Вихід з Іловайського пекла: спогади п’ятьох полтавців

Автор: Ксенія Малік, 30 серпня, 18:36

Фото: Як полтавці побували у пеклі


Чотири роки тому на Донеччині під Іловайськом тривало жорстоке протистояння. Українські вояки потрапили в оточення, звідки сподівалися вийти після тривалих перемовин про їхній відступ військового керівництва з ворогом. Тоді під час виходу так званим «зеленим коридором» бойовики розстріляли колони українських військових із тяжкої артилерії.

У ті дні, з 20 по 29 серпня, за офіційними даними, полягло близько 366 українських військових, 429 – зазнали поранень, а понад три сотні потрапило в полон. Кілька десятків полтавців також брали участь у бойових діях, що розгорнулися під Іловайськом. П'ятеро з них поділилися спогадами.

 

Початок наступу

Сергія Литвиненка, кулеметника батальйону, було поранено при наступі в Іловайськ. Говорить, спершу пробували зайняти місто ще 10 серпня.

Сергій Литвиненко 
«Батальйон «Азов» складався з хлопців, які прийшли добровільно. Тоді разом з «Азовом» заходив батальйон «Шахтарськ», і ця спроба була невдалою. Дислокувалися ми тоді в Маріуполі. Була команда – всім по машинам і висуваємося на два дні. Нам сказали взяти їжі на півтора дні і виїжджати на завдання. Ніхто не повідомив – куди ми виїжджаємо, і що нас там чекає». 

Вдруге заходили вже 19 серпня, з боку населеного пункту Многопілля разом із батальйоном «Дніпро-1». Батальйон «Донбас» тоді вже займав центр міста. Як говорить Сергій Литвиненко, з того боку пішки їх заходило 300–500 бійців, здебільшого з легкою стрілецькою зброєю.

Тоді було відомо, що зранку 20 серпня підійде допомога з технікою. На цій обіцянці трималися всі бійці, але її так і не виконали. На думку Сергія, таким чином «зливали» добровольчі батальйони, яких відправили вперед першими, і було це добре спланованою акцією. Причетними до якої була як українська, так і російська сторона. 

«Коли нас вивезли вже в Старобешево, я почув, що щось загуркотіло. Тоді медпрацівники сказали, що пішла колона бронетехніки в напрямку Іловайська. Це було приблизно о 18–19-й годині. І буквально через півтори-дві години та ж техніка пішла назад. Чи отримала команду, чи що – незрозуміло», – додає Сергій Литвиненко.

 

Засідка

Володимир Соломін згадує: напередодні наступу зі штабу пообіцяли, що зранку надішлють допомогу. Тому спочатку мала спрацювати артилерія, а потім під’єднатися важка техніка. Того дня бійці чекали на підтримку до 10-ї ранку, але так і не дочекалися… Тоді з ними був із техніки один БТР і один танк:

Володимир Соломін 
«Переночували ми в одному з будинків. Всю ніч вівся обстріл, і до кінця ночі трохи затихло, тому нам вдалося трохи поспати. Першими відправили в наступ наш батальйон «Азов». І коли нам потрібно було наступати, чомусь терміново зламалися і БТР, і танк, що були з нами, які надали нам військові. Ми почали заходити до міста і зачищати двори. По суті, ми перевіряли, чи є там терористи, адже всі місцеві жителі виїхали, після них залишилося багато прив’язаних домашніх тварин, яких ми випускали з дворів, як їх бачили… Коли ми зайшли до одного двору, на нас різко почали летіти гранати. Одна, друга, третя. Нас почали ними закидувати з усіх боків; одна зірвалася поруч мене за 20 сантиметрів. Це була засідка – нас там чекали».

За словами Володимира, йти на місто без підтримки – без жодної одиниці важкої техніки – нагадувало бійцям наступ вояків ще часів радянщини, у яких в руках були тільки гвинтівки:

«Коли я лежав у шпиталі, чув розповіді, що хлопці з інших підрозділів, коли підійшли до Іловайська, очікували команди від керівництва, щоб розбити оточення бойовиків і врятувати колони від обстрілу в «зеленому коридорі». Вони повідомили штабу всі свої координати і готові були визволити інших. Але команди вони так і не дочекалися».

Пораненого Володимира й інших побратимів, яких пошкодило гранатами, почали відвозити на базу. Однополчани ж почали відбиватися і відступати.

 

Зіткнення з бойовиками Мотороли

Андрій Олефіренко розповідає: про Іловайську операцію бойовики та російські військові знали більше, ніж українські. В українського військового керівництва не було ніяких узгоджених і скоординованих дій зміщення бійців. Тоді українці практично «лізли на рожен» з голими руками: без техніки та підкріплення. Коли зав’язався бій, це нагадувало тир – азовців закидували гранатами з прикриття, тоді як вони не мали змоги дати відсіч.

Сергій Олефіренко 
«Я встиг викидати всі свої гранати. Викидав гранати поранених хлопців. Викидав гранати вбитих хлопців. Стріляти якось прицільно стрілецької зброї, коли ворог за будинком – ти з одного боку, а він із другого, – було не ефективно. Фактично, бій ішов перекиданням гранат, а постріли справляли більше моральний тиск, бо всі ховалися, не виходили на відкриті позиції. А після цього атака послабилася, і ми змогли відійти. Як пізніше ми дізналися, це був підрозділ Мотороли (Арсен Павлов, командир бандформування «Спарта» т. зв. ДНР – ред.), хай земля не буде йому пухом… І після того бою я виніс ще Аксьона. Думав, що виживе, але він, на жаль, помер того ж дня».

У цьому бою на короткій дистанції батальйон «Азов» поніс втрати буквально за 20 хвилин. Один 19-річний хлопець з позивним Хома родом із Луцька помер одразу, після того як у нього влучила граната. Другий із Луганська з позивним Аксьон помер через деякий час після того, як осколок потрапив йому в око. Хома перед смертю закрив від гранати кількох побратимів, згадують побратими. Ще п’ятьох бійців у тому бою було тяжко поранено.

«Після бою Андрій Білецький (командир полку «Азов» – ред.) – я не можу це назвати іншим словом, ніж якась або надпоінформованість, або чуття – прийняв рішення і вивів батальйон «Азов» із Іловайська. Очевидно, якась інформація була, і нею треба було правильно розпорядитися. Я вважаю, в цій ситуації він нею правильно розпорядився. Командування інших батальйонів, на жаль, цей шанс не використало», – додає Андрій Олефіренко.

На його думку, ситуацію на користь українським військовим могла повернути рішучість командувачів штабу. Адже, за його словами, у чоті полтавських азовців не було професійних військових, фактично, всі були цивільні. Втім, їм вистачало рішучості, впевнено говорить боєць.

«Якби ми могли бути скоординовані Збройними силами України, то я так думаю, що трагічних подій ні в Іловайську, ні в Дебальцевому, як мінімум, не було б. А, можливо, була би перемога.  Взагалі у сучасній війні, наскільки я потім це питання вивчав, будь-яка операція повинна відбуватися максимум за сім діб. Тобто все, що більше, – не матиме ніякого результату, бо противник прийме контрзаходи. Іловайська операція розпочалася 10 серпня, оточення ж завершилося 27 серпня. Зміщення наших хлопців проходило з цих же чисел по 29 серпня. Фактично, 20 днів було в російських військових, щоб «розмусолити» цю ситуацію, зрозуміти, що там відбувається, і знищити. Ми ходили в атаки на Іловайськ, чинили спроби його зайняти, але не було ніяких скоординованих дій. Командувачі сховалися в якусь ракушку, а їхнє радянське виховання, нерішучість не дали нам змоги провести війну блискавично», – ділиться думками Андрій. 

 

Відступ

Анатолій Ханко згадує: коли ще заходили на окраїну й позаймали свої позиції, то в бійців почали стріляти з церкви Московського патріархату. Тоді біля тієї церкви бойовики зробили опорний пункт і посадили на машини так звані «васильки» (міномети – ред.). Під’їжджали, стріляли по позиціям азовців і від’їжджали. Через постійну проблему в озброєнні та неузгодженні дій військових частин і добровольців, вони не могли дати організовану відсіч й провести операцію із зайняття міста.

Анатолій Ханко 
«Треба постійно було вести вогонь, щоб не летіли гранати. Я тоді останнє дострілював, коли просікла граната ногу й руки. Потім підійшла допомога, забрала мене, перемотала. Почали потихеньку виходити разом із «Дніпром-1» через дачне поселення. На допомогу підійшла частина батальону «Шахтарськ». Ми йшли, прикриваючи відхід самої колони. І потім вже, коли остання машина їхала, нас, кульгавих і поранених, за межами Іловайська закинули до машини  і виїхали в бік Старобешево. Потрапили до лікарні. У мене повитягували всі осколки, які могли, а два ще залишилося. Лікарі сказали: "Толік, навіщо тобі це – розпанахаємо всю ногу, потім з півроку заживатиме. Краще почекай, поки самі вийдуть"».

Анатолій каже: на жаль, багато речей хлопці й зараз не розповідають. Втім вважає, життя тих полтавців, що були в «Азові», врятувало рішення командира.

 

Після коридору

Олександр Таран – старший сержант роти, сформовану з військових у запасі Полтавщини. Чоловік розповідає, що в цій роті була дуже була прискорена підготовка лікарів і всіх інших: водії санітарних машин також проходили навчання лікаря. На всю роту був лише один професійний фельдшер. З початком «зеленого коридору» їхню роту швидко зібрали і направили до Старобешева. Втім, коли доїхали до населеного пункту, щоб домовитися про допуск медроти до "зеленого коридору", то поруч із селом побачили український танк, який в повному оточенні ворога продовжував бій. Іловайськ же на той момент був повністю окупованим.

Олександр Таран 
«Коли нас відправляли, була суматоха – уже коридор розбили. Нам поставили задачу прибути на крайній блокпост, де нам передавали б поранених. Коли ми доїхали до цього блокпосту, він уже був не наш. Сепаратисти не впустили нас у Старобешево, але потім їм прийшов наказ пропустити одну машину, тож, я поїхав з розвідниками. Коли ми заїхали до Іловайська, у центрі ще один наш танк вів бій, деякі хлопці воювали. Потім сказали здати зброю, бронежилети і каски, щоб нас пропустили збирати поранених і вбитих. Ми здали зброю і поїхали туди. Зібрали більше тисячі трупів, вантажили їх на машини. Так у нас промайнули день і ніч. Тоді в ніч поїхали на інше місце, там уже нас не пустили».

Олександр Таран називає цю ніч однією з найтяжчих у його житті. Більшість убитих збирали по частинах тіла; багато було спалених і розірваних бійців. Згадує, збирали голими руками, тоді коли в спину «дивився російський автомат». Не встигали ні рахувати, ні думати.

 

Щодо причетних до трагедії в Іловайську триває розслідування. Минуло чотири роки, однак крапка у цій справі досі не поставлена. Увечері 29 серпня 2018 року, у день четвертої річниці з моменту подій, Генпрокуратура опублікувала результати розслідування. Проте Головна військова прокуратура продовжує збір доказів і встановлення всіх причетних осіб. Тож, про покарання винних у трагедії досі не йдеться.

 

Графіка, обкладинка Наталі Баранник

Опублікована: 30 серпня 2018


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація