Крізь час і попри заборони: хто зберіг, а хто змінив щедрівки

Автор: Анна Аксюк, 15 січня, 15:23

Фото: Крізь час і попри заборони: хто зберіг, а хто змінив щедрівки


Щедрівочка щедрувала… А що для нас щедрівки сьогодні? Відповідь у пересічних людей часто неоднозначна і проста – вірші та пісеньки, які співають на новорічні свята, отримуючи за це винагороду. Ми ж копнемо глибше, спробуємо з`ясувати, звідки йде ниточка цих пісенно-обрядових звичаїв, як раніше щедрували наші бабусі та дідусі і як передали цю красиву традицію наступним поколінням, попри тривалу заборону.

Дивно, але про традицію, без якої ми не уявляємо наших зимових свят, не так багато відомо. Є лише окремі крихти, які дійшли до нас з малочисельних джерел, бо на прив’язках до традицій кожна прийдешня система «виїжджала» по-своєму.

Не варто забувати й про зміну календарів, коли святкування деяких дат стало дещо не співпадати. Як от, наприклад, та ж сама для нас зимова щедрівочка, де чомусь уже прилетіла ластівочка.

У своєму дослідженні звичаїв та традицій знавець народних звичаїв Тамара Желіба відзначає, що аналіз «маланочних» пісень стверджує їх прадавню приналежність до весняного циклу «Новоліття» (Новий рік у березні): «Весна-красна Маланочка, а ще кращий Василюньо».

І, в підсумку, на її думку, після декількох календарних реформ, знання, що накопичував і збагачував український народ тисячоліттями, які сформувалися в звичаї, сьогодні є лише відголоском, заміною з порушеннями і плутаниною. Адже без астрономічного й духовного обґрунтування перенесення дати, часу свята, віднімання 13 днів (різниця між Юліанським та Григоріанським календарями) губиться їх визначена сутність та значення обрядів, узгоджених з астрономічними циклами та законами природи.

Далі не вгодили щедрівки атеїстичній радянській владі і були заборонені, як прославляння божеств.

Марія Кібальник

85-річна Марія Кібальник із села Орданівка Диканського району точно не пам’ятає хто навчив її у 10 років щедрівок, говорить, що просто знали і все. І, хоча на час її щедрування припала заборона, вона згадує, як не минали вони цієї традиції в своєму далекому дитинстві після війни:

«Тоді не було нормальних хат, люди поробили мазанки і ми бігали заглядали в ті віконця прямо при землі, чи світиться, чи хто жде щедрівників та варить якогось вареника, то ми вже було чекаємо, щоб перепало і нам за щедрівку.

Хоча не можна ж було співати таких пісень. Нам, дітям, нічого не робили, але батькам на роботі наказували, щоб діти не ходили щедрувати.

Як у родині були заядлі комуністи, то нікого співати цього дня не пускали, а так ходили по селу – хто ж втримає, як хочеться?

Більшовики Бога не визнавали, а люди все одно ходили, наслідуючи давні традиції. Підбігали, у віконце заглядали, щедрували і чекали, що винесуть гостинці. Тоді цукерок та подібних солодощів не мали, а прямо гарячі вареники та інші наїдки кидали в торби, ото дійсно були пригощання – щедрий вечір.

А ще, як раз замішуючи тісто на вареники для свята, Марія Кібальник згадала щедрівку, яку співали на Меланку:

«Меланочка, коханочка, під віконцем припадала

Шо ти тьотю наварила, що ти тьотю напекла

Винось діткам до вікна

Добрий вечір!»

Ділиться враженнями старожилка і про сучасні щедрування, усміхаючись:

«Нещодавно приходив до мене хлопець щедрувати, чотири рядки розповів і чекає подарунків, а я запитую, чому ж така коротка. А він відповідає, що шукав-шукав в Інтернеті та іншої не знайшов».

Навіть з плином часу комуністичний режим не давав поступок народним традиціям. Хоча й ті, хто наважувався щедрувати, особливо в містах, діяли вкрай обережно – ходили щедрувати на Новий Рік, а не Різдво, щоб не виділятися з натовпу. Ніколи не виходили на загал перевдягненими у традиційний одяг. 

Яскравим прикладом переслідування є «сумний вертеп» 1972 року у Львові. Як повідомляє Радіо Свобода тоді, КДБ розпочав погром українського шістдесятництва, арестувавши 19 осіб у Львові та Києві. Серед яких були і Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Євген Сверстюк та інші. Про що свідчать унікальні фотографії з домашнього архіву учасників Вертепу 1972 року.

Фотографії з домашнього архіву учасників Вертепу 1972 року (Джерело radiosvoboda)

Та заборони до подібних звичаїв були не кругом. Ще одна жителька села розповіла свої спогади про «щедрі вечори». Катерина Зінченко (1935 року народження) говорить, що у них щедрували не так, як зараз, лише на Святки:

«Я родом з Ковалівки Шишацького району, Полтавської області, то там у нас ніхто не забороняв щедрувати. Раніше ми красиво вдягалися на щедрування: плахта, вишита сорочка, корсетка, передник. Але козу не водили – не мали такого звичаю.

І малеча ходила і ми дорослі з ними, душ по п’ять, вечерю носили, на Меланки так обов`язково вареники варили».

Катерина Зінченко

Розповіла бабуся і про своєрідний звичай, який вони мали в наступному по календарю святі:

«А далі, на Водохрещу, як воду святили, вмивалися всі разом, і було як парубок хороший, то дівка йде вмиватися, а як поганий – падає у воду, а вмиватися не хоче з ним».

Український музикознавець, професор Національної музичної академії імені Чайковського Юрій Чекан говорить, що щедрівки так само дійшли до нас, як і багато того, що забороняли раніше:

«А чому дійшли, чому лишилися в пам`яті народні повстанські пісні, наприклад, і взагалі українська мова, яку також багато забороняли?

По-перше, тому що наш народ є дуже креативним. Скільки не знищують чорноземи, вони все одно дуже родючі. Так само на них відроджуються і творчі люди.

По-друге, щедрівки пов’язані з календарним циклом, і, хотіли ми цього чи ні, люди живуть за ним. І найбільше традицій зберігають у селах. Вони з одного боку наше щастя, з іншого боку – наша біда. Аби у нас були динамічніші реформи у нас – би був менш традиційний народ. І це – наше щастя, тому що вони зберігають народну пам'ять».

Він розповідає, що у кінці 20-х років у Радянському Союзі був запроваджений спеціальний шестиденний календар, «шестиденки», коли вихідним був лише один день. Це було зроблено для того, щоб викорінити, крім усього іншого, пам'ять про час:

«Вони оволоділи простором і хотіли оволодіти ще й часом.

А щедрівки – календарні пісні, вони є збереженням календарного циклу, циклічного відчуття часу в якому величезна кількість українців жила тривалий час.

Тому вони, звичайно, збереглися, точно так само, як повстанські, стрілецькі пісні.

Є така пісня, якій вже років 200 Як козак в неволі про московську неволю, хоча була офіційно заборонена, збереглася і до сьогодні, і її знову почали співати».

Олена Щербань

Етнолог Олена Щербань розповіла чому на її думку щедрівки та колядки попали під заборону:

«Це стосувалося і щедрівок і українського слова і поезії Шевченка і подібних моментів які Україну самим українцям.

НКВД забороняло, бо тоді йшло знищення української нації. Щедрівка це язичництво, це наша первинна рідніша віра, бо вона давніша з того ж таки походження. Що показує, що ми перші явилися ніж росіяни, це знову ж таки тут є політичний момент».

Дослідниця етносу говорить, що основний меседж і сутність щедрівок і колядок – прославити господарів, побажати здоров`я, дати родині надію на майбутній щасливий рік. З метою не допускати подібну ідеологію тодішня влада робила заборони усього подібного.

Попри заборону щедрівки та колядки збереглися, бо усна народна творчість прививалася з дитинства, всі свята святкувались піснею, словом, віншуванням господарів, смаколиками:

«Обрядові пісні, звичаї передавалися від прабабусі до бабусі, від неї до внуків і так далі. Так само як і обряд хрещення дітей, скільки б не було заборон, все одно матері навіть у корзині носили таємно дітей до церкви».

Записувати народні колядки, щедрівки етнографи почали лише у другій половині ХІХ століття, коли інтелігенція почала цікавитися народними звичаями. Тоді книжок не писали, це були своєрідні записки для петербуржських бібліотек. Іноді такі тексти з`являлися у стародруках, перших етнографічних журналах «Этнографическое обозрение», які зараз є в деяких бібліотеках України. Але простий народ його не читав. Тому більше інформацію передавали з вуст в уста.

Вплив на народну пам`ять Олена Щербань пов`язує ще і з тим, що наша держава довгий час існувала під різними імперіями:

«Під російською імперією східна Україна зберегла менше національних традицій, в тому числі і щедрувань, співанок. Їх мало знають, мало чують, їм дивуються.

Якщо я зараз у Слобожанщині (східна частина України ред.) співаю слобожанську колядку: «Рай розвився, рай розвився, Христос народився». То ні молодше покоління, ні старше не знає, що це з їхнього регіону слобожанська колядка, вона співалася в Охтирщині, принаймні там була зафіксована».

Олена Щербань відзначає, що на Львівщині, Івано-Франківщині і на Західній Україні в цілому було більше традиційних співанок. Не дивлячиь на те, що тодішня Польща Литва, Австрія, Угорщина, теж давили своєю культурою, але люди не колонізувалися, більше зберігали свого локального етносу. До сьогодні дійшла лемківська і бойківська щедрівка і колядка, на Сході ж – нема ніякої.

Причиною цього етнографиня вважає тодішнє формувалися українських міст. Коли українців мільйонами гнали в Сибір,а натомість переселялия етнічних росіян, змішували народ:

«Курська, Псковська області, про Бєлгородську взагалі мовчу, – заселені українцями. Там, до сих пір, знають українську мову, можуть заспівати наших пісень, кутю і борщ варять по-нашому. У Східній Україні менше цього, тому що тут етнічні росіяни живуть, а там – українці».

Катерина Скрипка (1956 року народження), почувши розмову про давні щедрування, навіть розчулилась. Вона згадала одну із заборонених щедрівок того часу, коли в 5 років вона вперше бігала з новорічними піснями по оселях, і переповіла її нам:

«Меланка ходила, Василька водила.

Василечку татку, пустіть мене в хатку!

Я жита не жала, чесно хрест держала.

Радуйтеся люди, до вас Христос Буде!

З наступаючим Новим Роком з Васильом!

Здоров`я-доров`я! Дожити до Великодня!

І обсіятися, обполотися і обжнивуватися!

Зараз, коли дітки щедрують, отакої про Меланку ніхто не співає. Таких щедрівок раніше було багато, але їх приховували і мало збереглося до нашого часу», – говорить вона.

Ще Катерина Скрипка розповідає, що так вчила її співати бабуся Одарка, яка жила у Писаревщині, Диканського району:

«Вона говорила, що цю щедрівку можна співати тільки в деяких хатах, а в інших треба щедрувати: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» без релігійного нахилу.

Це був 1963 – 1964 рік. Нам тоді дуже хотілося цукерок, тому ходили щедрувати, а де давали гроші – туди всі бігли, в ті ж хати, де знали, що дають домашні пряники йшли не охоче.

А мама говорила, що як йдете, то заходьте у кожен двір і до баби Килини, в якої тільки пряник печений, бо їй хочеться послухати дітей, а грошей купити цукерок, вона не мала. Адже магазинні солодощі були для нас якоюсь фантастикою.

Забороняли багато чого тоді, як от, наприклад,  колись ми прийшли в школу після Великодня і в мене був рукав вимазаний у фарбу від крашанок. І за це вчителька німецької мови почала бити мою руку об парту. Це – на все життя запам`яталося.

А через роки ми їхали на вінчання моєї дочки і я побачила її в церкві, вже набожну. Так хотілося заплакати і сказати: ”За що ж ти мене тоді товкла?».  

Народ просто так не викидає з пам’яті слова, які з покоління в покоління бабусі, дідусі, прадіди повторювали як молитви. Вони як генетичний код вбудувались в наше ДНК і навіть якщо не буде кому їх передати, ми заново відтворимо дуже подібні, а може й такі ж самі ці, мабуть, дійсно важливі для народу пісні, вірші, символи, заклики. Навіть якщо вони зсунулись у часі, мають відлуння прадавніх уявлень про небесні світила чи під лаштувалися під релігію. Адже не просто так вони, не дивлячись ні на що, все ж-таки живуть з нами й сьогодні.

 

 

Обкладинка Юлії Деркач.

Опублікована: 15 січня 2019


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація