Микола Різник: Коли українське село стане європейським?


Нас постійно турбує питання: як стати європейцями? Коли в нас настане європейська якість життя та послуг, коли в нас буде якісна медицина, коли ж, нарешті, буде заробітна плата, як там, і дороги, як у Німеччині. Нам здається, що у Європі відбувається щось нереальне, і, взагалі, країнам Євросоюзу всі ті блага впали з неба, чи їм просто пощастило. Чому вони можуть, а ми ні?

На днях повернувся з подорожі по декільком європейським країнам, і мені стало боляче і прикро за нашу Україну. І я зараз не про те, що «в них все краще», а про конкретні речі, які можуть бути і в нас, але їх немає.

Найперше, що мені кидається в очі – заводи в селах. Невеличкі переробні заводи скрізь. Причому розміщені логістично дуже правильно. Наприклад, у Греції немає родючих ґрунтів, як у нас, там земля в більшій мірі червона, як поверхня Марсу, але вся територія засаджена оливковими деревами. Проїжджаючи повз великі плантації оливкових дерев, так і натрапляєш на маленькі будівлі з великими «цистернами» – силосами (ємностями для зберігання), у яких і зберігають оливки та роблять оливкову олію, причому прямо там її і продають. Такі ємності ми частіше звикли бачити на зерносховищах – великі блискучі бочки. Налагодивши правильні логістику і системність, спокійні і розмірені греки щодня після обіду йдуть на «сієсту» відсипатись, і в них начебто ще й криза. Хоча що вони знають про кризи, не живши в Україні? J Вони давно зрозуміли, на чому в них гарно виходить заробляти гроші, і нічого нового не придумують розвивають туризм і вирощують оливки, і в них все супер.

Коли українське село стане європейським?

Коли українське село стане європейським?

У нас же, якщо косять соняшник десь в Опішні, то везуть його в Полтаву за 45 км, і водії там стоять в черзі по півдоби, щоб здати сировину великому переробнику. Яблука в нас селяни просто здають за 30-70 копійок, які знову ж-таки збирають посередники і везуть одному-двом великим переробникам за сотні кілометрів. Горіхи – так само, хоча б могли експортувати вже готові солодощі. Деревина й метал взагалі окрема тема.

Переміщаючись ближче до України, проїжджаєш Болгарію. Там виноградники, і посеред кожної великої плантації стоїть винний завод. Навіть по серед невеличких яблуневих садів та полів з томатами стоять такі ємності «силоси» і відбувається переробка. Причому, по нашим міркам, яблуневі сади зовсім маленькі, але переробка є. Тобто люди вже давно зрозуміли, що майбутнє не за сировиною, а за продуктом із доданою вартістю. Сік, вино, джем, чіпси – замість яблук, винограду та овочів. Продукція не псується в довгій дорозі, фермери не ламають голову, де зберігати той виноград, і як його здати за безцінь, щоб хоч щось заробити, перед тим, як він почне гнити.

І зовсім близький наш сусід Румуіня. Їдеш – і повз тебе на декілька десятків кілометрів простягаються поля із соняхом та кукурудзою, логічно, там же зустрічаєш і олійницю, на яку прямо і завозять насіння, щойно зібране з поля. До речі соняшник набагато гірший, ніж в нас. Одночасно на декількох полях працюють комбайни і фури, які везуть насіння на завод, що розташований у декількох кілометрах від місця збору урожаю. Там же воно й переробляється. Логістично це мегаправильно. Немає тобі перевантажених фур, немає бруду на дорозі, зекономлене паливо. У нас же перевантажені «камази» з брудними колесами, везуть збіжжя за сотні кілометрів, щоб його зважити, потім ще десяток км, щоб просушити і потім ще, щоб здати переробнику або експортеру. І дуже мало таких, в яких замкнутий цикл із поля до столу. Проте якраз за таким і майбутнє. І це стосується не тільки с/г виробників. Продукція з великою доданою вартістю, що експортується, дає шанс на розвиток. Несистемний підхід, бажання «урвати» як можна швидше і як можна більше, бо підприємець чи фермер не впевнений, що буде завтра, і чи не прийдуть завтра «дядьки» і не відберуть те, у що він вклав все своє життя. Або в черговий раз напишуть нові закони, які зроблять неможливим його діяльність. Тому і не інвестують, тому і не будують міні-заводів.

Так, Румунія – країна контрастів: з одного боку – промисловість і круті авто, з іншого – роми на бричках із конями та бідні квартали; з одного боку – водії, які постійно сигналять і кричать один на одного, з іншого – церкви, які працюють навіть вночі. Як це класно, коли ти можеш прийти в церкву не по розкладу, а коли душа забажає. Так Румунія знайшла свій особливий шлях.

Коли українське село стане європейським?

Коли українське село стане європейським?

Українські ж реалії поки що зовсім протилежні.

Але чому не йти європейським шляхом, який вже давно протоптаний? Навіщо возити сонях за сотні кілометрів, розбиваючи дороги, якщо дешевше возити вже готову продукцію з місця виробництва? Ціна продукції виростає, а якість стає нижчою в кілька разів. Так само і з буряком: наші прадіди вже давно до цього додумалися і будували цукрові заводи в тих місцях, де й вирощували буряк. Але монополісти «порізали» ці заводи, залишивши декілька по Україні. Тепер той буряк намотує сотню кілометрів по убогих роздовбаних шляхах, перед тим, як потрапити на переробку. І так із усім…

І цим європейським шляхом ми поки що не йдемо. Тому, що знищується середній клас, який здатний думати, аналізувати, відкривати, будувати. У нас не те, що немає дешевих кредитів для розвитку підприємництва, в нас навіть ті, що якось змогли відкрити свою справу, бояться за своє майбутнє. У будь-який момент у тебе можуть «віджати» і те, що маєш.

 

Бо розвиток малого та середнього бізнесу не вигідний великим монополістам, це конкуренція. Бо малий завод буде зареєстрований в Україні, а не в офшорах, і сплачуватиме податки в Україну, і підніматиме економіку. А там, дивись, люди почнуть не перебиватися з хліба на воду, а нормально заробляти, ще чого доброго перестануть за гречку голосувати. Кому це треба?

Європейський шлях потрібний, якщо хочемо ставати європейською країною насправді, а не декларувати.

Ще європейські країни дуже вражають своїм патріотизмом та любов’ю Батьківщини. Наприклад національні прапори в них скрізь: від центральних площ та будівель до стовпів та приватних садиб. У нас український прапор можна зустріти тільки на державних установах та на площах на день міста. Треба нам починати з себе та свого відношення до країни. Гарно там, де нас немає. Але в нас є всі ресурси, щоб створити гарні умови життя там, де ми є.

Постійне ходіння по замкнутому колу з «новими курсами», «жити по-новому», «землю селянам, заводи робочим» ні до чого не приводять. А в результаті – постійне «ниття»: чому ж все так погано, кляті політики та влада.

Але коли десь, в якомусь селі, відкривається підприємство, ми спершу проклинаємо, перекриваємо дороги, бо звідти запах неприємний, а ще їздять машини. А ще просто прокидається українська заздрість – нехай краще далі чагарники ростуть, ніж хтось зароблятиме гроші, створить робочі місця, сплачуватиме податки, які ж і йтимуть на ремонт тих доріг та освітлення тих же вулиць та виплату пенсій. Європейцями ми станемо тоді, коли будемо ними ментально.

Перше враження – завжди найяскравіше. Звичайно, ті хто через день їздять Європою, давно звикли до таких речей. Сонячні батареї, вітряки, сервіс, дороги і т.д. Там теж не все ідеально, але все ж є чому повчитися.

Чому в нас не так? На це є причини. Об’єктивні і суб’єктивні. Так історично склалося, що ми постійно були «під кимось» і ми звикли, що за нас постійно вирішували: імператор, цар, вождь, партія. Ініціатива карається. Ми звикли перекладати відповідальність за своє майбутнє на обставини, владу, країну, час. І не завжди розуміємо, що лише від нашої ефективності залежить майбутнє, від нашого правильного відношення до ресурсів, виборів, екології, залежить наскільки швидко ми станемо європейцями не декларативно.

Але нам потрібно з чогось починати. Перестати нити і робити зміни. Ставати європейцями в голові, не кидаючи недопалки повз смітник, пристібаючись ременем безпеки, сплачуючи податки і беручи чек в магазині, отримуючи освіту не заради «корочки», ходити на вибори не за гречку і аптечки, не паркувати авто на пішохідних переходах, думати своєю головою, розуміти, що ніхто крім нас тут порядок не наведе. А почнемо все це робити відразу після того, як зрозуміємо свої проблеми і що в один момент, революцією чи зміною одного вождя на іншого, нічого не зміниться. А зміни настануть тоді, коли ми перестанемо перекладати відповідальність на когось, коли будемо патріотами не вишиванкою, а справами, коли перестанемо тікати з країни, коли перейдемо від слів до діла.

 


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація