйонів і став розвідником-санітаром 2-го батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». 11-го липня Олександра відправили в зону АТО. 21 серпня група виконувала завдання в Попасній. На той час уже склалася несприятлива обстановка в Іловайську, і постала необхідність нарощувати зусилля. Тоді, знявши з завдань інших районів, їх зібрали в Кураховому, і 21-го серпня підрозділ Олександра пішов на посилення батальйону в Іловайськ».

«Останній зв'язок у мене був із ним 28-го серпня. Він розумівся у військовій справі; хоч і не служив, але цікавився тактикою. Він бадьорим голосом сказав: "Пап, усе нормально. Боєприпаси є, закріпилася в приватному секторі, можемо тут тримати оборону хоч до Нового року" – оце його слова. А 29-го виперли в "зелений коридор". Ось так».

Ігор Мочалов розповідає, що син діяв чітко за уставом в останньому своєму бою:

«Під час обстрілу вони були вимушені пересісти у вантажівку на ходу, тому опинилися біля заднього борту. А снаряд потрапив у кабіну та передню частину борту. Люди, які були в передній частині, загинули, частину бійців викинуло з машини. Олександр надав медичну допомогу – хлопці розповідали вже – частину викинуло вибуховою хвилею, були контужені. Побратиму здалося, що з Сашком нічого не трапилося, тому що він відтаскував поранених. Товариш прийшов до тями, а Сашко стріляє в бік сєпарів. "Що робити?" – "Відповзай туди, тебе підберуть". Оцих трьох своїх хлопців він, по суті, врятував – кого відтяг, кому вказав, що робити. А сам чомусь поповз у бік Іловайська. Справа в тому, що там дорога асфальтна, з одного боку пшениця, з другого соняшники. І дорога на висоті, тобто як у тирі обстрілюють. Там далі підбили ще одну машину, і він поповз – це встановили вже коли хлопці вийшли з полону та подивилися відео. Він виявився вбитим біля тієї машини. Питання: він робив біля неї, підбитої та палаючої?!»

Бійці характеризували його особливу рису – загострене почуття справедливості. Командир «Яков», з яким спілкувався Ігор Мочалов, коли шукав сина, розповів, що Олександр ніколи не панікував і дуже добре орієнтувався в бойовій обстановці. Тобто такого, що він запанікував і не зорієнтувався, що йому робити, – бути не могло.

Олександр Мочалов (Картографічні дані © Google, 2017)

Пан Ігор каже, що після останньої розмови з сином сподівався, що вони закріпилися й займуть оборону, а про «коридор» взагалі розмови не було. 29-го серпня почали просочуватися повідомлення, а вже 30-го стало зрозуміло, що був «коридор». Тоді батько все кинув, поїхав у Дніпро, де базувався батальйон і звідки виходив. Там почав збирати інформацію.

«Загинув Саша 29 серпня вранці при виході. Пролежали вони в полі три дні. А на четвертий, 1-го вересня ввечері, їх забрали. Тоді було дуже спекотно, а вони лежали в полі. Збирала їх наша восьма санітарна рота полтавська у вантажівки – без мішків, навалом. Дев'яносто вісім трупів тільки третього числа привезли в Дніпро. Виклали на травичці, присвоїли всім номери, і слідчо-оперативна група почала процедуру огляду трупів. Потім уже, 4-го чи 5-го, я вимагав на впізнання. Тому що шукав і серед живих, і серед мертвих. Надії були – живий, живий, живий! Але я розумів, що там могло бути, якщо стільки загиблих, і треба впізнавати».  

Упізнати Олександра не вдалося. Однак батько побачив годинник і телефон сина. Згідно з протоколом правоохоронців, речі вилучені з фрагменту брюк з тіла №683.

«Мені кажуть: "Забирай", я: "Покажіть". Вони мені показують обгоріле зовсім тіло. Кажу, у мене питання, як пластмасовий телефон, годинник лишилися неушкоджені. Відповіли, що всяке буває».  

Олександр Мочалов із побратимами (На фото - крайній ліворуч)

Після експертиз у рамках спеціальної системи впізнавання по ДНК виявилося, що 683-й полеглий – не Олександр Мочалов. Далі інформації ніякої не було, тому пан Ігор разом із родичами загиблих шукали очевидців подій у госпіталях серед поранених. Лише всередині січня 2015-го, коли Ігорю Мочалову вдалося дістатися до вищих чиновників держави, швидко знайшли збіг ДНК – із тілом №679. Виявилося – проблема в юридичній площині: документи справи з Дніпра відправили в Маріуполь, бо злочин у юрисдикції області, де він трапився. І коли результати експертизи приходили в Дніпро, там відповідних матеріалів не було.

«Загалом, коли установили, направили мене в Дніпро, і там за годину зібрали документи з різних джерел. Експертиза показує, що є співпадіння з 679-м, робить запит із моргу на карту впізнання, тому що полеглих ми дивилися не митих, обличчя в крові. А там вони вже були впізнаванні. Потім знайшов співпадіння зубної карти. Далі характер ураження тіла впізнали хлопці на відео. Тобто все співпало. Переслали миттєво карту впізнання в Полтаву, запросили родичів. Похований був як невідомий на кладовищі в Червоносільському. Ну а потім почалася епопея з перепохованням. Тут на кожен момент можна розповідати свою історію».

Постріл ціною в життя

Тетяна Миколаївна, мама Олександра Горячевського, розповіла, що їхня родина особливо патріотичною чи національно свідомою не була через різні погляди на події сьогодення. А Олександр хотів присвятити життя історії. Проте склалося інакше: він не любив сперечатися, тому пішов вчитися в будівельний інститут, закінчив сантехнічний факультет і працював за спеціальністю теплотехнік.

«Але дуже цікавився історією – у мене зараз дві папки лежать його вирізок із газет, ще за 90-ті роки, коли розпочали друкувати нові погляди на історичні події. Книжки читав – Багряний, Зеров. Школярем брав участь у козацькому русі. Вони збиралися, співали, ходили в одностроях, допомагали людям і виховували молодших школярів, лекції проводили».

У більш дорослому віці взяв участь у розробці гри «Протистояння» – серії комп'ютерних стратегій у реальному часі. Із членами колективу розробників він переписувався навіть під час бойових дій, і завдяки цим людям рідні навіть дізналися про загибель Олександра:

«Один із цих хлопців був там. Він через інтернет спитав, хто знає, як зв'язатися з родиною такого-то (він знав його не тільки за ніком, а й за прізвищем і містом). Тоді спільні знайомі знайшли сестру, мою доньку, а тоді вже вона відгукнулася».

Олександр ГорячевськийНа фото - ліворуч

Тетяна Миколаївна розповідає, що син був дуже м'якою, поступливою та не скандальною людиною. Окрім читання, Олександр Горячевський любив природу:

«Дерева любив, обрізав. У нього такий хист був до цього! Оці дерева, які обрізав, вони довго й крону тримали, і плодоносили добре. Якось він відчував. Саджав дерева з батьком… Щось умів, щось не вмів, як і будь-яка людина».

Хоча й не займався громадською діяльністю, Олександр брав участь у Майдані, але батьки про це не знали спочатку. Олександр казав, що два-три рази їздив, а виявилося, що набагато більше. Він намагався нікого не турбувати, знав, що рідні будуть переживати й нервуватися. Так само сталося і з війною.

«Інколи у квітні приїздив, і вже почали заходити росіяни, він казав: "Як це несправедливо, чому нам повинні вказувати, як жити в нашій країні?". Але про те, що він піде на війну, я навіть і не думала. Незважаючи на те, що він умів стріляти – мав розряд, займався ще в шкільному віці – і фізично був міцним, мав звільнення від армії. "Годний у воєнний час"».

Тому у військкоматі Кременчука Олександрові відмовили, оскільки факт війни офіційно не визнаний і досі. У добробаті «Донбас» йому відмовили через його «білий білет». Однак взяли в «Шахтарськ» – батальйон внутрішніх справ. Десь 25-26 квітня він повідомив батькам, що вже на базі, проходить навчання. Також сказав, що вважає за потрібне піти воювати і що іноді буде вимкнений телефон.

«Він казав: "Ми в бою не беремо участі: ідуть попереду ЗСУ, а ми тут, де вже звільнено, як поліцейські – патрулюємо, пильнуємо порядок" і що, можливо, там залишиться, коли все закінчиться, щоб наводити порядок. Так він нам подавав. А насправді ж робили бойові виїзди».

Олександр Горячевський загинув під час контактного бою 19-го серпня. У групі був гранатометником; 16 серпня вони зайшли в Іловайськ з боку товарної станції та зайняли пакгаузи. Там протрималися до 18-го серпня: продуктові запаси були, однак скінчилися набої. Посилали за підкріпленням, але прийшов наказ відступати. Їхня група почала відступ 19-го серпня.

Олександр Горячевський (Картографічні дані © Google, 2017)

«Йшли вони не через місто, а через поля, у сторону Старобешевого. Там десь у полях соняшники. І зіткнулися з групою противника, яка почала стріляти з двох мінометів. Наші були поранені (три бригади), вони розосередилися, почали викликати допомогу. Пішов БТР із Старобешевого до них. А у них тоді для БТР захисні сітки робили з панцерних ліжок – з чого могли, з того й робили. У даному випадку кажуть, що якби сітки були з парканів або огорожі хоча б (щоб дірки менші), то шкоди було б менше. Почали з міномета бити по БТР; той не підходить – боїться, що його запалять. Сашко встав, раз вистрілив – не влучив по тому мінометному гнізду. А тоді встав другий раз, вистрілив – і влучив у нього. Але з того боку хтось, мабуть, прикривав, то потрапив у сітку БТРівську. І оці осколки всі кущем пішли на нього. Хлопці казали: "Падай, падай!", а він дивився: чи влучив, чи ще треба раз стрельнути. То все воно пішло на нього. Кажуть, якби сітка була більш дірчаста, воно б не розбило БТР, але частина уламків пішла б туди, а частина сюди. А так воно від цієї сітки все кучкою відлетіло… Ну вони його підхопили, затягли на той БТР (ті вже більш не стріляли: чи втекли, чи їх побили – ніхто не дивився, що там у них). Але, кажуть, він ще декілька хвилин, і все…».

Довезли до Старобешевого, оформили документи. Очевидці розповіли, що своїм пострілом Олександр врятував близько двадцяти людей. Бо якби не підійшов БТР, то поранені б померли або ворожа група укрила б мінами. А так всі повернулися. Хоча пізніше посідали в погребах в Старобешевому – частина там померла, декого повиводили місцеві в цивільному одязі, дехто в полон потрапив, деяких хлопців і не знайшли. Замкомандира батальйона привіз Олександра в Полтаву, обласна міліція допомагала поховати. А потім почалися історії «у списках вас не було».

«Коли трошки в голові просвітліло – через місяць-два – поставили нас на облік у виконкомі. Скрізь кажуть "Дайте документи", підтверджувати статус. Кинулися робити посилання в Дніпро, де числився батальйон. А на той час його вже розформували, хоча раніше обіцяли всі довідки надати. З Дніпра приходять відповіді, що в наданих документах такого прізвища немає. А потім побачили судові прецеденти і почали діяти. На той час допомогло, що вийшов закон про добровольців».

Після півтора року судової тяганини та запитів, у 2016 році родина отримала статус сім'ї загиблого учасника бойових дій. Проте батько Олександра помер ще в 2015 році, і Тетяна Миколаївна Горячевська залишилася одна. На питання, який псевдонім мав син, стиха й усміхнено говорить – «Псих»:

«Тому я не дуже його згадую, якось чудно (посміхається). Я в хлопців питаю, а чого "Псих"? А вони кажуть, та він такий, куди не направлять – усе згоден. Кашу варить – кашу варить, сторожувать – сторожувать, машину штовхать – то так. От вони його чомусь так і прозвали».

Непередбачене чергування

Мама полеглого військового, Людмила Анатоліївна, розповідає, що з дитинства Сергій Лимарь був гіперактивний і мав лідерські якості:

«З дитинства він – лідер. З дитинства він шалений в усьому. І з віком це посилювалося. Його вихователька казала, що такі гіперактивні діти трапляються в групі раз на чотири роки. А тоді ж у школу пішов, себе не давав образити ніколи».

Родина жила неподалік Інституту зв'язку, тому Сергію завжди подобалося спостерігати за курсантами, та й у сім'ї були військові. Років із десяти він хотів пов'язати життя зі службою, навіть усвідомлено намагався навчатися старанніше, аби вступити до військового вишу.

Сергій Лимарь

«Я намагалася виховати його таким чоловіком – у столярський гурток записувала… А вже в студентські роки – у нього така гарна фігура була, широкі плечі – то відбирали його танцювати. А так – він брав участь у всьому. У футбол любив, із школою в походи, табори, виходили в Дендропарк – це йому дуже подобалося. А вже як на війні був, казав: "Оце я вже на природі набувся"...»

Закінчив факультет зв'язку – тоді вже Військового інституту телекомунікацій та інформатизації Київського політеху. Отримав розподіл на Гостомель (Київщина), де служив у полку зв'язку. А як почалася війна – направили в офіційне відрядження як одного з найкращих:

«Командир казав, що була найдієздатнішою в плані зв'язку їхня частина. Тому зі зв'язистів поїхали тільки вони. Ще під час Майдану так на серці мені було неспокійно… Думаємо, хоч би вони тих дітей розвезли по домам. І за своїх переживала. Телефоную в Київ, питаю, що командири кажуть. Ну, раптом Янукович скаже війська підняти, вам же треба буде йти туди, до тих дітей… А він каже "Ну, ми це не обговорюємо, і взагалі, ми давали присягу не Януковичу, а народу України". Оце він мені таке відповів».

Сергій Лимарь

З кінця березня 2014-го направили на межу з Кримом – спочатку на Чонгар, потім у Херсонську область; там Сергій перебував у полях майже без виїздів. У липні перекинули в Донецьку область, де він служив місяць до загибелі. З 18-го серпня, як почав формуватися котел, зв'язисти мали численні виїзди зі Старогнатівки, де базувалися:

«Я ж йому дзвоню, питаю. А він каже "Та я оце зв'язок качаю генералу". Думаю, раз біля генерала – це мені спокійно, що все буде добре, генерали себе не підставлять. А він: "Що ти таке кажеш? А як інші пацани?" Я думаю, у них тоді вже були смерті, він-то нічого не казав. І так прямо з усім переживанням казав "А як же ж інші?"».

Мати встигла направити синові туди одну посилку, бронежилет. Сергій казав, що в них він один на трьох, і дають його тому, хто йде на чергування. Матері й дівчині також розповідав, що машини зв'язку вдвічі старші за нього. Також рідних здивувало, що при собі Сергій мав лише гранату – і то не для того, щоб захиститися, а щоб знищити себе й апарат зв'язку в разі ворожого захоплення.

Сергій Лимарь (Картографічні дані © Google, 2017)

Перед підходом до Іловайська військ РФ, прилеглі території поливали градами. Саме під час такого обстрілу близько п'ятої ранку 21 серпня загинув Сергій Лимарь. Увечері до того він востаннє говорив із мамою:

«А він якраз на чергуванні був і казав: "Та це я сьогодні почергую, і в мене відпустка має бути". Друзі женитися збиралися, і він спішив, бо мав бути дружкою. "Я відчергую за когось там…". Ну а командири кажуть, що він же на зв'язку, а в супротивника апаратура краща була. І прямо на сигнал зв'язку снаряди. Вони встигли вискочити в окопи, машина згоріла повністю. Троє їх було на зміні – офіцер і два контрактники. То, каже, один живий, другий ранений, а цей, каже, куди він біг з того окопа? Кудись йому треба було бігти… І тільки з окопу вибіг, то його й… Я так розумію, це воно його молотило як м'ясорубкою».

Трагічна звістка спіткала Людмилу Анатоліївну того ж дня на роботі, в обласному наркодиспансері, де вона працює головною медсестрою:

«Годин в 11 заходжу в приймальну (там кабінет головного лікаря, а напроти мій), і стоять четверо військових. Я так навіть… ну ніяких думок. Тоді ж вони пішли до начальника в кабінет, а потім заходять до мене – а мені так ніби хто спину окотив (я не розумію чому!), як ніби такий холод пройшов! А це з військкомату прийшли повідомити».

Апаратна після обстрілу

Мати ділиться, що найстрашніше було далі – під час впізнавання тіла в Запоріжжі:

«Як і всі, думаю: "А раптом це не мій, а раптом це не мій!". А там такий жах у Запоріжжі! Стоять із різних областей України, такі як ми, отримувати кожен свого. Вони передають про загиблих «один, два, один, два»… А в Запоріжжі той морг переповнений! Мені телефонують: "Бігом приїжджайте, бо ніде тримати їх". Перед нами отримували з Волині. То їм коробочку видали. А мого вивозять на каталці…». 

Сергій Лимарь – перший полеглий в АТО полтавець, похований на Алеї Героїв. Поховали бійця 24-го серпня, якраз на день Незалежності. Йому було якраз було двадцять п'ять з половиною років.

«Уже він такий дорослий став, такий уже..! Я вже його відчула такою людиною, з такими роздумами. Казав, хотів ще вступити й отримати другу вищу освіту – психолога», – говорить пані Людмила.

 Подорож Енея

Під час Революції Гідності Антон Цедік працював у Полтаві та майже на кожні вихідні їздив до Києва, а в січні звільнився та повністю поринув у боротьбу. Коли розпочався полтавський Майдан, був у самообороні. Є відео, де він читає поему «Тарасова ніч» в ОДА. Шевченко – як розповідає мама полеглого Ольга Миколаївна – був улюбленцем: Антон завжди мав кишенькового «Кобзарика», якого часто перечитував і багато знав напам'ять. Коли в Полтаві все більш-менш заспокоїлося, знов поїхав до Києва. Кажуть, на Майдані Антона називали «полтавським сотником». Рішення піти на фронт прийняв навесні 2014-го.

«Він спочатку був комендантом п'ятого поверху в КМДА. Як розпочалися вибори – займався виборчою кампанією. Потім зрозумів, що це не його. Побачив, що розпочалася війна, і вирішив іти. Спочатку пішов у "Дніпро-1", але ж там не було зброї, і вони вирішили повернутися до Києва. Так пішов у "Донбас". Його військова частина 3027 – у Нових Петрівцях (до речі, він у ній проходив і строкову службу, тільки в Ірпені). У липні 2014-го ми з бабусею востаннє там його бачили, але зовсім трошки, приблизно з півгодини. Він нашвидку поїв і побіг на стрільбище, їм якраз повідомили про від´їзд в АТО. Потім повернувся – забув віддати важливу довідку. Він був у бронежилеті. Коли ми з ним востаннє обійнялися, пам´ятаю, яка мокра була у нього спина…», – розповідає Ольга Цедік.

9 липня підрозділ Антона прибув до Артемівська, де й було місце постійної дислокації. Далі – Лисичанськ, Попасна.

Антон Цедік (Фото із соцмереж)

Побратими Антона та його мама, Ольга Миколаївна, розповідають, що найбільше він любив читати:

«З дитинства книжки любив. Спочатку тваринами дуже цікавився, потім історією – багато було в нього енциклопедій. Найкращий для нього подарунок – це книга. Завжди він був з книгами – скільки його пам'ятаю. Казала йому: "Антон, іди ж погуляй, побігай з хлопцями", але якось це не дуже його цікавило. Ходив і на танці, тхеквондо, бокс – там не затримався, не було того кола спілкування. Йому завжди подобалося спілкуватися з людьми старшого віку, цікавив їхній досвід. Зібрав велику домашню бібліотеку. Коли вступив до вишу, то всі гроші, які давали на прожиття, витрачав на книжки. Казав, що займається самоосвітою. Це було для нього найважливіше».

Навіть в останньому бою з ним була книга – розповідає Володимир Дериведмідь, старшина 2-ї штурмової роти батальйону «Донбас»:

«Дві-три книги було завжди з ним. В останній свій бій в Іловайський котел сказали не брати нічого, крім зброї та боєприпасів. Антон взяв зброю, боєприпаси та книгу. Книга про отамана Зеленого. Це приклад для нас усіх: поки ми не почнемо читати книги, доти програватимемо війну».

Антон ЦедікАнтон Цедік

Старшина розповідає, що Антон не мав шкідливих звичок і не вживав м'яса навіть на війні: завжди просив замінити на салат. Пан Володимир каже, що до рівня стандартів Антона, підтягувалися всі:

«Він виділявся серед всіх своїм розумом, усвідомленим підходом до справи захисту Батьківщини, до кожного питання, навіть дрібного – чи то чистити зброю, чи то виконувати вправи, чи навчатись стрільбі, займатися спортом. Він ніколи не дивився на людей зверху вниз; з усіма спілкувався як солдат з іншими солдатами. Ще важливо те, що від нього я не чув ніколи навіть грубого слова, не те що матерного – це, видно, було його виховання».

Побратим розповів батькам, що коли вони були в окопах в Іловайську, на Антона завжди можна було покластися. Ще на холодильнику він розписав слова Шевченка «Полилися ріки крові...» із поеми «Єретик». Антон обіцяв приїхати на день народин батька 23-го серпня, адже отримав відпустку. Але коли його побратими опинилися в оточенні в Іловайську, поїхав з іншими небайдужими на допомогу. Їхали через Курахове, де залишили майже всі речі: їх запевнили, що вони повернуться за 1-2 дні.

Антон Цедік (третій справа) з побратимами

Останній зв'язок із рідними був удень 28-го серпня. Пані Ольга розповідає:

«Буквально хвилинку ми з ним поговорили. Сказав, що об'являють тишу, не буде з ним зв'язку. Попрохав до коханої Олесі щоб я перетелефонувала. І почала плакать, а він каже "Ні, я сам скажу їй". Він не прощався, він був впевнений, що повернеться. Не боявся він. Це, може, й нерозумно, але він був впевнений, що повернеться».

Згідно з матеріалом «Книги пам'яті», Антон Цедік загинув зранку 29-го серпня під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла. Він сидів по правий борту КРАЗу, у якому вони їхали, і стріляти по них почали якраз праворуч…  

«Побратим Антона "Гоша" каже, що він лежав, як живий… Тому навіть не наважилися й очі закрити. У багатьох були обличчя викривлені від болю, а він просто лежав. Наче світло вимкнули, і він заснув, але очі були скляні».

Антон Цедік (Картографічні дані © Google, 2017)

Про смерть сина батькам повідомив старшина. Вони не повірили, адже побачили Антона у відеосюжеті про Іловайськ у новинах. Однак виявилося, що це інший хлопець. Надія з'явилася, коли сестра Катерина побачила Антона Цедіка в списку полонених. Однак Антоном Цедіком виявився боєць із Херсону. П'ятого вересня батькам зателефонували й запросили на впізнання. Правоохоронці довго готували батька до цієї процедури, показували страшні знімки. Пані Ольгу на впізнання чоловік так і не пустив. Повернувшись з моргу, сказав, що побував у пеклі.

«Антона впізнали тільки по зліпку зубів. І ноги… Ще до Майдану вони якось сиділи і порівнювали чомусь свої ноги. І чоловік запам'ятав. А в Антона залишилися не обгорілими тільки ноги, тому що в берцях. Він загинув перший у цьому КРАЗі, а зверху впали ще двоє побратимів».

Після впізнання, родині віддали закривавлене посвідчення, уціліле завдяки тому, що побратими сховали його в берці, а також обгорілі жетон і годинник. Лише в березні 2017-го батьки отримали рюкзак із речима Антона, серед них і пропалена книга про отамана Зеленого, залишена в Курахово перед виїздом... 

На честь Антона Цедіка в місті Бахмуті Володимир Дериведмідь заснував книгарню «Еней» – за його позивним. Біля магазина стоять портрети Антона та Сергія Бохонька – найближчих бійців, яких старшині довелося відправляти рідним як «Вантаж-200».

Володимир Дериведмідь у магазині Еней (Джерело - bahmut.in.ua)

«На цій Алеї Героїв усі полеглі полтавці мріяли кимось бути, творити якусь справу. Ми повинні її продовжувати, і магазин "Еней" продовжує цю справу. Ми побудуємо філіали по всій Україні, у тому числі – у Полтаві».

 

Інфографіка і обкладинка Максима Скворцова

Опублікована: 31 серпня 2017


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація