Микола Різник: Вчитися на чужих помилках. Придністров’я.


Коли я у світлі фар побачив серп і молот на прикордонному пункті, бронетранспортери і солдат з автоматами, я зрозумів що якимось чином  заїхав до Придністров’я.

Повертаючися з Бухаресту, забив в «джі пі есі» місто Полтава, обрав найкоротший маршрут і поїхав. Бачив, що дорога йде через Молдову, але мене це зовсім не бентежило, бо в Румунію в’жджав  теж через Молдову.

Їхав через Одесу, а кордон з Молдовою перетинав на пункті пропуску Джурджулешти. Хоча і довелося проїхати Молдову метрів 500 від сили до румунського кордону, але 5 євро за віньєтку все ж таки довелося заплатити. Гарний бізнес. :-)

Дорога затягнулася в ніч, бо їхав з дітьми. Часто доводилося зупинятися, то поїсти, то в туалет, то ще щось. Коли вже під’їжджали до кордону, заправив авто не як звично до повного, а лише 10 літрів. Бо знав, що скоро кордон, і в Україні можна буде до заправитися набагато дешевше, ніж в Румунії та Молдові. Якихось 100 км -  і ти в Україні! Навіщо купляти Молдовську валюту і переживати за пальне, якщо скоро дома, і там напевно відразу буде заправка.

По мірі наближення до кордону, автівок ставало все менше, і дорога ставала все більш пустинною. Дорога чиста, тому можна трохи й розігнатися. І тут різко натрапляємо на якийсь знак «стоп» і бетонні блоки. Я, звісно, їх пролітаю і тільки встигаю боковим зором побачити бронетранспортери та часових з автоматами, міст через річку Дністер і якийсь кордон.

По прапору і зображенню гербу ССР, серпа і молота, я відразу зрозумів, що це - явно не кордон з Україною!

Зупиняюся. Крім мене більш авто немає, ніч, і лише свірчки цвіркують…. Моторошно, тиша. Виходять троє. Два чоловіка. Типаж наших «бувших» гаїшників вагою кожен далеко за 130 кг, тільки в СРСовській формі зі зброєю. Й жінка теж в формі радянських часів, з класичною фуражкою і погонами. Якщо ряд інших кордонів проходили, і завжди було людно плюс черги з автівок, автобуси, фури , то тут - нікого, тільки ми і свірчки).

Жінка люб’язно попросила документи і пішла в кібітку перевіряти, а чоловіки взялися оглядати вміст багажника та салону. Питання: «Куда едете? Зачем, с какой целью? Что везете? На море были? А почему на свое не ездите? Нужно стремиться, чтобы свое море было такое ж красивое, как в Греции. Нечего ездить по заграницам».

Загалом перевірка тривала хвилин 20. Відчув себе як в фільмі «Назад в будущее». За цей час радянська женщіна повернула паспорти і вручила якісь міграційні талони на дітей. Ми рушили далі. Зліва світилось місто Дуббосары. Коли ми проїхали перехрестя з круговим рухом і будку з написом «ГАИ», потрапили на темну дорогу, що вела нас до неньки. Ні це не була якась сільська дорога, це в минулому - міжнародна траса, по ній був серйозний трафік з фурами та автобусами, а зараз вона була пуста.

Враження від тої дороги моторошні, по бокам - густі хащі, а на асфальті вздовж всієї дороги лінією розмітки проросла трава. Думки про те, що це не признана республіка, і що до цього місця тікає весь криміналітет, не давала спокою, ми гнали від себе думки, які приходили разом з фантазією про те що зараз з якоїсь підворотні з’явиться авто, підріже нас і заставить вийти з авто….

Що далі - сам Бог знає. Про те, що в нас закінчувалося пальне, і заправок по цій дорозі звісно ж не було жодної, я вже дружині не говорив. Сонливість зняло як рукою, дорога показалась вічністю, темінь, хащі і - жодного населеного пункту.

 З горем пополам ми доїхали до чергового КПП. Знову перевірка, і знову люди з автоматами. Коли я запитав в чергового автоматника: «А коли вже Україна?»,  і він сказав довгоочікувану фразу «Ви вже в Україні!!»,  я аж закричав «Слава Україні!»

На українському кордоні вже було веселіше - дві авто з російськими та молдовськими номерами і ми.

Їхавши тією Богом забутою трасою, почав задумуватися.

«А колись тут все було по іншому, регіон  процвітав, їздили транзитом фури, що наповнювало бюджет. Розвивалася торгівля і сервіс, експорт імпорт. В що зараз? 25 років люди  - у підвішеному стані, не знаючи, що з ними буде завтра. Заради чого?»

Невже дійсно вони так ненавидять молдаван, що готові так жити, лише б не бути в складі Молдови? Невже дійсно ключовою причиною є націоналістичні настрої в Молдові і мовне питання. Це варте того, щоб вбивати свого брата й робити свою територію чорною дірою посеред Європи?

Нічого вам не нагадує?

Яка доля чекає Донбас, через 10-20 років?

Якщо не припинимо думати, що війна десь там далеко, не в нашій області, не на нашій території, й жити далі, як жили, скуповуючи сіль та сірники й повторюючи одвічне українське «Моя хата скраю….» То що буде далі, якщо всі ми не схаменемося?


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація