Антон Бриних: Кіножиттєпис Фредді Мерк'юрі: наскільки богемна його рапсодія?


Як засвідчив багаторічний повелитель бізнес-корпорації Queen Джим Біч, творчий заповіт Фредді Мерк’юрі був лаконічним, але таким, що дозволяв досить вільне трактування: «Ти можеш робити з моїм надбанням все, що завгодно – тільки, будь ласка, не роби мене нудним!» І слід визнати, із задачею менеджер справляється успішно вже майже три десятки років: куди вже менш нудним може бути будь-що, пов’язане з ім’ям фронтмена, життя якого трагічно обірвалося у розквіті років! Але, очевидно, з плином часу градус нудьги отримав тенденцію до зростання, тому для освіження масового інтересу до гурту та його музичної скарбниці корпорація вирішила розродитися на потіху публіки досі неосвоєним продуктом: біографічною кінострічкою.

 

У нетрях інтернету достатньо інформації про те, як фільм знімався, і різнопланових рецензій, тому не вважаю за доцільне зупинятися на цьому, а опишу власні враження від перегляду – причому, згідно вищезгаданого заповіту, теж спробую зробити це не нудно. Однак спершу хочу наголосити: а) я не кіноман, в кінотеатри зазвичай не ходжу, і у мистецтві кінокритики не розбираюся, тому говоритиму тільки те, що думаю, і як умію; б) я квіноман з 30-річним стажем, тому не можу говорити неупереджено :-).

 

Отже, найперше: як виявилося, це

 

не байопік ні Фредді, ні групи

 

Тому що як хронологія подій, так і роль різноманітних дійових осіб, що впливали на реальний перебіг квінівської історії, взагалі не витримують критики – на цій ниві панує повний безлад, котрий у кожного, хто мало-мальськи знайомий з предметом дослідження, може викликати хіба що емоцію «facepalm».

Наприклад, у трейлері показано сцену народження хіта «We Will Rock You»: Брайан Мей грається з товаришами у бум-бум-шльоп, а тут заявляється Фредді в образі начальника-самодура, і менторським тоном вимагає від «підлеглих» розтлумачити ситуацію. Як це було насправді – мало хто знає, окрім тих, хто безпосередньо був при цьому присутній, але Фредді предстає чомусь... вусатим! Утім загальновідомо, що згадана композиція з’явилася у 1977 році, коли до кардинальної зміни його іміджу було ще досить далеко.

Ну галілей з ним, з тим трейлером, але ж сцени приєднання юного Фредді до гурту, знайомств та укладання угод з бізнес-магнатами, колізії навколо випуску сольного альбому з вишвирюванням менеджера Джона Ріда – ну не було цього в реалі, хоч убийте! До слова, сам факт самостійної творчості співака подається як зрада інтересів гурту за курсом «30 срібників дорівнюють 4 мільйонам доларів», однак реальний Фредді з цим запізнився – групу перед ним двічі «зрадив» ловелас-сім’янин Роджер Тейлор, випустивши цілих два сольних альбоми.

Ясна річ, що подібні ляпи не могли пройти повз увагу справжніх Брайана та Роджера, тому факт схвалення ними цієї катавасії слід трактувати лише як підтердження художнього, а не документального характеру фільму – будь-які події, що відбувалися на екрані, покликані служити лише тлом для висвітлення життєвих перипетій головного героя.

Інакше кажучи: для знайомства з реальною історією Queen краще подивитися ліцензовану документалку, котрих наклепали достатньо, а якщо перейнятися долею непересічної особистості з кашею в голові, чомусь названої «Фредді Мерк’юрі» – ну, тоді це за адресою!

 

Безперечні плюси:

 

1) Фільм з гумором, причому, якраз не петросянством, а здоровим троллінгом. На сцені з’являється дехто умовно негативний та зарозумілий, берем його за шкірку, та окунаємо його з головою у його ж власний ідіотизм! Тобто, достатньо моментів, де хочеться поаплодувати з емоцією «ай, да сукіни сини!» :-)

2) Фільм з повчальним смислом, за що особливо талановиті «критики» вже обізвали його «гомофобним». Звісно, відповідно до їхньої логіки, слід було крупним планом показати, як вусаті мужички плюшками балуються, і бажано половину хронометражу. Але натомість чомусь розгорнуто драму, мораль якої така: стосунки чоловіка та жінки – це ДОБРЕ, вони емоційні та змістовні, справжня дружба – це теж ДОБРЕ, а гомосятина – шлях до деградації. Причому розкриття «нехорошої» теми подається відвертно карикатурно: з моменту першої кострубатої спроби засосу від особистого асистента Прентера – до епічної сцени під дощем «Фредді виганяє гомосексуалістів зі свого життя, акі торговців з храму». Непересічна особистість заплуталася сама в собі, пустилася у всі тяжкі, догралася, перейнялася праведним соромом за свою поведінку, й пришла каятися перед колегами з настроєм «чуваки, пробачте засранця». А ви, дорогі глядачі, подивіться та зробіть висновки!  :-)


Відверті мінуси:

 

1) Хронологічний кретинізм, про який було написано вище, та ще й з галопом, особливо на початку: то «пакистанець» жбурляє валізи в аеропорту, то через пару секунд він вже методом конвеєра вписується у групу (фронтмен Тім схопив зіркову хворобу та кидає напризволяще озадачених Брайана з Роджером, а тут нізвідки з'являється перший-ліпший фанат і заявляє, що віднині він тут головний), а ось вони вже всі разом мало не моментально досягають популярності, вже в компанії якогось Джона Дікона, який теж виник невідомо звідки і навіщо, окрім того, що він є придатком до бас-гітари.

Перед прем’єрою кінострічки у Львові мене уповноважили прочитати «лекцію» про Queen, час був обмежений, тому все, що встиг – це більш-менш детально розповісти, хто власне такі ці Брайан, Роджер, Фредді та Джон. Так от, після сеансу деякі глядачі щиро мені за це подякували, бо з контексту фільму це абсолютно незрозуміло.

2) До речі, про Джона Дікона. Цілком «меблевий» персонаж, який за весь фільм вимовляє парочку фраз, котрі якщо щось і значать, то досить небагато. Хіба що завдяки йому глядач дізнається, що якби не всемогутній Фредді, з-поміж британських підданих, окрім нікчемного астрофізика та нікчемного стоматолога, був би ще більш нікчемний інженер-електронщик. Ось так просто про досить таки непростих особистостей із сильними характерами. Флегматичний басист насправді-то був у гурті далеко не останньою фігурою: не мало не багато – економічним мозком, котрий брав пряму і безпосередню участь у всіх фінансових справах, і без його слова не обходився жоден акт взаємодії з акулами шоу-бізнесу!

«Якщо завтра кінець світу – я зателефоную Джону, і спитаю, що робити», – це слова реального Фредді про Дікона. Існує цілком слушна думка, що реальний же Джон абстрагувався від будь-яких соціальних контактів якраз тому, що не погодився бути гвинтиком корпорації на умовах «злого менеджера» Джима Біча, тому зійшлися на пожиттєвих роялті. Відрахування з прибутків корпорації забезпечують басисту-пенсіонеру безбідне життя, але не вимагають світитися перед телекамерами та шастати на старості років по світі, акомпануючи юним талантам. Думаю, що тему персонажа у фільмі не розкрито якраз тому, що реальному Дікону глибоко все одно цей фільм, як і вся нинішня діяльність «Квін продакшенз» – з його-то діловою хваткою свою долю він все одно отримає.

Але і окрім Дікона достатньо «меблів»: наприклад, сімейство Балсара – батьки та сестра Фредді, показане як наївні чурки щойно з «пакистану», котрі взагалі ніби як не розуміють, що навкруги них відбувається: одна сцена з «оглядинами» «друга» Джима чого варта. Деяких реальних «осіб, наближених до Самого» автори стрічки взагалі не стали вставляти у якості персонажів: як відомо, у восьмидесятих особистим асистентом Фредді вже був дехто Фрістоун, котрий у наші дні володіє доменом ".сom" з назвою, що складається з імені та прізвища його хазяїна, та досі годується розповідями про те, як прав його спідню білизну, але ж у фільмі цього «вірного компаньйона» просто немає. Ну, власне, він там і не потрібен, бо сам був «меблями» у реальному житті.

 

Питання замість резюме: а для кого, власне, це кіно?

 

Явно не для таких, як я! Але... Фредді Мерк’юрі вже не перебуває у матеріальному світі майже 27 років – це та цифра, яка наводить на думку, що людина, котра народилася тоді, вже сама могла стати легендою та героїчно загинути, увійшовши до загальновідомого Клубу Обраних. Вже виросло покоління, яке не застало Фредді живим, а Queen – це щось таке стародавнє та прибите пилом. Тобто фільм покликаний запалити інтерес до гурту в очах молоді, та, без сумніву, формує думку про головного героя як про складну, неоднозначну та безперечно талановиту особистість, а не «бісексуала, що помер від СНІДу, але зате він писав музику» – що теж є плюсом.


Хто ще не бачив – мені важко сказати ні «Поспішайте!», ні «Не гайте час!» – думаю, написана вище інформація слугуватиме харчем для самостійних роздумів. Хто надумає таки йти в кіно – бажаю гарного перегляду та вражень! 


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація