Ірина Земляна: Народний гнів Каті Гандзюк


Катя…

Ми не були досить добре знайомі, але ефект соцмереж дає стійке відчуття присутності й робить нас пов'язаними та добре проінформованими про те, про що ми пишемо у своїх фейсбуках. Ми зустрілися трохи більше року тому й були раді, що нарешті розвіртуалилися. Катя тоді приїхала отримувати відзнаку ІМІ «Рада дружня до преси» для Херсонської Міської ради. І Катя її повністю заслужила.

Катя була дуже справжня і щира у своїй боротьбі. Найголовнішою її зброєю була публічність. Вона казала: «Все, що у нас є – це народний гнів». А гніватися вміла.

Вона писала стьобні пости, жила справжнім життям, вірила у чесність, у людей не падлюк та, що кожен може, щось змінити. Вона була тією кожною і кожним та робила все, що від неї залежало. Ось один з її постів, де вона про це пише:


«Що я вам скажу, котики.
Варто роками триматися, стать депутатом і чиновником, при цьому не красти гроші, не строїть схем, не ходить по блядям, не козирять в п‘яном виді ксівами, не їздить бухим за рульом, не робить багато інших, без сумніву, приємних речей, заради одного моменту: проорать з того, як срана мусорня буде про вас видумувать всяке смішне, коли ви вчергове колупатимете їх палочкой.
ПС: Пріводи і кримінальні справи за хуліганство і всякі там організації масових безладів не щітаються, це не компромат, це почьотно, це можна. Робіть наздоров‘я».

Катя робила все, щоб змусити нас гніватися сильніше. Чого лише вартий перелік з понад 200 «журналістів», які за останні чотири роки отримали дозвіл на травматичну зброю. І серед усього спису ідентифікувала лише одного журналіста. Всі ж інші були люди, які не мали жодного відношення до журналістики, а скоріше були чиновниками та депутатами. Тоді так і написала: «Кльовий бізнес у мусорів, правда ж?»


Коли я виходила на протест 27 вересня «Ніч на Банковій», то процитувала сина вбитої мальтійської журналістки, який сказав: «Потрібно зрозуміти одне, якщо журналісти не об‘єднаються, щоб захистити один одного, то їм доведеться об’єднатися, щоб розслідувати їхні вбивства». На жаль, це абсолютно справдилося й стосовно активістів в Україні до Каті насамперед.

Катю вбили. І вбивали її з особливою жорстокістю довгих 100 днів. Її вбивали й тим, що не здатні розслідувати, тоді ще замах на неї, та знайти справжніх замовників. Боюся, що її вбивають і до тепер.

Коли вона написала пост про Артема Антощука – начальника управління захисту економіки в Херсонській області, який системно вимагав «данину» у вигляді 3% від бюджетних коштів, – то у коментарях вона написала свою просту мотивацію: «Дістало це. Хочеться ще до 40 років пожити в нормальній країні, бажано в цій».

Катя не встигла…

PS.

Що робити нам? – Не мовчати!

Вирази «общественники» чи «активісти» в нашій країні набувають неоднозначного ставлення у людей. Чомусь заведено вважати, що це якісь не такі люди, «їм більше всього треба», «вони щось знають», «вони якісь мутні» і т.п. Але варто порозуміти, що так «общественники» і творять цю «нормальну» країну в якій ми хочемо жити.

Бути мовчазними співучасниками нападів на активістів у нас виходить дуже добре, але чи це є шлях «до 40 років пожити у нормальній країні»?

Як писала Олена Стяжкіна: «Гітлер прийшов з ідеєю вбивати євреїв на підготовлений ґрунт. Люди, може, й не були активними учасниками, але мовчазними співучасниками того, що відбувалося – і французи, і чехи, і німці, і росіяни, і українці. Різні російськомовні та україномовні українці були поганими «своїми» для євреїв. На їхніх очах вбивали. Їхніми руками вбивали. Ніхто не просив не вбивати євреїв».

Якими своїми будемо ми для громадських активістів в Україні – вибирати нам.


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація