Як помилялися полтавські підприємці

Автор: Аліса Куценко, 21 грудня, 19:03

Фото: Як помилялися полтавські підприємці


Минулого четверга, 12 грудня, у Полтаві відбувся FuckUp Nights Poltava 2.0 – новий формат заходу, присвячений провалам у бізнесі. Організатори – Молодіжний Бізнес-клуб та івент-агенство Feel Good Event, – проводили захід вдруге, підібравши для нового формату кінозал Wizoria. Відомі підприємці та власники розповідали про свої невдачі, а потім ділилися досвідом, як їх побороти.

Отож, спікерами другого FuckUp Night Poltava стали:

  • Максим Венгровський, 34 роки, співвласник першого в Полтаві приватного виробництва ковбасних виробів «Тахтаулівські ковбаси»; першої в Полтаві приватної пивоварні Vivat Провінція, єдиного у Полтаві зоопарку «Бабусин дворик», ресторану народної кухні «Вареник», мережі роздрібних магазинів
  • Андрій Ушаков, 52 роки, власник будівельної компанії, мережа «Августин», ІТ-платформа «Я. Мой путь»;
  • Олександр Комашко, 26 років, засновник магазинів BigMag, що спеціалізується на продажі техніки Apple. Перший мільйон заробив у 23 роки. Оборот компанії – більше 100 мільйонів гривень;
  • Віталій Дмітрієв, 42 роки, підприємець-промисловець. Засновник та власник групи компаній «Системи модернізації складів». Оборот компанії – 150 мільйонів гривень.

Сіпкери з організаторкою Альоною Бродською

Найцікавіші моменти виступів спікерів – у нашому матеріалі.

Олександр Комашко, 26 років.

Перші гроші почав отримувати з 6-ти років, коли збирав липу з дерев, сушив її та здавав. Потім збирав пляшки, працював на складі, будівництві, промоутером і прибиральником. У 17 років почав продавати симпатичним дівчатам «Вконтакті» карти зі знижками за 200 гривень. Каже, найбільше боявся, що вони зайдуть на офіційний сайт і побачать реальну ціну в 100 гривень.

Олександр Комашко

У 17 років прийшли перші великі гроші – близько 8 тисяч гривень, які він заробляв у ресторані. Тоді юному Олександру здавалося, що все чудово – всі потреби задоволені, батькам допомагає, особливих обов’язків не було.

Потім була пригода під назвою Work and Travel. На все літо він полетів до Штатів, вчити мову та працювати.

«Я приїхав до Америки і зрозумів, що це – повна жесть. Усі гроші, які були (а це 3 тисячі доларів), я витратив на Work and Travel. Влаштувався працювати в McDonald's за 7,25 доларів на годину. Якщо хтось їздив по Work and Travel, то ви розумієте, що це Work and Work and Work і ніякого Travel там немає».

Він повернувся через півроку з двома тисячами зароблених грошей і зрозумів, що хоче знімати окреме житло в столиці. А на це потрібні були гроші

«Я зрозумів, що людям, які хочуть приїхати по Work and Travel, потрібна хороша робота там. У мене були знайомі ресторатори, і я просто почав відправляти туди студентів. Тим власникам я казав: “Чувак, давай я тобі пришлю реально класних дівчат, з України, космічно красивих, вони будуть у тебе там працювати офіціантками влітку”. І мені казали: “Звичайно, так!” (вони дуже падкі на наших дівчат). Я просто брав 350 доларів, і розповідав, що ось, ти влаштовуєшся офіціанткою, і все було добре».

За місяць Олександр Комашко заробив більше 5 тисяч доларів.

«Я сидів двома у батьків, мама ходила на роботу в школу, а я кожні чотири дні приносив тисячу доларів додому і казав: “Мамо, все нормально”. Мама почала нервувати після третього такого походу».

Він переїхав в окрему квартиру, розслабився і тут трапилася ще одна нагода заробити: друг із Штатів, який працював водієм на власній фурі і заробляв до 1,5 тисячі доларів на тиждень, запропонував купити ще одну фуру на двох.

«Я взяв усі гроші, які заробив, взяв гроші в друга, позичив у брата, зібрав суму (близько 13 тисяч) і відправив її в Америку. Так у мене в 19 років з’явилася перша фура, тільки в Америці».

Пройшло кілька тижнів, потім місяць, і товариш з Америки почав дедалі рідше відповідати на повідомлення. Спочатку він був у рейсі, потім зайнятий, і через два місяці Олександр Комашко зрозумів, що ні фури, ні грошей йому не бачити.

І як раз закінчилися останні кошти.

Олександр Комашко

Він терміново шукав роботу. Кілька місяців попрацював в одній фірмі, яка займалася тим, що фотографувала дітей у школах, а потім продавала фото батькам. Отримавши 4 тисячі гривень, хлопець був засмучений і розумів, що треба щось вирішувати.

Але на цій же роботі він познайомився з дівчиною, чия подруга хотіла купити айфон. Він запропонував допомогу, назвав стіну зі стелі і став чекати відповіді.

«Наступного дня вона принесла мені 2 тисяч доларів за 3 айфони. Я взяв гроші і почав думати, як я можу їх привезти. Ну, добре, я вже замовляв на e-bay, і чесно – зійшлися зірки. Тому що як раз у той час продавалися 5-ті айфони в Америці, але вже повинен був виходити 5S. І на e-bay вони коштувати 370-380 доларів».

Олександр Комашко замовив 3 айфони, які приїхали через місяць, і заробив 4 тисячі гривень. Звичайно, він звільнився.

Він залучив друга, і вони почали замовляти айфони в Америки на продаж. Знову позичив гроші у брата і набрав обертів.

«Насправді там було дуже багато помилок, - ми їх губили, у нас їх крали, але в один прекрасний момент в Україні почав зростати курс долару. Він був чотири гривні, потім став 8,20, і всі зійшли з розуму».

У цей момент він прийняв рішення рухатися далі, а саме – відкривати магазин та інтернет-магазин. За кілька місяців заробив на машину, ще через кілька місяців разом із партнером по бізнесу зняв офіс у Києві та відкрили магазин у Харкові. Через кілька місяців вони відкрили магазин на Хрещатику площею 120 кв м.

Як помилялися полтавські підприємці

На той момент Олександру Комашко виповнилося всього 23 роки.

«Одного чудового дня я прокинувся від того, що подзвонив мій партнер і сказав: “Чувак, ти де? Приїжджай, у нас все вкрали”. Хтось зламав замок, і виніс все абсолютно».

На думку підприємця, це був один із переломних моментів, коли можна було сказати: чуваки, тепер розходимося, тому що фактично не залишилося нічого – ні грошей, ні техніки.

Вони з партнером по бізнесу написали заяву до міліції, і слідчий, який вів розслідування, вирішив повісити на Олександра Комашко ще й кримінальну справу!

«Він сказав: тут на вас 2 місяці тому писали заяву, що ви продали крадений айфон, вживаний, і ми відкриваємо на вас кримінальну справу. У результаті ніяку техніку не знайшли до сьогодні, на мене намагалися повісити цю кримінальна справу, і у нас не було абсолютно нічого. Усі співробітники збиралися просто розходитися».

Але вони зробили інакше. Вдосконалили систему охорони так, що коли до магазину прийшов директор одного з банків, то був просто вражений.

«Він сказав, що у нас крутіше, ніж у банку. Ми знову почали займати гроші, працювати з постачальниками, які дають без грошей, і за кілька місяців ми стали на ноги».

Висновки:

«Насправді, коли ти в ситуації, коли тобі реально треба діяти, ти швидко знаходиш рішення, і воно виявляється правильним. Просто завжди хочеться тримати себе в зоні комфорту, і якщо ти себе не викидаєш із неї з якимись звірячими надзусиллями, це за тебе зробить життя і скаже: “Чувак, досить уже, ось тепер рухайся”».

«Із 19-20 років я розумів, що немає ситуації, з якої ти не можеш вийти. Життя посилає тільки ту складність, яку ти можеш вирішити. Коли ми відкривалися, я переживав, що прибіжать податкова, поліція, але потім подумав – ну, прибіжать, так з нас все одно немає чого взяти. І зараз я розумію, що прийдуть тільки ті, з ким ти можеш говорити на одному рівні. Хтось дуже сильний не прийде, бо ти йому нецікавий».

Андрій Ушаков, 52 роки.

Точка відліку його бізнес-історії - 1995 рік, коли молодий спеціаліст приїхав до Полтави. Після навчання пішов на завод за своєю першою спеціальністю, і потрапив у цех, де було близько 80 жінок.

«Це була така збиральна лінія, і я повинен був сидіти і спостерігати за ними. Скажемо прямо, це було легко, але я був молодий, і я не зміг це винести. Мені навіть повинні були дати квартиру. Я не дочекався буквально 2 місяці».

Андрій Ушаков

Залишивши спокійну роботу в цеху, він вирішив стати банкіром, бо думав, що ті заробляють багато грошей. Закінчив другий університет у Харкові, отримав спеціальність «Фінанси і кредит». Влаштувався операціоністом, а через півтора роки йому запропонували стати директором банку.

«Я пройшов співбесіду і приступив до роботи. Але коли я спілкувався з власником банку, він мені сказав: “Зарплата буде ось така, а решту ти заробиш сам”. Я трошки не зрозумів, як це, але я так і не розібрався, тому що я пішов звідти».

Андрій Ушаков вирішив відкрити власний бізнес. Перша компанія називалася «Крона», і, за його словами, починалася вона з 20 доларів, які були в заначці. Компанія займалася продажем вікон з металопластика, і була першою із подібних в Полтаві.

Потім підприємець з партнерами віришив купити завод, другий за потужностями з виробництва меблів на ринку колишнього СРСР. Їм це вдалося:

«Чомусь 95% працівників проголосували за нашу компанію, довірилися нам, і ми їх не підвели. Ми роздали всі борги, відкрили нові напрямки і цех із виробництва дерев’яних євровікон».

Маючи позитивний досвід співпраці з «Київміськбудом» і заробивши дуже багато грошей, бізнесмени подумали: чому б нам не зайнятися великим будівництвом?

«Це був перший факап, але ми вирішили цю проблему. Ми як будівельа компанія побудували офісний центр на кілька тисяч квадратних метрів у центрі міста. І потрібні були гроші не у 20 доларів, а ті, що вимірюються шестизначними нулями. Як колишній директор банку я подумав, що найкраще буде долучити гроші банку. Так ми залучили кошти по 15% у валюті, а отримували в гривнях».

Андрій Ушаков

А далі сталося те, що називають «чорним лебедем» (непрогнозована подія світового масштабу, які відбуваються в світовій економіці і яку не можна передбачити). І у 2008 році компанія Андрія Ушакова виявилася до неї не готова.

Банк підняв облікову ставку до 18% у доларах, і внески у гривнях зросли. Директор банку спочатку перестав відповідати на телефон, а потім і зовсім зник.

«Ми продали частину своїх активів, закрили борги, побудували цей чудовий офісний центр, наростили свої квадратні метри площі, і вийшли гарно з цієї ситуації».

Висновки:

«Ретельно обирайте партнера, щоб вести спільну гру, а не проти один одного».

«Ніколи не залучайте чужі гроші, якщо є інша можливість».

«Перше, що робимо – це беремо гроші в інвесторів, друге – у партнерів, третє – залучаємо через різні інститути фінансові інструменти, четверте – використовуємо ISO, краудфандинг».

Як помилялися полтавські підприємці

Ще одна історія вирішення факапів – відкриття ресторану. Андрій Ушаков розповів, що за 2 роки відкрив 5 закладів, 4 з яких були розміщені по вулиці Соборності.

«Один із ресторанів у нас називався Chebu Bar. Ми відкрили його по прообразу бургерної, які вже були в Києві. Ми пішли трошки неправильно, бо відкрили раніше, ніж зайшов тренд».

Але через два роки орендодавець підняв ціну з 200 гривень до 1 тис за квадратний метр. Вони законсервували ресторан.

«Зараз ми плануємо його відкривати, але в іншому місці і на партнерських умовах».

Третій проект бізнесмена I. My Way базується на ІТ-технологіях і блокчейні. За його словами, це філософський і духовний проект, головна мета якого – зберегти спогади людини, важливі для неї, її родини або колективу в файловому сховищі.

Нині до проекту добирають команду розробників.

Висновки:

«Диверсифікація. Про неї можна дуже багато говорити. Це дуже правильне рішення, ми тільки тому і залишилися на плаву і пройшли всіх “чорних лебедів”, тому що в нас була диверсифікація бізнесу. Адже у нас було постійно 5-6 напрямків бізнесу, одне з яких постійно провалювалося, інші постійно витягали, і якась зірка йшла вгору.

Зараз у зв’язку з такою ситуацією в Україні та з такими кадровими проблемами, я би не став сильно диверсифікувати бізнес».

Максим Венгровський, 34 роки.

У 18 років він «підхопив» естафету сімейного бізнесу (перший у Полтаві приватний ковбасний цех «Тахтаулівські ковбаси»), що заснували його батьки, і став на посаду бухгалтера. Але не це було початком його діяльності, адже з 13 років хлопець регулярно працював у дворі власного будинку, де стояв цех: по вихідних він копав ями для води та електромереж.

«Думав, це на 1-2 місяці, батько мене “обкатає”, і все буде, як раніше. Не вийшло».

Довелося влитися в колектив, і перші років 7 чоловік працював без вихідних по 14 годин на добу.

Максим Венгровський

Одним із основних факапів (і найбільш масштабним) він вважає втрату професіонала:

«Коли ми відкрили ковбасний цех, до нас начальником прийшов 63-річний поважний чоловік, Віктор Володимирович Попов. Він підняв наше підприємство на певний рівень. Екстравагантний, дуже життєлюбний, він міг і по попці жінку вдарити, і в коханні зізнатися, і про Королеву-коханку розповісти. І тим самим у жінок чомусь викликав неприязнь».

Його звільнили з роботи, і це нашкодило цеху. За два роки, що він очолював цех, вони вийшли на 50 тонн. Через 5 років, коли його повернули, вони виготовляли 21 тонну ковбасних виробів.

«Тобто ми 5 років падали. І це був той період, коли дуже були потрібні гроші, ринок був порожній, можна було займатися будь-яким видом бізнесу, і воно приносило б гроші. А оскільки ми падали, у нас не було грошей, щоб інвестувати.

Я вважаю, що ми пролетіли мільйонів на 10 на той час».

Висновки:

«Не треба брати на себе не свій тягар. Якщо є професіонал, який виконує свою роботу (і неважливо, який він, хай навіть він виявиться поганою людиною або крадєм), якщо він дає тобі можливість заробляти гроші, працювати, навчати людей, ти повинен напрацювати механізми, щоб його утримати».

«Один з наших принципів: люди важливіші за доходи. Ми завжди віддавали заробітню плату і жили на те, що залишилося».

Максим Венгровський

Ще один факап – відкрити ресторан. У 2002-2003 році, коли родина Венгровських придбала на аукціоні «Укравтодору» майданчик, там було сміття, бур’яни і шматки асфальту. Вони вирішили побудувати ресторан (зараз це Vivat Провінція), і навіть скептичне зауваження запрошеного архітектора, що тут, мовляв, не Київська траса, проігнорували.

Будували за власні кошти цілих 5 років.

«Ми його не послухали, побудували, відкрили. Вішали банери, проводили заходи, святкування Нового року… Ми розуміли, що людям потрібно шоу. Ми організували хорошу кухню, а грошей як не було, так і не стало».

Вони чекали 2-3 роки: годували персонал, вкладали, нічого не отримували, поки «янгол-хранитель згори нас не обійняв, не поцілував», і дав їм можливість взяти участь в шоу каналу «1+1» «На ножах». Власники зібрали колектив, спитали, чи ті не проти взяти участі. Отримавши ствердну відповідь, подали заявку.

Полтавцям пощастило, що перед їхньою зйомкою показали 11 ресторанів, де сюжет був однаковим: ведучий Арам Мнацакамов приїжджав і розносив усіх в пух і прах. Тоді вони вирішили вразити його першими:

«Так як ми на території Полтавської битви, ми зустріли його в мундирах петровської гвардії, взяли в полон, посадили на коня, провезли по нашій території… Ми від початку розуміли, що його треба переграти, бо якщо він нас переграє, нас представлять як усіх – невмілими безрукими, які не можуть нічого без нього зробити».

Арам Мнацакамов дав багато порад, і після шоу на національному каналі у Полтаві заговорили про «Провінцію».

Висновок:

«Усі наші факапи починалися з того, що ми хотіли відкрити якийсь вид бізнесу, не розуміючи, як він повинен працювати, і не маючи грошей, щоб долучити спеціалістів. А може, вони і не потрібні були, бо всі ці проблеми підприємець повинен пропустити через себе».

Як помилялися полтавські підприємці

Потім вони з батьком відкрили першу приватну пивоварню, де не все йшло по плану, але продукт був як треба. Вдало купивши вживане чеське обладнання, вони почали варити нефільтроване, непастеризоване пиво без антибіотиків.  

«Півроку пройшло – продажів немає, рік – продажів немає. Ну, ми продавали 30 л, але це навіть не перекривало зарплатні відомості. І тут мені дзвонить товариш і каже: “Полтавський пивзавод викупили білгородці, росіяни, і привезли технолога-німця. Хочеш ми привеземо його тобі?”»

Максим Венгровський каже, що вони дуже зраділи, навели блиск у пивоварні і дочекалися німецького технолога. Той приїхав, мовчки все роздивився, пригостився, і потім сказав:

«Мені все сподобалося. Хороший солод, хороше обладнання, на виході – класний продукт».

Бізнесмен поділився, що відчув після цих слів:

«Не повірите, але оті 10 мільйонів, що ми втратили, це був для мене не такий факап, як ці його словами, що все добре. Якщо все добре – де гроші, Вась? А виявилося, просто терпіти треба».

Він зазначив, що на сьогодні пивоварня, де працює 2 чоловік, за рентабельністю аналогічна ковбасному цеху з 35-ма працівниками.

Висновок:

«Кожен підприємець розуміє, що коли він відкриває якусь справу, він повинен запастися терпінням. Крім того, що він повинен інвестувати тисячу в справу, в нього повинно бути ще дві тисячі, щоб ця справа зарухалася».

Останній факап з’явився через амбіції молодого 22-річного бізнесмена. Одного разу Максим Венгровський запропонував батькові відкрити системний магазин на противагу 15 павільйонів, що вж діяли. Батько категорично відмовився, аргументуючи тим, що немає грошей і треба знову залазити в борги.

Коли він поїхав у відпустку, молодий підприємець знайшов магазин і домовився за оренду. Коли батько повернувся, то вирішили таки заключити договір:

«Ну давай, щоб вчився, але ніякої рентабельності він не матиме».

Максим Венгровський ділиться, що всі, хто орендують приміщення, повинні враховувати один простий момент: власник завжди буде підвищувати орендну плату, якщо бізнес піде вгору:

«Такою інформацією не можна ділитися, а я, через відкритий характер, все це розповідав. І через півроку він підвищує оренду. А чому я розповідав? Тому, що прибутку не було, але мені хотілося себе на якомусь гарному рівні себе показати – відкрив же пацанчик магазин, повинен заробляти!»

Ще через півроку магазин згорів повністю. Власник дав 1 місяць, щоб відновити будівлю, і підприємець разом з колективом по 14 годин на день наводили лад.

«До пожежі в середньому було 300 чеків на день. Після інциденту кількість чеків збільшилася вдвічі! Бо люди побачили магазин, побачили проблему, поспівчували. Так вони проходили повз, а так уже зіштовхнулися з проблемою. Це було важко видихнути по грошам, але потім це дало свій результат».

За його словами, цей магазин досі працює і є рентабельним.

Висновок:

«Основний меседж і факапів, і бізнесу, і свого особистого – ні кроку назад. Постійно вкладати в цю справу, свої особисті потреби відкладати на другий план, не боятися інвестувати, не боятися залучати людей, не боятися платити їм заробітню плату, - навіть якщо ми, як підприємці, заробляємо менше, ніж людина, яка на нас працює. Бувають такі моменти, коли ми заробляємо менше. Це треба робити, тому що завтра це дасть свій результат».

«Я передивися багато цікавих фільмів. Ротшильди, Рокфеллери – це все сімейні бізнеси. І дитині завжди легше стартувати з плечей батьків. Сімейні стосунки і бізнес, як і дружні стосунки і бізнес – це дуже важко, але це найперспективніше. Батько – найкращий друг у моєму житті».

Віталій Дмитрієв, 42 роки.

Ще один полтавський бізнесмен розповів, що у 2014 році, як кожен підприємець, мріяв про завоювання Європи. Одна з мотивацій – врятувати активи у разі вторгнення:

«Якщо раптом Полтава перетвориться в частину Луганська чи Донецька, мені потрібно було щось робити з бізнесом, з моїми активами, і намагатися якого зберегти і продовжити. Це друга причина, чому я поліз до Європи».

Віталій Дмитрієв

Разом з групою із 30 українських підприємців він полетів до Кракова на тренінг з приводу правильності відкриття і ведення бізнесу на території Євросоюзу, і, зокрема, Польщі. Перед бізнесменами виступали представники податкової, санстанції, бухгалтерії та митниці. І не безуспішно: 15 чоловік з цієї групи тут же прийняли відкрити бізнес у Польщі. Віталій Дмитрієв був серед них.

«Перший бізнес у Польщі я відкрив за півтори доби. Ми отримали документи і я почав роботу. Все просто, швидко. Найняв польських співробітників. Як ви знаєте, махлювати там не вийде: офіційне працевлаштування, офіційні зарплати, оренда офісу, аутосорсингова бухгалтерія… І ми поїхали».

Пройшов рік, результату – нуль. Компанія в Польщі обходилася йому в 150 тисяч на місяць.

«Ми звільняємо поляків і набираємо українців. Здавалося, все просто: топ-менеджери з України їдуть працювати до Польщі. Але нові затрати, знову ж-таки, офіційне працевлаштування, адже українцям потрібно десь жити. Ми знімаємо житло, оплачуємо перельоти на Україну, зустрічі з родичами, друзями, і цифра приблизно та ж, але є позитив: величезні обіцянки! Ми будемо багаті, ми заробимо купу грошей, тут величезний ринок, скажені можливості!»

Як помилялися полтавські підприємці

І так ще рік. І результати ті ж нульові.

Знову виникло питання, що ж він робить не так, аж раптом стається непередбачуване. Керівниця польського філіалу дуже сильно захворіла, і екстрено прилетіла до України. Вона лягла в лікарню на 3 тижні й вимкнула всі телефони.

Бізнесмена розшукує податкова, бухгалтерія і митниця. Він терміново прилітає в офіс, знаходить папери, людей, сплачує податки, але вже не вкладається в терміни. Його компанія отримує «чорну мітку» і статус ненадійного підприємництва.

«І ось тут мені прийшла в голову чудова ідея: я подивився, з ким із польських підприємців ми працюємо. Виявилося, що в одній з польських компаній ми купуємо конвеєрну стрічку. Я сів на літак і приїхав до цього підприємця. Показав йому об’єми, які ми купляємо, запросив в гості в Україну, розповів про свій чудовий досвід в освоєнні європейського ринку. Поляк дуже довго сміявся. Мені пощастило – він виявився російськомовним. І я запропонував йому спільний бізнес. Він попросив дати йому час подумати. Думав 30 хвилин і погодився».

Польський партнер поставив йому дві умови: закрити фірму в Польщі і 55% статутного капіталу належать йому. Віталій Дмитрієв погодився.

«Я не йду в бізнес, знаходжу партнерів для того, щоб з перспективою з ним розстатися. Моя відповідь була однозначно так».

«Я не витрачаю туди ресурсів взагалі. Мій компаньйон – успішний підприємець, ми використовуємо його ресурси, його співробітників. Є кілька топ-менеджерів, які частково допомагають нам в роботі. За перший рік роботи компанія принесла 2 тис євро, за другий рік – 20 тис євро прибутку».

Віталій Дмитрієв

За такою ж схемою вони продовжують працювати і далі. Філіали в Швеції, Німеччині, Естонії, Литві, Латвії, Білорусі та Молдові, він відкриває тільки за такою схемою.

«Точно так ми відкрили компанію, коли партнер-поляк прийшов в Україну. У нас спільне підприємство в Україні, воно успішне, процвітає та розвивається».

Презентація книги Віталія Дмитрієва «Не бійся відчиняти будь-які двері»

Крім цього, Віталій Дмитрієв презентував власну книжку про те, як побудувати успішний бізнес, і анонсував появу Асоціації бізнесменів Полтави і Полтавської області.

Обкладинка Юлії Деркач

Фото Володимира Черебило та івент-агенства Fell Good Event

Опублікована: 21 грудня 2018


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація