Львівський досвід VS полтавська реальність: що робити, щоб люди не їхали з міста

Автор: Аліса Куценко, 30 жовтня, 18:19

Фото: Львівський досвід VS полтавська реальність: що робити, щоб люди не їхали з міста


Проблема міграції не нова, а враховуючи масштаби і наслідки, ця тема ще довго буде залишатися актуальною. Полтавці частіше за все переїжджають вчитися до Києва, Харкова, Дніпра та знаходять себе там. Як нам зупини втечу з міста молодих, розумних і амбіційних? Що змушує молодь мігрувати і не повертатися?

Ми виокремили конкретні напрямки й запитали в експертів: що повинна зробити влада і громада, щоб молодь приїжджала працювати до Полтави? Основні напрямки такі:

  • Економіка
  • Культура
  • Освіта
  • Івенти/Фестивалі
  • Інфраструктура
  • Урбаністика
  • Технології
  • Екологія/Рекреації

Успішними кейсами діляться львів’яни – заступник львівського міського голови з питань розвитку Андрій Москаленко та головний архітектор Львова Юліан Чаплінський. Погляд ізсередини представляє ректор Полтавського університету економіки і торгівлі Олексій Нестуля, а підсумує – активний полтавський бізнес.

 

Економіка

Андрій Москаленко 

У першу чергу, є кілька важливих передумов. Сьогодні еміграція в усьому світі є природним явищем, і треба розуміти, що люди все одно будуть емігрувати – хтось буде приїжджати, хтось – виїжджати. Треба тільки, щоб вона несла для міста найбільш корисний результат, бо коли молоді люди їдуть на рік повчитися, привозять нову перспективу в місто, то це є підсилення міста. Коли вони приймають рішення переїхати з міста – то це складніше.

Ми знаємо, що до 35 років люди є дуже мобільними. За них найскладніше конкурувати, але в них є дуже великий ресурс, і саме вони створюють щось нове.

Тому, вочевидь, найголовнішим завданням є створити певні маяки і якорі. Десять років тому Львів прийняв рішення зробити ставку на науку та ІТ. І це дало ріст: сьогодні близько 30 тисячі людей працюють в цій галузі. І навіть у нас, у мерії, якщо звільняються, то з причини піти в ІТ і нікуди більше. Принаймні, в моєму колі оточення немає людей, які йдуть в іншу галузь.

 

Другим пріоритетом був туризм, тому що в нас 150 тисяч молодих людей, це студенти, і потрібні були швидкі робочі місця. Студент хоче заробляти гроші з другого, третього, четвертого курсу. Якщо ми робили ставку на кількісний відпочинковий туризм, щоб створити велику кількість робочих місць, то тепер ми хочемо, щоб туризм переходив у якісніше русло з точки зору контентного наповнення – наприклад, це конференц-індустрії.

Коли ми сьогодні говоримо про нові економіки, то це є величезна частина економіки, яка є відкрита. У Німеччині всі знають машинобудівників – BMW, Porsche, Mercedes, але стільки ж коштів у бюджет Німеччини приносить нова галузь – конференції. Тому мені видається, що сьогодні ривок може бути в нові індустрії.

Є речі, які точно дають результат. Наприклад, у нас є кластер поліграфії, і це дуже широкий кластер – там і упаковка, і дизайн. Ви ж знаєте, що у світ сьогодні контент інколи не такий важливий, як красива упаковка.

Крім того, у нас активно розвивається середнє машинобудування, легка промисловість. З іншого боку, ми думаємо про дуже перспективні галузі, – наприклад, біотехнології, які будуть давати свій результат не сьогодні, а за десять, двадцять років. Також це фінтех, кібербезпека, великі дата-центри, які ми плануємо і хочемо розміщувати у нашому місті.

 

Юліан Чаплінській 

Насправді, відповідь на це питання не завжди лежить в площині економіки, як на мене. Є такі аспекти, як комфорту проживання в місті. Мені здається, для того, щоб вам зрозуміти, в якому стратегічному напрямку рухатися, треба оголити й порахувати дані. Коли ми порахували дані, які були запропоновані в генеральному плані, у нас практично нічого не збулося, а чому? Тому, що працювали за старим радянським зразком – проектний інститут щось собі думає, міркує, рахує й робить якісь прогнози, далекі від царини економіки, політики тощо.

На сьогоднішній день світ настільки динамічно міняється, що прогнозувати на 15 чи 20 років генеральний план – це просто смішно. Тому мають бути сформовані принципи: що у вас є найцінніше, – в Полтаві чи будь–якому іншому місті України. 

Якщо це природній ресурс, то це має бути основа – якісь парки, заповідники. Якщо це сільське господарство – розуміння, що ми розвиваємо сільське господарство і освіту навколо нього, царину інновацій. Голландія теж має сільське господарство і  всьому світові постачає тюльпани. А за площею, як Полтавська область, розумієте? Насправді питання в сильних сторонах, як на мене. Вам потрібно знайти сильні сторони й обґрунтувати, що вони стратегічно необхідні. Вони повинні бути прозорі й зрозумілі всьому населенню. І тоді на них робити ставку.

Львів зрозумів, що в нього є традиційна освіта і архітектура. На ці два фундаменти були поставлені два стовпи, які дали результат. Так, у нас немає важкої промисловості й металургії, але ці сфери дали не менше прибутку, ніж в уяві простих українців промислові центри, такі як Дніпро чи Харків. Це комуністичний підхід – щоб обов’язково були заводи, робочі місця, щоб стадо людей загнати на поля і в цехи… Цю парадигму треба міняти, вона заведе нас тільки в Середні віки, в феодальний лад.

 

Олексій Нестуля 

Реалії по цих сегментах приблизно однакові по Україні, і їдуть у Харків чи Київ тому, що там більші фінансові потоки, більші за чисельністю можливості – і культурні, і духовні. Але перспективи розвитку повинні виходити за межі сьогодення. Це повинна бути приваблива для молоді візуальна картина, заради якої було б варто і потрібно працювати. От ми  не маємо зараз такої привабливої картини – ні для держави, ні для регіонів, ні для окремих міст. Лише деякі міста спробували зробити це, візуалізувати це майбутнє, і, мабуть, Львів і Вінниця показують найкращі приклади, як це працює.

Влада в плані економіки може всього дві речі. Друге (повторюю, друге, а не перше) – раціонально використовувати бюджет, яким вона володіє. Але він обмежений – і сьогодні обмежений, і завтра обмежений, і грошей ніколи ні на що не вистачає. 

Його ніколи не буде достатньо, щоб за рахунок бюджету будувати ті перспективні проекти і все інше. Тому більш важливе значення має перше – те, що може і повинна робити влада. Вона повинна демонструвати, що вона готова йти на зустріч інвесторам, створювати привабливе інвестиційне середовище, яке б просто виключало корупцію, різні неправомірні перевірки, затягування… Тобто влада повинна демонструвати готовність стати партнером бізнесу, а не тим, хто його віджимає, залякує, використовуючи аргумент, мовляв, «ти на моїй території»… 

Вибачте, бізнес на території громади! Влада, обрана цією громадою, повинна виконувати волю цієї громади, а не ставати самостійним чинником, який вирішує, що робити з цим бізнесом. Вона повинна бути слугою цього бізнесу і обслуговувати його, тому що громада зацікавлена в тому, щоб цей бізнес розвивався. Чим більше він приносить прибутків – тим більші надходження до бюджету, робочих місць, відрахувань від заробітної плати і можливостей того другого – раціонального використання бюджетних коштів, які теж повинні використовуватися під контролем громади.

 

Культура

Андрій Москаленко 

Якщо дивитися в галузь культури і освіти, то виникає запитання: чому вони важливі? Тому, що дають змогу проектувати, яким буде місто через 10 років. Вони дають змогу виховувати запит, що формується на межі освіти і культури. І чому я так об’єдную культуру з освітою? Тому що сьогодні є дуже багато прикладів успішної формальної та неформальної освіти, формальної та неформальної культури. З одного боку, у Львові великі театри, і за останній рік зародилися дві-три дуже сильні театральні трупи, які не мають якогось свого великого театру, але по якості й кількості людей, яка до них приходить, вони можуть конкурувати з академічними закладами. І вони, наприклад, створюють нові майданчики, ревіталізують (оновлюють) старі заводи… Вони приносять туди новий контент, і тим самим дають змогу запускатися певним економічним процесам.

Щоб дати старт контенту в місті, ми зробили ставку на те, щоб фінансувати великі події в місті, бо це все пов’язано. Ми хотіли формувати образ міста і для того, щоб великі події – театральні, іншого роду, – відбувалися, ми їх фінансували в досить значній мірі. Потім більша частина з них стала самоокупною, якась частина не стала самоокупною, і ми їх досі підтримуємо.

Зараз ми переходимо на грантову підтримку. Наприклад, фінансуємо, щоб хтось відомий приїжджав до наших театрів, щоб львівські й закордонні митці створювали спільний продукт. Ми даємо гранти культурним менеджерам, щоб показати, що ми не тільки за якісний контент, – ми за менеджмент. Ми за те, щоб залучити людей, як можуть підготувати якісні програми, успішні проекти. Щоб цей проект не просто вражав, а міг мати сталість і залишатися цікавим.

Другий момент: ми дуже активно працюємо над інфраструктурою. Із п’яти міських театрів сьогодні в стадії ремонту перебувають чотири, і я думаю, що за рік-півтора більшість об’єктів будуть в дуже хорошому стані. Ми не просто робимо внутрішню чи зовнішню частину ремонту. Ми робимо, наприклад, дворики, щоб було більше локацій, де люди можуть між собою комунікувати. Щоб не просто прийти в театр і подивитися виставу, а щоб був нетворкінг. Це дає дуже великий ефект.

У нашому блоці культури є 90 установ – музичні школи, медіатеки, театри. Наприклад, бібліотеки ми реформуємо в медіа теки. Вони стають коворкінгами або громадськими центрами, мають дуже потужне оснащення. Книжка стає скоріше інструментом, а не головною ціллю.

Ми підтримуємо книговидання, даємо кошти культурним менеджерам, – наприклад, ми запустили зараз конкурс літературної премії ЮНЕСКО за кращу пропозицію книжки. Ми намагаємося максимально розкачувати, щоб люди були активними. Це такі два елементи.

Є ще третій, дуже важливий елемент. Кожна інституція може бути або дуже сталою, або дуже активною. Минулого року ми почали процес відкритих, дуже публічних і непростих конкурсів. Нам вдалося з більшістю установ зробити так, щоб найсильніші команди перемогли і прийшли творити в заклади культури. Так, у нас є органна зала. Неймовірно гарна установа. Колись вона досягла свого піку, а далі просто продовжувала жити. А сьогодні вона дуже активно рухається. Там молода команда, яка робить неймовірні речі. На першу подію, яку вони зробили після перемоги на конкурсі, до них прийшло на 300 місць 1500 людей! За останні роки вони зробили навіть банальні речі – туалети, громадський простір. Про контент я навіть не говорю, бо це контент неймовірно високої якості.

Львівський органний зал. Джерело: Facebook

Тому важливо, щоб люди, які мають потенціал, мали змогу братися за проекти – і воно саме полетить.

У нас є завод «Рема», де минулого тижня відкрилася сучасна приватна музична школа з класними, активними людьми. Там знаходиться ще один театр, до якого люди часто приходять і який так само є дуже успішним. І зараз ми ще один театр плануємо розмістити у нашому центрі імені О. Довженко, щоб робити такі «якорі» для установ. Тому що будівля сама по собі немає значення без людей. Тому люди – це найважливіший ресурс.

Завод «Рема», всередині якого активісти декорують приміщення деревом, виготовленим із соломи та глини. Джерело: Zaxid.net

 

Юліан Чаплініській 

Мені здається, що вам треба зрозуміти, яка ваша найсильніша сторона, і почати її максимально, як м’язи, качати. Тобто не вкладати в абсолютно все, що у вас є. Якщо є якісь досягнення в науковій сфері – треба робити на це ставку, бо світ тримається на особистостях. Як Андрій казав про те, що є кілька труп, що розвиваються, – то це є питання людського ресурсу, які просто вірять, що вони є в якомусь світовому контексті. Завдання міста – тільки створити їм умови, щоб вони могли розвиватися. Не знаю, наприклад, дати приміщення безкоштовно чи за 1 гривню на рік; якщо у вас є художник світового рівня – дайте йому майстерню, зробіть галерею. Мені важко говорити, бо я не володію даними, але мені здається, що основну ставку, звичайно, треба зробити на людей.

 

Друга річ, яка мені здається, є Полтаві притаманна (це чисто мої особисті відчуття) – це така дуже сімейно орієнтована Україна тут, і мені здається, у вас могла би бути культура для дітей і підлітків. Це розвиток музичних шкіл, дитячих театральних колективів… Робити ставку не на аристократизм, як Львів це зробив, бо він уже мав театр оперний споконвіку, а зробити на іншу тематику. Схитрувати. Ринок вільний і це можна підхопити, щоб вся Україна, всі діти їхали до вас на фестивалі. Така сімейна столиця (наприклад). Просто мені здається, що є дуже багато населення України, яке тяжіє до такого життя – не швидкого, не активного, не складного, як у великих містах, а більш спокійного й розміреного.

Наприклад, Івано-Франківськ має такого роду манеру. Він подібний по масштабу на Полтаву. У нього є Карпати, у вас – багато води, цікава природна степова архітектура. У Вас збудували непоганий комплекс «Верхоли», який є прикладом того, що спокійно можна цю тему розвивати. Тим більше, у вас дистанція до тих всіх міст навколо невелика, і в принципі, ви б могли стати сервісом такого сімейного відпочинку для Харкова, Дніпра, Києва навіть, а чому ні?

Також мені здається, що у вас дуже багато асфальту. Вам не потрібно його стільки. У вас диктатура автомобілів відчувається просто по кількості асфальту по вулицях. Вам у перспективі потрібно міняти той підхід на верховенство пішохода, велосипедиста і громадського транспорту. У вас є плоскі рельєфи, ви на велосипедах можете долати просто десятки кілометрів без надриву. 

 

Олексій Нестуля Один час ми говорили про те, що Полтава – духовна столиця України. Потім зрозуміли абсурдність цього твердження і почали говорити, що Полтава – духовна скарбниця України. І це правда, бо на Полтавщині народилися, жили, працювали і пішли по світу, не лише по Україні, десятки і сотні талановитих поетів, митців, письменників, художників… Але якщо ми претендуємо на збереження або успадкування тих традицій, – значить, потрібно створювати відповідне культурне середовище. Створювати сьогодні, а не пишатися тим, що було колись! Тобто запрошувати сюди талановитих письменників, музикантів, що і робиться зусиллями багатьох ентузіастів, таких як Герман Юрченко, Віталій Скакун, Олексій Андрієнко. І ми бачили, який ефект це дає, коли на прем’єри того ж театру, поставлені запрошеними талановитими режисерами, були аншлаги впродовж кількох місяців – та ж «Остання любов гетьмана», «Енеїда» чи «Ханума» – це були явища в культурному житті не лише Полтави. Не потрібно стояти на тому, що ми – духовна столиця, що ми тут найдуховніші і найнайнай… 

 

Треба жити у контексті світових трендів і не боятися змінюватися, тому що, при всій повазі до наших етнографічних здобутків минулого, лише на них утвердити статус якогось культурного центру неможливо. У вишиванках, шароварах, з усіма атрибутами якоїсь козацької вольності можна утвердити статус лише якогось етнографічного центру.

Ми що, хочемо, щоб при слові Полтава всі одразу думали: «А, це те місце, де всі ходять в шароварах, п’ють горілку і закушують огірками!»? Ні! Тому ми повинні берегти ці традиції, показувати їх, робити однією з родзинок туристичної привабливості, але ми повинні бути цікавими сучасним – і композиторам, і письменникам, і художникам. А це все середовище – під оту картинку майбутнього, якої сьогодні, на жаль, немає. Якщо ми намалюємо, що ми бачимо Полтаву таким собі етнографічним центром, тоді тут залишаться лише ті, хто цю картинку підтримує.

 

Освіта

Андрій Москаленко 

Хочу зробити акцент, наприклад, яким шляхом ми зараз рухаємося. Ми розвиваємо неформальну освіту. Є великий проект, який ми будемо відкриваємо наприкінці цього – початку наступного року. Це щось спільне між Marker Space і Open Lab, тобто величезна лабораторія на 1000 метрів для дітей, де ми хочемо розвивати їхні здібності до хімічних і фізичних процесів, щоб вони вже могли фактично обирати собі прикладні професії. Наша задача – робити ці професії дуже привабливими. Бо вони сьогодні думають, що фізик сидить десь в лабораторії і все, а це насправді дуже оплачувана професія, яка потребує дуже високої якості знань. Тому нам важливо культивувати це з перших класів, щоб уже потім діти свідомо обирали університет. Крім цього, у нас в місті 150 тисяч студентів, – і це або двигун, або не двигун. І важливо, щоб в кожного студента було чітке розуміння: чому він йде на цю спеціальність, для чого вона йому потрібна, де він зможе працювати.

З іншого боку, якщо говорити про школи, то дуже важливим є питання гідності самого вчителя. У нас є декілька цікавих міських грантових програм для кращих педагогів. У нас топ-100 вчителів отримують гранти по 25 тисяч гривень. Плюс ми зараз закуповуємо в кожну школу дуже сучасне обладнання – сучасні мультиборди. По лізингу ми вже всі школи забезпечили, зараз купуємо другий і третій мультиборд. Так, він не дешевий, але справа не в ціні, а в тому софті, який в ньому є – наприклад, різні 3D–моделі, і хімію з біологією набагато легше вчити, і це цікавіше дітям.

Мультиборд у школі. Джерело: Самопоміч

Знову ж таки, якщо говорити про освіту, дуже важливий акцент є на вчителях і в тому, щоб їм теж максимально давати нові знання. Тому що світ дуже мінливий. Сьогодні, щоб що-небудь довідатися, треба 5 секунд часу і ви можете перевірити цю інформацію. Цього раніше не було, і це теж треба враховувати.

Освіта теж має ставати дуже гнучкою та більш реалістичнішою.

Щодо інклюзії, у нас є окремі класи. Крім цього, за цей рік у нас 10 установ стали максимально інклюзивними з точки зори фізичного доступу. Наприклад, для людей з вадами зору ми десь півроку тому запустили спеціальні вистави. У нас є така пані Оксана Бутенко, яка є драйвером. Вона очолює таку організацію і знає особисто цю проблему. І ми з нею запустили вистави в нашому першому театрі для дітей. Тобто діти, які мають певні вади зору, можуть приходити і фактично відтепер теж бачити ці вистави. Для цього є спеціальні технології. Ми коли робили першу виставу, то виключали світло і намагалися для всіх показати, що таке інклюзія. Тому що була дуже велика догма в тому, що інклюзія стосується якогось 0,5% суспільства, а насправді це стосується кожного, тому що коли говорити про фізичну доступність, то це і мама з візком, і людина, яка зламала ногу… Тому це теж одне з важливих наших завдань.

 

Юліан Чаплінський 

Освіта, як на мене, простіша, оскільки вона вийшла за межі національних університетів. Є маса курсів, приватних шкіл. Місто може домовлятися з Могилянкою або навіть запросити УКУ, щоб вкорінювати програми, які не вимагають інституцій та величезних університетів. Потрібно зрозуміти, які фахівці вам потрібні та які курси запрошувати в Полтаву.

Мені здається, освіта перейшла більше в неформальну сторону. Це раз. І по-друге – нормально для людини мати по 2-3 освіти на сьогоднішній день. Це не означає, що треба 5 років вчитися, щоб отримати диплом. Це може бути основна освіта і ще 2-3 курсів. Людина стає більш ерудованою, їй простіше жити в тому світі.

Тут є, звичайно, інший бік – чим більше освічена людина, тим більше вона прагне в сфері впливу та їде в багатші міста. Це є факт. Але мені здається, що на рівні школи, студентства заохотити молодь тут залишатися – це , в принципі, більш реальна задача, ніж було раніше.

 

Зрештою, місто може вести переговори з державними університетами. Львів нормально співпрацює з Політехнікою в плані пошуку фахівців, формуванні запиту від влади, тому нічого не заважає робити так само в Полтаві.

 

Олексій Нестуля 

Це проблема, яка цікавить зараз не лише Полтаву, Україну, а й весь світ. І знову ж таки, питання: куди їдуть? З усього світу їдуть, в першу чергу, до американських університетів, на другому місці – університети Великої Британії, якщо говорити про Європу далі – це Німеччина і Франція, які пропонують класну, високоякісну освіту, сучасні освітні програми на основі сучасних технологій підготовки фахівців.

Знову ж таки, українська вища освіта – це взагалі характерно для українців, завдяки чому ми іноді потрапляємо в смішні ситуації – стала в позицію того, що вона – найкраща в світі. Ми найдуховніші, ми найкращі… При цьому переважна більшість вищих навчальних закладів сьогодні невиправдано привласнює здобутки минулих десятиліть. Вони справді були, але це було 10, 20, 30 років тому. Ми хочемо отримати визнання в нових реаліях світу, не змінюючись по суті.

У передових американських і європейських університетах це давно поєднане при підготовці фахівців. І там екзамени приймають, визначаючи не те, що ти запам’ятав по цій темі, а що ти зробив, користуючись цими знаннями.

Я особисто спостерігав це у Саутгемптонському університеті, де був у січні цього року. Ми разом з колегами виграли грант і рік навчалися по програмі розвитку лідерського потенціалу університетів. І ми потрапили в цей заклад як раз під час зимової сесії. Так от, студенти бігали по університету не з книжками і комп’ютерами, а зразками тих моделей, які вони повинні були розрахувати і зробити на цей іспит. Тобто їм оцінку ставили не за знання, як ми і до цього часу це робимо, а за компетентність – як вони змогли знання з книжки реалізувати в тій моделі, яку вони мали не просто розрахувати, а ще й зробити, і принести на екзамен професору, показавши теоретичні розрахунки, технологічні розрахунки і результат.

Я бачив, як здавали іспит студенти, як зробили, образно кажучи, якусь катапульту. Так от, вони писали формули, всі ці теорії, професор задавав питання. При тому, це була робота в команді, а не індивідуальна, до чого ми теж незвичні. А далі професор взяв метр, відміряв 1,35 м, поставив паперовий стаканчик, склав руки перед собою – мовляв, ну, показуйте. І коли з цієї катапульти вилетіла куля і попала прямо в цей стаканчик, він зааплодував: «Ваша оцінка – відмінно».

Він не вимагав від них переказувати параграфи, розділів і їх теоретичного обґрунтування. Я запитав, що було б, якби куля не попала в цей пластиковий стаканчик. Він сказав: «Вони пішли б на літню сесію. Є дуже простий критерій оцінювання. Ніхто не скаже, що професор постава неправильну оцінку, бо вони ж зробили розрахунки, але куля не потрапила в стаканчик. Значить, десь у них неправильні розрахунки, давайте сідати разом і перевіряти, працювати, але оцінку я не поставлю доти, поки вони не покажуть той результат, який передбачає цю оцінку».

 Це один такий маленький приклад, але він демонструє, наскільки вперед пішли іноземні вузи. Саутгемптнський університет – це дослідницький університет, але я там вперше побачив промисловий 3D-принтер, на якому роздруковують деталі за своїми кресленнями. Ми побачили величезні лабораторії, в яких працюють аспіранти і магістри, виконуючи замовлення «Ролс Ройса» і Airbus. Інтегрована підготовка фахівців із наукою, практикою, і зовсім інші принципи підготовки. Ми про це мріємо? Ми щось робимо, щоб розвиватися в цьому напрямку? Чи ми пишаємося? Місцева влада, звичайно, в цьому плані має досить обмежені можливості, тому що університети користуються автономією. Але вона, принаймні, повинна провокувати їх на ці зміни через замовлення тих послуг, які університети можуть надавати.

Наприклад, жодного ремонту під'їзду чи даху неможна проводити без розробки проектно-кошторисної документації. У нас колись був прекрасний архітектурний факультет. Чому б не давати їм замовлення на цю документацію?..

 

Івенти/Фестивалі

Андрій Москаленко 

Коли десять років тому міська влада поставила завдання, щоб у нас щовікенду відбувалася якась подія, це не означало, що це має бути якийсь фестиваль. Це мала бути просто подія, яка привертає увагу і може збирати різного роду аудиторії. Але тут є важливим, власне, місія й цілі, які ставлять собі місто.

Якщо аналізувати останні 10 років, то протягом цього часу ми працювали з різними цільовими аудиторіями. Спочатку ми намагалися активізувати найбільш мобільну аудиторію. Це молоді люди, які дуже емоційно й спонтанно приймають рішення про якусь подорож. Ми брали для цього комунікаційні інструменти: запускали промоційні відео в кінотеатрах, зараз це через соцмережі.

 

Потім ми, наприклад, пробували орієнтуватися на іншу цільову аудиторію. Ми дослідили, що є певна частина успішних людей, і вони завжди мають певний сентимент по відношенню до своїх батьків: вони хочуть щось їм показати, якось віддячити. І ми запропонували такий туристичний продукт – подорож до Львова. Ми працювали з туристичними операторами, працювали промоційно, і це дало свій ефект. Це вже приїжджали люди, які хочуть не просто якогось, наприклад, фестивалю вуличної їжі чи фестивалю кави, а це люди, які хочуть піти в оперу, на класичний фестиваль. Таким чином ми намагалися підсилювати різного роду заходи.

Звичайно, що в нас є багато традиційних фестивалів – джазових, наприклад, і з’явилося два дуже великих, потужних, нових фестивалі – це Leopolis Jazz Fest, де минулого року були 50 власників «Греммі». Заснувався дуже потужний фестиваль LvivMozArt, його ідеологом є Оксана Линів, диригент Грацької опери. Вона сьогодні є однією з найбільших зірок в симфонічній музиці, була другим диригентом в Мюнхенській опері. Не буду розкривати секретів, але, думаю, вона скоро буде мати відношення до топових опер. Вона привозить дуже відомих виконавців з усієї Європи.

Leopolis Jazz Fest. Джерело 112-Україна

У нас є, знову ж таки, «Форум видавців», якому в цьому році було 25 років. Якщо говорити про певні ніші, які комунікують з інфраструктурним середовищем, то це «ІТ–Арена» – велика конференція, яка цього року зібрала 3 тисячі 300 людей. Але вона паралельно робить великий Future Land – фестиваль, на який приїжджають великі світові діджеї, і це теж залучає свою аудиторію.

Звичайно, в нас є свята шоколаду, кави, які створюють певний фон подій, тому що люди хочуть їхати на подію і бути залученими. Тут скоріше залежить від цілі. Зараз ми хочемо робити ставку на людей, які витрачають більше коштів, тому будемо підтримувати події такого, глибококонтентного змісту. Буквально місяць тому запустили перший раз в Україні фестиваль квадрієнале, тобто це є різного роду експериментальні постановки. Це був новий цікавий експеримент.

Ми запускаємо ряд нових театральних фестивалів. Крім того, ми працюємо над великим фестивалем світла для нашого міста на наступний пік. Цього року ми робили певні елементи – так, сьогодні (18 жовтня) постановка про 100–річчя ЗУНР (Західноукраїнської народної республіки). Робимо через призму такого світлового шоу, де будемо історію зовсім інакше розповідати. Читатиме тексти Андрухович, буде велика проекція з музикою, різним контентом, все дуже гарно, на великій площі біля університету ім.Франка. Сьогодні запит є на зовсім інші комунікації, тому таке завдання дійсно зберігається – щоб кожні вихідні в місті що-небудь відбувалося.

У п’ятницю стартує «Бієнале Довіри». До нас приїжджає Чарльз Лендрі – один з двох у світі найбільших ідеологів креативних індустрій, креативної економіки. У нас буде ряд конференцій, різних виставок плакатів дуже такого контентного змісту. Наприклад, буде спільний сніданок на вулиці, в центрі міста, трамвайному депо, тобто багато різного роду речей, які будуть притягувати людей. Але важливіше, що ці події несуть за собою.

На Urban Talks ми розповідаємо про новий виток у туризмі – це конференц–індустрію, який, знов таки, не відкидає класичний туризм. Класичний відпочинковий туризм стає важливою, але доданою вартістю до основного. Якщо подивитися на світ, то в усьому світі це стає загальним трендом.

Я погоджуюся з Юліаном: відповідь є в історії, в самій Полтаві. Треба подивитися, чим місто було сильне і чим воно сильне зараз, і люди самі захочуть це робити. Я згадував за конференц–індустрію – так ми нічого нового не вигадуємо. У Львові колись дуже давно, я не пригадую рік, відбувалася Крайова виставка. Це прототип сьогоднішнього World Expo, яка тривала протягом півроку, і там понад мільйон людей приїжджало на виставку. Ми просто підняли це в коренях, подивилися, – навіть локації, де все там відбувалося, готові. Тому ми нічого нового не насаджуємо, просто продовжуємо традиції. У нинішньому світі воно так не працює: буде так і все. Треба прийти, порадитися і сила в тому, щоб втягнути головних стейкхолдерів – бізнес, громадських активістів, владу – щоб всі розуміли, що це їх стратегія, і їм це потрібно. Якщо це буде потрібно комусь одному, то це і буде містечковим. Тому треба об’єднувати.

 

Юліан Чаплінський 

Ну, вам ще треба подумати, які у вас, можливо, є сильні сусіди. Можливо, у вас якісь історичні заповідники, пам’ятки історії, транзитні шляхи… Не обов’язково обмежуватися адміністративною Полтавою, на вас може працювати щось інше. Наприклад, під Вінницею є Умань, у неї там своя тема, але, тим не менш, воно співпрацює в транспортній темі з Вінницею. Питання транспортного сполучення – треба просити владу, щоб було більше маршрутів і більше транзиту через Полтаву, щоб цей транзит, скажімо, був більш ефективним.

Ми робили дуже просто – дивилися на європейські міста, на їхні стратегії розвитку і намагалися зробити щось аналогічне у Львові. І далі це робимо.

 

Є дуже проста ментальна особливість українців: як тільки хтось починає щось робити, з’являється багато противників. І це дуже добре, бо формує кола людей, які починають об’єднуватися проти чогось, і в них починають народжуватися свої ідеї. Влада має бути модератором, яка має відчути, хто з них має більше здорового глузду. Головне – збудити людей, щоб люди не були байдужими.

Здається, ми проїхали вже більше 20 міст України, і Схід має вигляд трошки без амбіційного краю, тобто зневіреним в тому, що місто може бути дуже потужним. Оце відчувається. Таке відчуття приреченості. Я вважаю, що ні одне з тих міст не є таким насправді. Я просто пам’ятаю Львів 12 років тому, і я пам’ятаю його жалюгідний стан. Це було місто, що асоціювалося з бездоріжжям – вся країна говорила, що там не можна їхати автомобілем, то залишиш колеса. Це було місто без води, із заповненим автомобілями центром міста, з кожного під’їзду в центрі, кожної пам’ятки смерділо туалетом, і місто було в мряці і темноті, там просто було небезпечно ходити. І це було рівно 12 років тому. Що таке 12 років вже навіть в історії України? Тому якщо у ваші перспективі дійти до такого рівня теж, то за 10 років злетить як хвилина, люди навіть не відчують. Коли дитина народжується, а вже потім у третьому класі – то це пролітає як одна хвилина. Але без дії не буде жодних змін, розумієте?

Вам треба знайти точки опори, сильні свої сторони, і на них кинути всі ресурси, щоб їх розвинути. Вони повинні бути конкурентоспроможними порівняно з іншими містами. Вони повинні бути унікальні в чомусь. Щоб не було питання асоціювати Полтаву з шароварництвом, галушки, «Мазепу били» і Котляревським. Має бути щось таке, сказане новою мовою. Можливо, відпочинок, сімейний образ життя, комфорт, короткі дистанції.. Щось має бути власне про це, не про Сорочинський ярмарок. Це теж має бути, але це немає бути основна тема.

Хоча Львів теж починав з того – з фестивалю на Різдво, на Великдень, нагодувати варениками. Львів’яни на це дивилися дуже критично. Наліпили 5 тисяч вареників – о, боже, такі молодці, таке досягнення!.. Але виявилося, що воно дало ефект. Крок за кроком розвивали індустрію. І до сих пір я щодня читаю в Фейсбуці критичні статті, що в нас немає промисловості, все забудовано, Львів уже не для львів’ян, Львів забрали туристи, у нас тако все погано… Львів ще взагалі дуже львівський, порівняно з Амстердамом, Краковом. У Львові – 2,9 мільйона туристів, у Кракові – 10 при населенні, як у Львові. Розумієте, про що я? У Львові крутиться в рік в царині туризму працює 130 тисяч населення з 800 тисяч, крутиться приблизно 600 мільйонів євро на рік.

Це ілюзія думати, що тільки промисловість дає великі оберти грошей. У нас теж було багато заводів. Після Другої світової війни радянська влада штучно збільшила місто з 350 тисяч до 850, тобто приєднавши всі навколишні села, забудувавши їх так званими спальними районами. У нас є у формі серпа залізниця, і на ту залізницю, як на шампур, понатягували підприємства, які переважно були оборонного характеру, замасковані під кінескопи, телевізори, радіотехніку. Була політехнічна школа, відповідно, були інженери, які могли в цій царині працювати. Але все, що робиться штучно владою через коліно, воно все має свій кінець. Тому треба почати з груп, якщо є активісти, які дійсно щось роблять, хай вони сядуть за стіл і подумають, як вони бачать Полтаву. Потім інший стіл, інший, потім до купи їх з’єднаєте і народиться дуже багато цікавих моментів. Потім запросите інших гостей з інших міст Європи і України, їм представити це. Вони покритикують, можливо, щось підкажуть. Просто поговоріть. Почніть з того, що це треба обговорювати і все це дуже добре нотувати. Без нарікань, що в нас все пропало і будущого немає.

Чому так вчепилися в заводи? Це було нав’язне державою, що інтелігенція – це ніщо, а пролетарії, селяни – це все. Особливість Сходу України – це прив’язка ментальна до цих заводів. Беззаперечно, що є речі, на які треба робити ставку, але паралельно треба незалежні речі навіть у суспільстві виховувати – дрібне підприємництво, інтелектуальне підприємництво.

Це знову ж таки освіта. Якщо є якісь сектори, стратегічні для міста, громада могла б теоретично оплачувати діяльність студентів, щоб, наприклад, вони вчилися у бізнес-школі якійсь у Львові, але потім поверталися і відпрацювати в муніципалітеті років 5. Тобто хитрувати. Це творчість підходів менеджменту.

 

Олексій Нестуля 

Звичайно, фестивалі повинні бути, але це повинні бути не надумані, а пов'язані з історією Полтави. У нас на кафедрі менеджменту працює доцент Яніна Барибіна. І от вони цього року спільно з «Полтавським вісником» провели фестиваль «Полтавська галушка». Коли вернулася Лариса Семеняга (головний редактор газети «Полтавський вісник») за допомогою, це було літо, студенти на практиках, стажуваннях, массово залучити їх було неможливо. Але ви б бачили очі цієї Яніни і Лариси, з якою любов'ю і наполегливістю вони працювали! Я спитав, скільки буде учасників, а вони кажуть – ну, тисяч п'ять. Це теж начебто не погано. А коли порахували, що їх зібралося більше 20 тисяч, - ми були вражені. Я знаю, що їх уже атакують і бронюють місця на фестиваль наступного.

Повинні бути такі фестивалі, які б організовувалися не лише заради заробітку. Як правило, будь-яка справа, яка насамперед робиться з любов'ю, вона має успіх, у тому числі й фінансовий. І от потрібні такі фестивалі, які б організовувалися з любов'ю.

 

Інфраструктура

Андрій Москаленко 

Я тільки прийшов у мерію і мені було цікаво дивитися, коли бюджет міста були взагалі мізерними. Пригадую один момент, коли 100% податків збиралося у Львові, і близько 80% просто вилучалися з міста. Тобто місто не володіло ніяким фінансовим ресурсом. Три з половиною роки тому ситуація була трохи краща, зараз знову на місто навішують великі зобов’язання. Але я веду до того, що навіть тоді, 8 років тому, ми подумали – де взяти зовнішній ресурс? Почали працювати, і на сьогоднішній день Львів є найбільшим партнером Європейського Банку Реконструкції та Розвитку. Це дає можливість залучати великі фінансові ресурси, і, відповідно, на ремонтам інфраструктури – це нові дороги, нові трамвайні колії.

Нагадаю, у 2016 році ми запустили 12 км трамвайної колії до великого спального району, де живе 200 тисяч людей (Сихів). Я не знаю, чи десь в Україні будували таку довгу колію за часів Незалежності. Це з одного боку.

 Трамвай до Сихова. Джерело: Zaxid.net

З іншого боку, робота з міжнародними інституціями дала зовсім іншу експертизу – це культура роботи, це технагляд, який здійснюють на тендерах великі потужні європейські компанії. І це все дало змогу зарухати інфраструктуру. Це було дуже непросто – замовляти кредитний рейтинг міста, і дуже багато речей виконувати для того, щоб в ті часи можна було почати співпрацю з тим банком.

 

Юліан Чаплінський 

Якщо говорити про інженерну інфраструктуру, то нас весь час звинувачують: чи ми думаємо про те, що місто ущільнються, що треба змінювати інфраструктуру? Звичайно, що думаємо. Але тут насправді це дуже важливо для Полтави розуміти, що є деякі речі, які коштують дуже мало, а дають ефект неймовірний. І, власне, ці ваші широкі асфальтовані дороги, переважно просто запарковані, – їх можна спокійно відмалювати, звузити смуги до лаконічніших, як в Європі, – зараз новий ДБН це дозволяє, – провести велосмуги і розвивати велосипедний рух. Це дасть неймовірний ефект незалежності від громадського транспорту і приватного автомобіля. Крім цього, це покращує здоров’я. Виникає питання: «А що взимку?» Взимку в Амстердамі й Копенгагені їздять на велосипедах в дощ і сніг. На сьогоднішній день не є щось страшне, і уже є купа електровелосипедів. Просто є інші правила підходу до того.

Організувати місту паркінг багаторівневий для автомобілів – це коштує мільйони євро, організувати паркінг для велосипедів – коштує копійки. Просто перейти на цю схему. Звичайного, для того треба мати небайдужих людей, активістів. У нас у Львові була така велосипедна мережа. Місто повинно запустити муніципальний велосипедний транспорт, запустити nextbike, наприклад, щоб людей до того заохочувати, робити веломарафони, і просто показати статистику, як це є в Європі. У Німеччині – 600 автомобілів на 1000 населення, у Львові – 200, і ми задихаємося, нам немає де паркуватися. Тільки ми забуваємо, що в Німеччині платять за парковку в будь-якому місці, а у нас люди хочуть безкоштовно паркуватися, бо ми не звикли.

У нас велика проблема з автомобілями. Львів – не автомобільне місто, і не було розраховане на автомобілі. І ми чесно-чесно заявляємо своїм городянам, що ми не хочемо робити автомобільне місто. І в останню чергу я би будував розв’язки і в першу чергу – це нові трамвайні колії. І от коли ми розвинемо велоінфраструктуру і громадський транспорт до комфортних умов – тоді можна вкладати далі якісь автомобільні розв’язки.

Якщо ви створите більшу інфраструктури для автомобілів – туди ще більше автомобілів приїде. Це не вирішиться, а тільки посилить проблему.

Треба в першу чергу думати на тему транспортної інфраструктури. Мені важко судити про інженерну тему, але що хочу порадити: не потрібно приймати швидких рішень під тиском чиновника, міцного господарника, типу треба залатати дирку – залатайте сьогодні, бо я так сказав. Все-таки привчайте їх до залучення фахівців, до форми не наради, а воркшопу, де радяться між собою і знаходять комплексі рішення. Можливо, не варто ту дорогу робити, а робити іншу, і щоб це було таке колективне рішення.

У нас у Львові є проект «Вулиця для всіх», який триває вже 2,5 роки. І 2,5 роки ми обговорюємо проект вулиці. Є антагоністи, які кричать, що нє, не робіть, а є люди, які кажуть, що робіть. І ми, звичайно, не можемо уявити, щоб усіх це влаштувало, тому що людям здається, що якщо ми зробимо не 3 смуги, а 2 – то це все, помремо в заторах. Але ми залучили фахівців з Німеччини, які розтлумачили, чому це треба робити, що це збільшить швидкість трамваю з 11 км/год до 16 км/год, пропускна здатність людей збільшиться. І ми бавим людей, ми їм пояснюємо, тлумачимо, попри те, що вони нас звинувачують в якійсь заангажованості.

Але іншого шляху, ніж говорити з людьми, не існує. Я це завжди повторюю, що авторитаризм – міцний господарник, який сам все вирішив за вас, це є «руський мир». Партисипативність робочої групи, розмова з людьми, формування кіл, еліт в усіх сферах – це і є Європа. Європа не в бляхах, не в хороших дорогах – це у відношенні людей один до одного.

Ми намагаємося це максимально оголювати. Як тільки зробили ковалок (шматок) дороги – проходить брифінг. Там мер подивився на новий майданчик, там Москаленко поїхав, подивився на ремонт театру, там провели брифінг по меморіалу Небесної сотні… Тобто постійне інформування. Звичайно, залишаться скептики, але вже будуть люди, які оцінять те, що ви з ними відверто говорите.

Мені інколи здається, що Львів перегнув з тим інформуванням. До нас уже люди лізуть у Фейсбуці, вчать проектувати. Ми їх на стільки затягнули в саму глибину процесу… Я думаю, все дуже швидко зміниться, коли з’явиться інша людина або закриє цей канал інформації, щоб люди мали аж якійсь голод.

Є своя специфіка власно того, що вже йде маніпуляція інформацією. Наприклад, Львів розуміє, що є 100 автобусів, а потрібно 250, є 85 трамваїв, а треба 250 трамваїв, щоб це було дійсно подібно на якусь єдину схему, міцну, сталу. Місто бере кредит, купує 100 автобусів, 20 трамваїв, купує тролейбуси. З моєї точки зору, це є дуже сильна позиція мера, якому довіряють фінансові інституції. Але ряд депутатів опозиційних вважають інакше, що ми залишаємо місто в боргах. Ну, давайте не будемо брати кредит, і будемо жити, як живемо, і будемо тільки нарікати і шукати винного в наших бідах. Це завжди так є і так буде.

 

Олексій Нестуля Місто потрібно робити під інтереси містян, а не родичів, близьких, друзів, кумів і сватів тих, хто приймає рішення. І тоді дуже багато проблем просто не буде виникати. Що таке інфраструктура? Це те, що обслуговує і повинне робити наше життя кращим, легшим, комфортнішим. З цієї точки зору і треба підходити до проблем транспортного забезпечення, і вирішувати їх. Чому в європейських містах немає маршрутних таксі? Там, виявляється, громадський транспорт – це комфортні автобуси, плюс велосипеди.

 

 

Урбаністика/Містовпорядкування

Андрій Москаленко 

Я з такої контентної речі почну: для чого це? Дуже часто багато інфраструктури інколи проектується і проектувалося з точки зору монументальності, відданості певним процесам. Навіть подивитися на певні пам’ятники, які з’являлися, – вони возвеличують щось стале. Якщо взяти обличчя пам’ятника, поставити щось антагоністичне постаті, я не думаю, що велику різницю побачите. Найважливіше, що треба робити сьогодні – це так «зав’язувати» ті речі, які з’являються, щоб люди могли спілкуватися. Те, чого завжди бракує – комунікації. Чому сьогодні в світі є величезний тренд на еміграцію, на подорожі, на конференції? Це одна з нових тенденцій у світі, тому що людям бракує комунікацій, і вона їм потрібна, і найголовніше - вона потрібна світу, галузям тощо. Тому треба таким чином все проектувати, щоб було більше, не знаю, якихось лавочок, більше просторів, де можна було зупинитися. 

Не просто величезна монументальна площа, де раз на рік збернуться люди – влітку на ній гаряче, хіба що, можливо, скейтбордисти будуть на ній кататися, і то, мабуть, їм буде незручно. І це провокуватиме наперед дуже багато конфліктів. Тому треба опускати максимально на такий приземлений рівень, і треба обговорювати з людьми, якою вони бачать цю площу.

Я скажу інший випадок. Ми звикли до іншого формату майданчиків для дітей. Насправді їх проектували дорослі для того, щоб чимось зайняти дітей, але не факт, що це дітям подобається. Зараз у Львові відбувається ряд воркшопів, де дітей залучають до створення майданчиків – щоб були якісь куби, ще щось. І вони проектують зовсім не те, що є на традиційному майданчику. Їм не цікавий традиційний майданчик. Дитина бачить зовсім інакше.

І найважливіший момент – це залучення людей. Мені виглядає, що простір, створений із залученням людей, хай навіть в 10 разів меншим бюджетом, буде набагато ефективнішим, ніж якийсь там багатомільйонний проект, який невідомо кому і що буде робити. Треба залучати тих людей, які будуть жити в місті і будуть цим користуватися.

 

Юліан Чаплінський 

Знову ж таки, після радянського союзу у нас залишилося мислення пам’ятниками. Це жахливо. Європа має не менше історії, ніж ми, у неї не менше трагічних сторінок, ніж у нас, і вона давно вичерпала питання меморіалізації. У нас що не рік – по 15 ініціатив, кому поставити пам’ятник чи меморіальну дошку. Мені здається, це є бажання ствердити і доказати комусь власну історичну перевагу. Це є орієнтація на минуле, не на майбутнє. Тому я рекомендую гроші інвестувати в парки, сквери і партисипативне планування. Щоб не було такого – з барського плеча влада зробила якийсь рошенівський майданчик, поставила у дворі, і всі люди втішилися.

Ми намагаємося проектувати ті площі, сквери, як мінімум, запросивши на зустріч сусідів. Ми приїжджаємо і кажемо, що у нас є такі наміри. Виходить сусідка і каже, що у нас є така старенька бабця, вона любить сидіти на сонечку, зробіть їй лавочку, наприклад. 

Тобто щоб мешканці були співучасниками цього процесу. А прийде велосипедист і скаже, що йому немає де велосипед тримати, і приберіть смітник з-під вікна. Якісь такі дуже банальні запити від людей можуть кардинально змінити завдання того скверу чи майданчика.

Коли його проектує проектант, який би він не був досвідчений, він не можу врахувати потреби того району. І, власне, в тому і полягає партисипативність планування міста – від глобальних стратегій до дуже дрібних речей. 

Наших людей теж треба виховувати, як партисипувати правильно, бо дуже часто вони вважають, що якщо їм дали волю й запросили на мітинг, - то це означає, що я маю право заповнити все, всім розказати, яка погана влада, починаючи від місцевої і закінчуючи Президентом. Або автомобілісти скажуть, щоб зробили їм безкоштовний паркінг, тут, у сквері, бо мені немає де машину поставити – все це теж ми переживаємо і потрошку вичерпуємо. Але це, знову ж таки, є технології, яким треба вчитися в Європі, і вони працюють. Набудете свій досвід з часом. Запрошуйте тих модераторів, які в правильне русло поведуть.

Звичайно, в основі має бути здоровий глузд. І якщо ви всім не догодили в їх бажаннях, ви можете показати, що ви їх врахували і зможете втілити не в цьому сквері, а на сусідній вулиці. Те, що ви їх запросили і вони взяли участь – це, в першу чергу, консолідує громадськість, воно мирить людей, потім сварить, потім мирить, потім зміцнює стосунки, і так громадськість починає, власне, перетворюватися на демократичне суспільство, а не суспільство телевізора.

Львів’яни вже на стільки розбалувані демократичними ініціативами, що стали дуже вимогливими. До мене можуть зайти в кабінет 15 активістів, відкрити ногою двері і зі мною вести розмови. Ми це переживаємо кожен день – акції то гуманітарну політику атакують, то департамент архітектури, то земельників, то освіту. Так, ми вже треновані, і це нормально. Це публічне управління, так і має бути. Коли я зайшов, я не очікував такого масштабу, звичайно, влазання в моє особисте життя, але так, це змушує нас бути кращими, ніж ми є.

 

Олексій Нестуля Полтава зусиллями Анатолія Кукоби, завдяки тим традиційним підходам, які він заклав, оберігаючи історичне середовище від непродуманих забудов, на фоні інших міст має більш-менш благополучний вигляд. Тому що наступникам Кукоби було дуже важко зламати ці традиції, бо їх порівнювали з колишнім мером. Тому, я думаю, і зараз Полтава стоїть на правильному шляху, залучаючи для обговорення проблем розвитку міста громадскість, фахівців. Я думаю, що тут як раз тенденції хороші закладені. Думаю, не критично.

 

Технології

Андрій Москаленко 

Тут є два елементи. Перший – це розвиток самої індустрії, а другий – застосування самих технологій, на які є запит. Сьогодні є загальний тренд в світі, що ІТ зростає, зростає попит і бракує фахівців. Ситуація ще цікава тим, що люди отримують зарплату в доларах, це конвертується на наш сьогоднішній курс і виходять досить високі зарплати. І для молоді це дуже цікава можливість, маючи базові знання, знаючи мову, заробляти гроші. Я думаю, тут є велика ніша насправді для всіх. Наприклад, Львову бракує фахівців, він шукає фахівців з ІТ по усій Україні. З іншого боку – тут треба розуміти тренди, що треба знаходити галузі, які будуть суміжними, той самий біотах чи фінтах. Це є мільйони різних можливостей.

Якщо говорити про технології в місті, то ми зараз працюємо над запуском нового особистого кабінету львів’янина, який буде мобільним, швидким, потребуватиме менше контактів з мерією як такою. Більшість процесів ми хочемо зациклити на телефон, щоб можна було, наприклад, подавати документи. Місяць тому ми запустили чат-бот LvivCityHelper, з яким не потрібно живої комунікації. Ви можете просто написати в телеграм, скоро це буде в месседжері. Це дуже цікавий проект, який ми робимо на основі великих даних. Багато даних уже відкрито, і ви зможете ними користуватися.

Проникнення інтернету у Львові складає 60-65%, як для порівняння – це більше кількості людей, які ходять на вибори. Це є великий ресурс, люди мають запит на це, відповідно, потрібно віддавати те, що вони потребують.

 

Юліан Чаплінський 

Технології треба розглядати вже в українському масштабі, що вони змінять нас однозначно, як інтернет змінив. Максимальна відкритість створюється. Перша технологія влади щодо народу – це оголення даних. Будь-якими методами, будь-яка форма сайту. Всі дані мають бути максимально відкритті – від кількості населення, поділу по віку, кількість автомобілів… Тобто будь-який бізнесмен, який думає, чи відкривати бізнес в Полтаві, має зайти на сайт і це немає бути надбанням якихось окремих департаментів, розумієте? Будівельний кадастр, всі зонінги, всі умови, всі обмеження, дозволи, що де видається – все це має бути в інтернеті.

 

У нас є ціла ревізійна комісія для зацікавлених в будівництві. Це громадські організації, які перевіряють затвердження, і вони потім резолюють: «А ми проти, тому що так і так». І це добре, тому що виявляється, що є якась темна історія по земельній ділянці, або підроблений документ, або вкрадена земельна ділянка. Фільтр, «сито» тих громадських організацій – він дійсно є ефективний.

Тобто технологічність ваша повинна бути в тому, щоб відкрити дані. А все решта, технології по розвитку міста, - вони самі вас знайдуть. Не треба спеціально думати, як їх залучити.

 

Олексій Нестуля 

Технології йдуть Полтавою, вони реалізовані в багатьох сервісних центрах, проектах «Єдиного вікна» тощо. Полтава не може тут залишитися якимось острівком. Єдине вирішення – прискорення процесу впровадження, а це, знову ж таки, залежить від бажання влади стати відкритою. Це як раз створення приватного середовище для технологій.

Але це повинна бути однією із стратегічних цілей влади, тому що коли їдеш у Китай, наприклад, і в районному центрі (у якому, щоправда, живее 2 мільйона населення), на твої спроби розрахуватися карткою дивляться як на щось уже давно забуте… І це незалежно від того, ти на ринку чи на базарі. І от тоді починаєш розуміти, що таке технології, і на скільки швидко вони можуть опановувати суспільство.

 

Головне – створити середовище, сприяти і фестивалям, і технологіям, і підвести все це під стратегічну мету. Технології зараз зовсім по-іншому визначають провінційність і непровінційність міста чи людини. Полтава може повторити той дивовижний феномен, що відбувся з нею наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Тоді, здавалось б, далека від столичних міст, Полтава була аж ніяк не провінційна, тому що тут працювали такі особистості, як Панас Мирний, і Короленко, і Щербаківський, і багато-багато інших,. Вони і дали підставу свого часу стверджувати, що Полтава – це духовна якщо не столиця, то скарбниця України. Тому що будь-яке місто і будь-яке середовище створюють особистості. І має бути програма всіх програм – розвитку особистісного потенціалу жителів міста, незалежно від їх віку, роду професій, занять тощо. Ми це можемо зробити.

 

Екологія/Рекреація

Андрій Москаленко Ми були перші в Україні, хто прийняли програму електромобільності, і якщо дивитися питання громадського транспорту – в нас є величезна пріоритетність електротранспорту. Звичайно, що він вимагає інфраструктури… Це ряд завдань, які треба робити. Місто – це живий організм, кожного дня виникає завдання, які треба вирішувати. 

 

 

Юліан Чаплінський Ми не дуже екологічне місто, хоча в порівняні зі Східною Україною, ми екологічні. Коли я відвідав такі міста, як Нікополь, Маріуполі, Запоріжжя – ми були просто шоковані, якщо чесно. Як люди можуть жити в таких умовах? Справа в тому, що Львів має такий природній недолік – він збудований колишньої річки, і він мало продуваємий, і коли є багато автомобілів у заторі, це яскраво відчувається, бо повітря між пагорбами затримується. Тому зменшення перевезень автомобільним транспортом – це є ключова стратегічна тема. Ми за велосипеди, електробуси, електротранспорт, електромобілі. Впевнений, електротехнології до 50 року витіснять автомобілі, це 100%. Оце дійсно відчувається у Львові, щоб я виокремив.

 

Олексій Нестуля Коли їдеш до Києва і підїжджаєш до нього, особливо вранці, бачиш такий купол, що накриває це місто. Потім повертаєшся в Полтаву і тобі здається, що з екологією у нас все в порядку. Яка може бути екологія в місті, де не працює жодне промислове підприємство? Не критично, я вважаю.

 

 

Поки що Полтава не може похизуватися такою кількістю успішних кейсів. Тому окремо ситуацію прокоментував бізнесмен-практик Лев Жиденко.

 Лев Жиденко  

Справді, проблема еміграції та відсутності кадрів вже обігнала тему корупції в дискусіях між бізнесменами. Кваліфіковані кадри їдуть в Америку, Німеччину, іноді в Київ і Львів, меньш кваліфіковані до Польщі. Були і складніші часи, але саме зараз еміграція набула загрозливих масштабів. Чому? У людей просто вже немає надії на зміни. І чи допоможе вирішення якогось із перелічених напрямків утримати людей в Полтаві?

Уявімо, що у місцевої влади (міської і обласної) з’явилося в бюджеті наступного року в 100 разів більше коштів на інфраструктуру. І аеропорт вже готовий, дороги і тротуари відремонтують. З’являться парки, фонтани, стадіони і навіть велодоріжки. 

Чи зупинить цей конкретний факт працездатних працівників від переїзду до Польщі? Ні. Якщо ці проекти втілювати так, як це досі робили – абсолютно не зупинить.

Що дійсно допомогло б – використати інфраструктурний бюджет для стимулювання малого бізнесу і робочих місць в Полтаві. Ультрапрозорі тендери з приорітетам на маленькі місцеві бригади будівельників. Наприклад, відкрити інформаційне представництво тендерного комітету в Польщі й знаходити там полтавців, які працюють будівельниками і говорити їм:

«Ось в Полтаві є робота – класти плитку. Ми допоможемо зареєструвати ФОП і гарантуємо прозорість. Ви можете заробляти співставні з Польщею 20-30 тисяч гривень за місяць, але на батьківщині».

Це буде не просто, але, на мою думку мета інфраструктурного бюджету – надати роботу звичайним людям. Без кумівства, посередників, «рішал» і партійних квот. Інакше рівні тротуари чекає доля відремонтованого аеропорту – по ним нікому буде ходити.

До речі, про полтавський аеропорт, бо це теж інфраструктурний проект. Це дуже важлива штука, але з самого початку він позиціонувався як ворота в Анталію, а не в Полтаву. Як поява аеропорту вплинула на зменшення еміграції ? Ніяк. А якщо з`явиться рейс в Варшаву, то стане ще легше звалити звідси.

Днями GIZ разом з інститутом розвитку міста презентували стратегію розвитку міста «Полтава 2030». Там правильні і розумні речі заплановані, і є відповіді по всім напрямкам, що Ви задали запитання. Але ми ж з вами добре знаємо, що сталося з усіма попередніми подібними напрацюваннями. Пітер Друкер колись сказав: «Культура з’їдає стратегію на сніданок». Зверніть увагу – на сніданок. Тобто загальноприйняті ментальні, поведінкові фактори завалять навіть гарний план ще на старті.

Тому я б першим приорітетом для інтегрованого розвитку економіки і міста взагалі назвав: підвищення довіри, соціального капіталу і вміння спілкуватися один з одним. От наприклад , по суті рада підприємців при міськраді (як і при облраді) такий собі орган комунікації між реальною економікою і владою. Нещодавно його «обновили» розподіливши за партійними квотами. Все. «Стратегію з’їли на сніданок». Для полтавського бізнесу це означає, що стратегію «Полтава 2030» можна навіть не читати з точки зору економіки. Ніякого інтегрованого розвитку міста не намічається. Слухати і чути «нова» влада запланувала лише сама себе.

Для чого взагалі потрібні такі «потьомкінські дєрєвні»? Бо у влади є страх, що хтось там не те скаже, а страх – через недовіру і нерозуміння, що часи змінилися. Розвиток буде там, де є хоч інколи і не легка , але комунікація заради прогресу.

Зараз проблема відтоку кадрів в Польщу має об’єднати всіх. Тут ми в одному човні. Влада, бізнес, громадськість і навіть пенсіонери, бо пенсію з заплачених в Польщі податків вони не отримають.

Що робити? Неієрархічні структури (а місто саме таким і є) потрібно розвивати як екосистему. Так, проекти в освіті, в інфраструктурі, в архітектурі , в екології – мають бути. Але не самі по собі і самі заради себе, а заради великої мети. Програма-мінімум, щоб 10-ій частині населення, яку можна умовно віднести до креативного класу, хотілося жити, створювати, реалізовувати себе саме тут. А вже вони поступово створять десятки тисяч робочих місць і умови для полтавців у Полтаві, а не в Бидгощі і Кракові. Тобто прозорість, справедливість і довіра - це цінніше і потрібніше за всі інфраструктурні проекти разом взяті.

 

Обкладинка, графіка Юлії Деркач 

Опублікована: 30 жовтня 2018


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація