Катерина Стрельченко: Історія одного фільму


Після того як документальний фільм змонтований і презентований хоча б в одному місті, з’являється спокуса відпочити від проекту. Тим паче, якщо це непроста тема полонених і зниклих безвісті. Тим паче, якщо в тебе немає дістріб’ютерів.

51541326_578024489274411_8439636592343121920_n

51832437_2168080806546054_2195863117399851008_n

Але стрічці «Вірю. Чекаю. Молюся» мабуть просто не судилося «відпочивати» від глядачів. Через кілька днів близько двадцяти міст запросили до себе авторську групу. Ми почали строїти більш-менш логічний маршрут наших пересувань по Україні. Це був метушливий період, коли в нас не було вільного часу – ми вивчали мапу країни, робили і переробляли афіші та запрошення, спілкувалися з організаторами і керівництвом кінотеатрів, вирішували питання з транспортом і проживанням.

Найбільший блок показів склався по західній Україні – 10 міст: Могилів-Подільский, Тернопіль, Мукачеве, Ужгород, Дрогобич, Львів, Вінниця, Чернівці, Івано-Франківськ, Рівне. Це була незабутня подорож з чудовими краєвидами, старовинними замками і звісно, людьми. Не можемо не подякувати організаторам, які приймали нас як рідних, часто навіть коли бачили вперше. Без їхньої допомоги ми би не впорались. Повні зали глядачів у Львові і Могилів-Подільскому стали приємної несподіванкою. В Дрогобичі частина людей не змогла потрапити на фільм, не вистачило місць, люди дивилися стрічку з коридору через голови інших. Звісно, були покази і з невеликої кількістю глядачів.

51962284_595230244276933_5270127435734581248_n

51404726_367071513905974_6929507060069433344_n

Хвилювалися за показ у Києві – все ж таки величезний зал, більше ніж 700 місць, а інформувати про подію могли тільки через соціальні мережі. Але людей було багато, як завжди на показах у Будинку Кіно. Разом з фільмом презентували книгу Сергія Захарова «Діра». Він один з героїв нашого фільму, художник, був у полоні в Донецьку, зараз мешкає у Києві. Наприкінці на сцену вийшли ті, хто мав безпосередньо відношення до подій – представники гуманітарного проекту «Евакуація 200», екс-полонені. Говорили від серця з глядачами. Це було зворушливо, у горлі стояв ком.  

Часу не вистачало катастрофічно. Тим паче, коли треба було поспілкуватися з місцевими ЗМІ чи записатися на радіо, і проанонсувати фільм. Іноді ми ледь встигали застрибнути на потяг. А так хотілося приділити увагу кожному, хто підходив подякувати і поспілкуватися. Глядачі запитували: «Скільки зараз безвісті зниклих в Україні?» «Чим допоміг родинам ваш фільм?» «Його покажуть по центральних каналах?» «Ви плануєте показувати фільм закордоном?» Хоча більшість людей мовчали і плакали. Ти виходиш до залу після фінальних титрів, а зал сидить і мовчки дивиться на тебе. Це шок. Ми розуміли, що в такому стані говорити важко, треба помовчати, подумати, переосмислити. Так було, доречи, у Полтаві. На запитання відповідати не прийшлося.

07eaVdOovl1s6FQ1

51444019_374290346740441_7171231603354501120_n

В Чернівцях зал вставав тричі – наприкінці стрічки, потім, коли на сцену вийшов екс-полонений з батальйону Донбас Віталій Фоменко, і коли взяла слово мати загиблого хлопця. Взагалі, важко було не помітити різницю у погляді глядачів перед показом і після. Це абсолютно різні очі. Фільм змінював вираз обличчя, настрій, внутрішній стан. Це відчувалося усюди.

Повний зал молоді у Житомирі. Прийшли, дивилися, дякували. Один молодий хлопчик у військовій формі підійшов до нас поспілкуватися, розхвилювався. В очах стояли сльози…   

Між показами ми встигли прийняти участь у XV Kyiv international films festival «Кінолітопис» і отримати приз глядацьких симпатій. Зустрілися у Будинку кіно з нашим чудовим сценаристом – Георгієм Давіденко, який щиро радіє кожному нашому успіху. Йому вже вісімдесят, але очі випромінюють життям. Чудова людина з великим досвідом роботи у документалістиці. До середини грудня ми побували у 24 містах України, де презентували фільм «Вірю. Чекаю. Молюся». Головне, відчувалося, що людям не байдуже. До доль полонених, яких катували. До родин, що шукають своїх рідних. Кожен по своєму сприймав те, що чув і бачив на екрані. І не завжди так, як ми це уявляли. Спочатку це дивувало. Потім ми зрозуміли, що це закономірно, адже ми всі різні.

51745064_556315514777876_8917313998781677568_n

51426072_1152667244894123_1478825830640517120_n

Повернувшись додому, у Дніпро, ми вирішили, що фільм треба показати ще раз. І знову прийшли люди, дехто, щоб подивитися вдруге. Потім сайт delo.ua опублікував рейтинг українськіх фільми та фахівців, які їх створюють, куди увійшли дві наших стрічки – «Піски. Лицарі неба» та «Вірю. Чекаю. Молюся». Переможцями стануть ті, хто набере найбільшу кількість голосів.

А нещодавно «Вірю. Чекаю. Молюся» став номінантом на Національну Кінопремію «Золота Дзига». Інтрига триватиме до березня цього року.

В планах – показати фільм на центральному каналі. Ми спробуємо це зробити. Бо обіцяли глядачам. І собі.


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація