Владислав Козченко: мрії та розчарування. Спогади кращого друга про полеглого бійця

Автор: Анна Єгорова, 20 квітня, 17:02

Фото: Найкращий друг Владислава Козченка розповів про полеглого в АТО снайпера


«6 березня 2018 року в районі промислової зони м. Авдіївка отримав, осколкове проникаюче поранення в шию не сумісне з життям уродженець м. Полтава солдат Козченко Владислав Ігорович 1997 р.н. стрілець-снайпер 1 десантно-штурмового взводу 2 десантно-штурмової роти однієї з військових частин…» – це повідомлення обласного військкомату сколихнуло всю Україну. Проте 20 років життя полеглого бійця були сповнені мріями, перемогами та розчаруваннями. Своїми спогадами зі ЗМІСТом найкращий друг Владислава, Олександр Швець.

 

Знайомство гвардійців

Сашко і Влад познайомилися в клубі юних десантників «Гвардія». За словами Олександра, Революція Гідності змінила погляди керівництва гуртка на проукраїнські, а відтак – і вихованців. Так, у Влада було бачення армії як «супермогутньої», тому він завжди мав стимул постійно покращувати навики та знання теорії.

«Він просто був одним із небагатьох, хто реально вчив те, що розповідали. Сам відточував свої навики. І він хотів піти в армію, для того щоб ще чомусь навчитися. А потім як потрапив туди, то казав: "Не знаю, я тут більше вчу, ніж мене вчать"», – говорить Олександр.

Фото-спогади про Владислава Козченка

У клубі був поділ на старих і нових гвардійців. Коли Олександр прийшов до клубу в 2014-му, Влад займався там уже не перший рік. Однак їхня дружба зав'язалася в одну мить:

«Взагалі знайомство почалося з рибалки. Він так сидів і каже: «Хто хоче піти завтра на рибалку?» Це зима була. Ну і я ж теж любитель піти десь полазити. Та пішли, кажу. Ну ми й пішли з ним раз, другий, і з цього якось наша дружба почалася».

Риболовля на Леваді тоді не особливо вдалася. Лютий, глуха зима, четверо друзів, сніг по пояс. Олександр згадує, що Влад, як танк, із санками йшов уперед, пробивав іншим дорогу. Хлопці тоді замерзли, а Сашко з Владом залишилися, мальків наловили – задоволення заради.

Ця вилазка стала однією з історій численних походів побратимів, а також кумедних ситуацій, пережитих разом. Наприклад, один із весняних походів за Вакуленці. Вирушили компанією «гвардійців». Шлях проходив через болото.

«Ми з Владіком пішли вперед, бо якось не дуже боялися ноги намочити – знали, що висохне все. А пацани пішли по колодках, обережненько, але потім теж попадали. Владік одного штурнув, а другий теж плюнув, пішов болотом. Далі треба було йти через глибину (як німці торф вивозили – відтоді там широко), і ми побудували пліт. Владік нас всіх по черзі переправляв через затоку. Капітаном корабля таким був. І малий сидів на цьому плоту».

Фото-спогади про Владислава Козченка

Сашко говорить, що із дитинства дідусь Влада привчив його до роботи.

«Він якось не боявся нічого робити. Експериментував дуже часто. Щось треба було зробить, він не знав як, але все одно робив, і в нього виходило. Не з першої, то з другої спроби. Якось так».

Чому Влад обрав саме клуб десантників – його другу важко сказати. Проте говорить, що з дитинства Влада приваблювали небо і гори. Час від часу він переключався: з походів на стрибки з парашутом і навпаки.

3 серпня 2017 року Владислав Козченко здійснив свій 13-й стрибок із парашутом. Ця подію Олександр теж переповідає з посмішкою:

«Перед останнім стрибком говорив він з інструкторкою. Владік каже, щось так страшно – тринадцятий. А йому кажуть, мовляв, та не переживай, наступний 14-й, 15-й стрибки – все одно боятися будеш. Якось так посміхнувся, каже, тоді».

А цього літа хлопці планувати зібратися компанією та поїхати в гори на тиждень.

Фото-спогади про Владислава Козченка

Влад також якось розповідав другу, як пішов у похід сам, ще десь у 8–9 класі. Сказав батькам, що поїхав на змагання з боротьби (тоді займався), а сам пішов у похід, на риболовлю за Буланово, у ліс. І вночі до нього прибігли дикі кабани. Каже, тоді так злякався, заліз під корені, забився, сидів і майже до самого ранку боявся вилізти. Якраз весна, і вони ставали більш агресивними.

«Я ніколи не розумів, як він, такий маленький хлопчик по суті, невеликого зросту, худенький перед тим як займатися почав – звідки в нього з'являлася хоробрість іти самому отак кудись уночі, і не вночі – не знаю».

З приводу невисокого зросту у Влада справді були деякі комплекси, говорить Олександр.

Наприклад, для нього було табу зустрічатися з дівчиною, вищою за нього. Можливо, через невеликий зріст у нього постійно була мета «збільшуватися» – наполегливо займався пауерліфтингом.

«Видно з його фотографій, що він такий «крєпиш». У клуб приходив, робив сам млини з бетону, штанги самі робили, щоб займатися. І він, бувало, приходив туди навіть коли хворів. Так би мовити, Влад «завідував качалкою», бо завжди щось вигадував, щоб там було краще. Робив програми під кожного, щоб займалися не просто так. Був таким собі інструктором по ФІЗО».

Пори те, що заняття в клубі проходили тричі на тиждень, Влад часто приходив щодня. Займався годину в «качалці» і йшов навчати менших кадетів – керівництво клубу цілком довіряло йому. А на великому літньому  таборі його призначили заступником командира.

Позивного Козченку не присвоювали ні в клубі, ані потім в армії; окликали найчастіше на ім'я. Проте ще зі школи до майбутнього бійця пристало прізвисько – Кощей. Мовляв, ще малим Влад біг по коридору в школі, спіткнувся, впав і роз'юшив носа. Але миттєво піднявся й побіг далі. Тоді старшокласники, що стали свідками цієї події, жартома порівняли його з безсмертним персонажем народних казок.

Фото-спогади про Владислава Козченка

«Скільки пам'ятаю по розповідям – із самого початку в клубі він добре стріляв. У нього були природні навики маскування. За рахунок того, що він був маленький, худенький – скрізь міг пролізти, і ніхто його не помітив би».

Відбір на снайперів включав багато випробувань: теоретичних і фізичних. Влад їх усі пройшов, а саме на практичних – була ситуація, коли він подолав 100 метрів снайперським переповзанням більше ніж за годину. Це дуже важко фізично, однак проповз, його ніхто не помітив. Так Влад склав випробування на снайпера.

Проте Олександр згадує і кумедну історію з польових виходів.

«У Влада була задача – прикривати відхід основних сил.  Він заліз на дерево і заснув там успішно. Дізналися про це після того, як він впав з гілки. Повис на мотузках – застрахувався про всяк випадок».

Влад почав свою війну ще в 2014-му році – говорить Олександр. Неподалік Полтави, у Побиванці, був тоді блок-пост – з добровольців, які стояли майже без зброї. Але мали свою ціль.

«Бувало таке, що по дві-три доби сиділи там, не вилазили звідти. Тому що треба було чергувати, будувати щось. Мені було 18, Владіку менше – 17 років».

 

Служба і дружба

У 2016 році Владислав Козченко пішов у армію. Тоді він дуже постарався, щоб його взяли, адже навіть не підходив по зросту та мав деякі проблеми зі здоров'ям. Перед ним поставали два варіанти – 25-та бригада або 95-та. І він вибрав саме 95-ту, поїхав у Житомир. Потім його направили в батальйон.

«Пам'ятаю, він ділися: «Всі розказували, що там круто, класно, і я сам не помітив, як підписав із ними контракт». А потім як уже щось йому не сподобалося, і він вирішив звідти піти, то в нього нічого не вийшло. І він змирився з цим. Почав шукати підходи, щоб там усе гаразд було».

Фото-спогади про Владислава Козченка

Олександр розповідає, що у Влада були проблеми з командирами. Він про них не казав нічого конкретного, але подеколи відзначав некомпетентність.

«У нього там був нюанс – за те, що він таким правдорубом був. Якщо бачив, що щось не так, – не мовчав і казав прямо, в очі. На заняттях одного разу командир розповідав про тактико-технічні характеристики зброї, а Влад почав його поправляти. І так раз, другий раз, третій. Ну а командиру це не сподобалося, і він, так би мовити, з посади снайпера його не зняв. Просто забрав у нього гвинтівку і дав автомат. Я ще кепкував: "Що ти за снайпер з автоматом?" А він: "Треба буде – і з автоматом воюватиму"».

Поки служив у 95-й бригаді, жив у Житомирі. Спочатку в казармі, а потім знімав житло з товаришем по службі. Однак на вихідні часто їздив у Київ, до своєї дівчини Марії. Познайомилися «на клубі». Клубі юних десантників.

«Три роки тому гвардійці з Києва приїхали по запрошенню на двотижневий військовий табір. Спочатку мало хто спілкувався між чужими – так би мовити, своїх трималися. А потім якось після табору вони в інтернеті переписувалися. А потім раз поїхав до неї в гості, другий, третій. Більше трьох років пробули разом».

Фото-спогади про Владислава Козченка

У Полтаві ж друзі проводили час зрідка: направлялися в походи, на риболовлю влітку, а взимку – каталися на лижах.

«У нас під кожну пору року уже були свої «заточки», про те, чим ми будемо займатися на вихідних. Найчастіше це все було спонтанно. Те, що ми планували заздалегідь, якось прогорало в останній момент».

Сашко згадує ще один кумедний випадок, пов'язаний із походом. Була тепла зима, йшли дощі. Друзі зустрілися на Південному вокзалі. Дивляться – стоїть електричка. Олександр каже: «Владік, поїхали в Кременчук». – Відповідає: «Поїхали. А що ми там будемо робити?» – «Не знаю, просто поїхали».

Проте потяг саме прибув із Кременчука, і розчаровані хлопці пішли ближче до Макухівки в ліс. Стелився густий туман – майже нічого не видно. Зупинилися, під добрячим дощем розпалили багаття, попили чаю. Далі лягли спати – без палаток, прямо на килимках, понакривалися плащ-палатками.

«Зранку прокинулися – туман розсіявся. А навкруги нас – смітник якийсь. Хтось влаштував невеличкий сортувальний «заводик». Як виявилося, ми буквально в 15 метрах від нього були, просто через туман цього не бачили. Вражені, втекли відтіля – ба ще б застрелили».

Того ж дня хлопці побачили браконьєра, який на річці Коломак електровудкою бив рибу.

«Він якраз біля мосту пропливав. Дивлюся, Владік кудись побіг. Повертається з двома цеглинами, каже, давай його глушить! У нього реально була хвора тема – браконьєри. Сітка, електровудка. Він виріс біля річки і з дитинства знав, що риби там багато. А в останні роки її значно поменшало, і він дуже хвилювався з цього приводу. Часто бувало таке, що весною ми йшли в похід, знаходили сітки, і Влад з нервами їх витягував, випускав рибу. А сітки обривав або спалював – по ситуації. Таким цікавим був».

Фото-спогади про Владислава Козченка

Окрім спільних вподобань і пригод, Сашко й Влад мали спільну мрію.

«У нас така мрія була на майбутнє – заснувати ферму десь під Полтавою. Хотіли поїхати закордон, грошей заробити. І якось у нього спитав: «Чуєш, якщо нам там сподобається, смисл їхати назад?» Той каже: «А навіщо їхати туди, де добре, якщо можна зробити добре там, де ти живеш, там, де народився?». У принципі, я теж так вважаю, але чомусь тоді спитав у нього».

Друзі вже навіть приглядалися до ділянок – побіля дачі дідуся Владислава.

«Ми вже там вибирали, де дві ділянки поряд можна купити: щоб одна його, друга – моя. Як би там ландшафтно зробити можна було б гарно. Бо там така заболочена місцевість. І весною, як паводь, половина ділянок затоплюються. І він розповідав, які ділянки більше затоплює. Він там виріс і знає все».

Навіть розподілили, хто чим буде займатися на майбутній фермі органічного виробництва. Влад мав опікуватися юридичними моментами, адже планував закінчити навчання на юридичному. Хлопець після 9 класів 31-ї школи вступив в аграрний коледж на спеціальність «юрист», але мав покинути навчання та піти працювати. А завданням Олександра в спільному бізнесі був би збут продукції.  

«Було в нього таке: як на чомусь зациклився – то все зробить, щоб воно було таким, як він задумав».

 

Війна

ЗМІ писали, що осколок вразив Владислава Козченка під час його першої поїздки в АТО. Однак Олександр говорить, що насправді його друг уже бував на фронті:

«Влад їздив у зону АТО ще до того і довго там був – місяць чи півтора: здійснювали охорону та супровід генералісимусів. Вони мали по передовій, по сектору Д їздити, але через якусь недбалість командирів, по всій лінії розмежування катали – від Маріуполя до Луганської області. Чого цей факт не внесений – не знаю. По всім цим справам він давно вже мав отримати статус учасника бойових дій».

Фото-спогади про Владислава Козченка

Чи змінила Влада Козченка армія і служба на фронті – питання складне для Олександра. Однак усе ж знаходить відповідь:

«Скажемо так, він став більш жорстоким, більше «дєрзким» таким. Перед цим, як потрапляли в деякі конфлікти, де була загроза бійки, він завжди намагався цього уникати. А після армії в нього якось змінилися погляди, і він казав: «Якщо когось щось не влаштовує, хай скаже мені це в обличчя. Я його йому наб'ю». Змінився в цьому плані. Це не тільки я помітив».

Влад розповідав другові, що раніше не любив битися, але під час служби іноді виводили з себе. Найбільше – так звані «аватари»: бійці, схильні до пияцтва.

«Були випадки з нашими спільними знайомими, коли аватари ні до чого хорошого не приводили. І Влад казав: "Навіщо я буду ризикувати? Краще по морді дам, і він піде спати мовчки"».

 

Втрата

Сашко добре пам'ятає момент, коли дізнався, що друга більше немає серед живих.

Йому потелефонував Максим – колишній курсант клубу, який зараз навчається у Військовій академії в Одесі.

«Він просто спитав: – "Ти за Кощея знаєш?" – "А що я маю знати про нього?" – "Немає його". – А Макс узагалі такий хлопець з гумором, і я кажу:  – "Ти що, приколюєшся?" – А він мені: "Таким не приколюються"».

Далі Олександр телефонує знайомим атовцям, аби пересвідчитися, що Максим помилився. Спитав у Юліана Матвійчука, яка інформація по полтавським «двохсотим».

«Каже, є один – Владислав Ігорович… і прізвище не міг згадати. У Владіка ж цікаве прізвище – я сам не зразу запам'ятав. Тоді стало все зрозуміло. І… Тяжко, коротше, було».

Олександр ділиться, що після почутого всі думки перехопила паніка. Через те, що не зрозуміло, як діяти далі. Проте після кількох зустрічей з полтавськими волонтерами та бійцями вже назрів план для наступних кроків, а необхідні кошти для поховання зібрали за пару годин.

Далі залишалося лише чекати, коли привезуть тіло. А також найтяжче – повідомити родичам і дівчині Владислава.

Речі Владислава Козченка

Провели в останню путь Владислава Козченка 10 березня. Він похований на Алеї Героїв на Полтавському міському кладовищі. Проте в історії загибелі молодого снайпера з'явилися нові подробиці.

На тілі Владислава виявили кілька кульових поранень, що не збігалося з офіційною версією подій. Крім того, відомо, що при бійцю не було автомата: його зникнення «повісили» на побратимів. А наступного ранку після смерті Владислава прямо біля позицій його загону помітили свіжі сліди на снігу. Після здогадок версію підтвердили офіційно: на позицію проникла ворожа диверсійно-розвідувальна група.

«Одні кажуть, що він як снайпер відпрацьовував ціль, і його засікли та «накрили». Інші кажуть, що всі просто заснули, а він щось почув, виліз і його… Що там за правда – я не знаю». 

Приблизно в квітні, говорить Олександр, мав сплинути той термін контракту, після якого Влад міг звільнитися зі служби. Це він і збирався зробити: написав рапорт і просто чекав цієї дати.

«Це мала бути його остання поїздка в АТО. Мав після неї приїхати, «здатися» і їхати додому. Він хотів уже звільнитися тому, що йому набридла ця суцільна безвідповідальність в армії. Якось спочатку, може, цього не було, бо очікували кращого. А через владу та інше воно почалося вертатися».

Причина звільнення – розчарування в армії, у могутність якої Владислав Козченко так вірив. Проте молодий полтавець і так не збирався присвятити службі все життя:

«Перед тим як він пішов в армію, казав: "Я йду в армію не для того, щоб стати генералом. А для того щоб просто знати, що відслужив в армії і не заборгував перед Батьківщиною. Для того щоб стати мужиком нормальним". У нього такий принцип був: якщо армія є, треба в ній служити. Йому пацани пропонували піти у Військову академію. Він відмовився. Казав: "Не хочу. Повоюю і поїду додому"».

 

Після місяця від втрати кращого друга Олександрові все одно не віриться, що Влада більше немає.

«До останнього моменту, поки його не привезли, була надія, що щось тут не те, що помилилися. А потім усе стало зрозуміло. У нього ще такий вираз обличчя був, коли в труні лежав, ніби щось йому не подобається. Ніби якась образа в нього лишилася».

Однак хлопець дивиться в майбутнє і знає, чого прагнути:

 «У нас була з ним мрія. Тепер у мене є мета. Все».

 

 

Фото з особистого архіву Олександра Швеця, fb-сторінки КЮД «Гвардія»

Обкладинка Наталі Баранник

Опублікована: 20 квітня 2018


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація