Катерина Стрельченко: Документальні стрічки про війну на сході: реальність, яка шокує


Перший наш фільм про війну був знятий та змонтований за рекордно короткий термін – місяць. Це була весна 2015-го, потрапити на передову вдалося без акредитації, нас просто посадили в машину, проінструктували на випадок обстрілу, і ми поїхали на шаленій швидкості в Піски. Сіра зона промайнула за кілька хвилин. Республіка-Мост, Берлога, хлопці, що не задавали питань – це була якась особлива атмосфера, суміш свободи та небезпеки. Обстріл в Пісках лякав, але саме тоді ми зняли свої найцінніші кадри. По суті ми працювали в той період втрьох – журналіст-режисер, оператор, сценарист. Ентузіазм був неймовірний, навіть при повній відсутності бюджету.

Потім було ще три фільми, і сотні інтерв'ю з родинами, що втратили близьких. Після деяких розмов хотілося закритися у ванній і плакати. Чи напитися. Мовчати. І ми мовчали. А потім знову брали апаратуру і йшли на зйомки. Спілкувалися з бійцями, з матусями, з дружинами, з дітьми. Гігантський об'єм інформації переробляли місяцями, поспішати вже не хотілось. Так народилися два фільми-реквієми «Іловайськ. Лицарі неба» та «Пескі. Лицарі неба». Були некомерційні покази по всій Україні, а також закордоном – нас запросила діаспора і ми зробили тур по Іспанії та Португалії. Іспанці з португальцями дивилися стрічки і теж плакали. Вони були шоковані. Адже до них не доходило майже ніякої інформації про події в Україні. Правдивої інформації. Але це були проукраїнські іноземці, більшість місцевого населення на покази, звісно, потрапити не змогла.

43075328_238412013507274_4664334951607435264_n_1

43042917_299073210917683_328524621156450304_n_2

Мабуть, в нас виник якись зв'язок з родинами, а може це було почуття провини. Хотілося розповідати про тих, про кого мало говорять.

У травні 2018-го ми почали роботу над п'ятим нашим фільмом – «Вірю, чекаю, молюся». Він порушує дві болючі теми, які є наслідками війни на сході України, – зниклі безвісті та полонені. Ці теми поєднані між собою, і водночас мають багато різних аспектів.

Відповідальність держави щодо долі власних громадян та захисту їхніх прав є безумовною й надзвичайно високою. Привертання уваги до доль бійців і цивільних, що пройшли жорстоке та нелюдське поводження на непідконтрольній території, зазнали серйозних психологічних травм – одна із тем, яку ми підняли в фільмі. Коментарі дають як чоловіки, так і жінки. На жаль, ставлення до жінок у полоні не менш жорстоке, ніж до чоловіків. Зібрані докази та показання свідків вказують на те, що деякі злочини, вчинені на сході під час військового конфлікту, цілком можуть бути кваліфіковані як злочини проти людяності.

Другий важливий аспект – це пошук зниклих безвісті на Донбасі. Цю тему коментують в фільмі представники судмедекспертизи, пошукових організацій, «Червоного Хреста», психологи, волонтери. У центрі уваги родини, що кілька років намагаються розшукати своїх рідних.

43033652_466724003832891_3694330653823729664_n_1

43131003_486546538530788_558529839368241152_n_1

Це було не просте спілкування з тими, кого морально скалічив полон чи тривалий пошук рідних. Розкриватися їм було нелегко, вони намагалися стримувати емоції. Екс-полонені, знову занурюючись у страшні спогади, просили перерви. І це були ті, хто вже трохи адаптувався. Жінки, над якими знущалися, – то окрема тема. Одна – татарка з Криму Гайде Різаєва, потрапила в полон на четвертому місяці вагітності. Били і казали: «Це бендерівська дитина, вона не повинна жити!» Іншій – Ірині Бойко з Полтави, виймали ложкою око. Усі її коліна в страшних шрамах, палець відрізаний садовими ножицями.

Сергій Захаров, художник. В окупованому Донецьку наважився на смертельно небезпечний вчинок – створив серію робіт з фанери, пародій на бойовиків і розташував рано-вранці в місці. Його знайшли. Катували. Зламали ребра. Принижували.

Важка категорія респондентів – мами, які шукають дітей. Бо ти розумієш, що вони їх навряд дочекаються. Бо є ДНК-співпадіння, бо пройшло кілька років, а новин нема ніяких. Але вони чекають попри все. Зустріч з реальністю – найважча…

Коли працюєш над документальним фільмом, та ще й з якоюсь проблематикою, ти до кінця не знаєш, чи вийде в тебе, чи зрозуміє стрічку глядач. Чи будуть оплески наприкінці. Інтрига триває до останніх хвилин...

Теми наших стрічок нелегкі. Ми багато разів бачили сльози на очах глядачів, якось прийшлося викликати швидку допомогу, бо людині стало зле. В однієї дівчини була істерика, її вивела із залу подруга. Ми не робимо фільми навмисно важкими, скоріше правдивими. Це для нас найкращий комплімент. На цензуру реагуємо болісно, просто не сприймаємо зауваження: «Оце треба прибрати, бо це про владу». Сваримось. Відстоюємо. Поки що вдається.

Приємно, коли підходять і кажуть: «Дякуємо...», – і більш не можуть говорити. Розчулюємось, звичайно, розуміємо, що вдалося, що донесли. Буває, що глядачам не подобається щось. Кажуть, треба по-іншому. Погоджуємось чи не погоджуємось.

Мотивують повні зали, коли дзвонять з різних міст і просять привезти фільм. Чекають.

43047154_333269390782880_6360198008134434816_n_1


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація