Читай як письменник. Макс Кідрук про нон-фікшн, класику та сучукрліт

Автор: Ірина Ірш, 6 листопада, 15:07

Фото: Графіка Юлії Деркач


ЗМІСТ дізнався, що читає топовий український автор, що радить, а що – ні, а також які книги сформували його як письменника.

У мене є друг, із яким ми бачимось раз на рік. Чому не частіше? Бо весь інший час він зайнятий написанням своєї наступної книги, із якою потім поїде в осінній тур.

Макс Кідрук – непересічна особистість. Він мандрівник, який об’їздив півсвіту, і побував у найвіддаленіших куточках планети, про які потім написав. Мене захоплює його манера оповіді та спосіб мислення: Макс за освітою інженер, і у своїх книгах дуже цікаво та популярно описує важкі для розуміння, наукові речі. Його презентації – це окрема тема, після них залишається враження як після перегляду хорошого фільму в кінотеатрі, настільки захопливо Макс розповідає про свою чергову книгу.

Крайня річ, із якою Макс приїхав до Полтави, називається «Де немає Бога» – за кілька тижнів після виходу книга увійшла до лонг-лісту Книги року BBC, а перший її наклад майже розкупили.

А ще Макс Кідрук цікавий тим, що він – досвідчений читач. Макс вважає, що письменнику потрібно читати все, щоб розуміти сучасний літературний процес та відчувати, як змінюється суспільство в цілому. Тому в перервах між презентаціями ми разом із Максом походили між книжковими полицями і поговорили про книги. А, зокрема, про те, що топовий український автор радить почитати іншим.

Далі – зі слів самого Макса.

Макс Кідрук у Полтаві

 

Нон-фікшн

Макс Кідрук радить: нон-фікшн

Стівен Гокінґ «Найкоротша історія часу». Читав ще дуже давно. Усе описано сухо, і, в той самий час, вичерпно та максимально доступно. Там говориться про дуже важливі речі. Гокінґу вдалося трохи більше, ніж в сотню сторінок, втиснути всю еволюцію Всесвіту.

Проте книга не зовсім проста до розуміння – там є певні речі, які для не-спеціаліста будуть складні. Але це чи не найкраща книга з наукпопу (у науково-популярному жанрі – тут і далі прим.автора) в Україні.

Ти питаєш мене про топ наукпопу, проте мені важко зробити свій список через те, що нормального хардового наукпопу в Україні немає. Є Гокінґ, але він орієнтований здебільшого на читача, який вже має уявлення про те, про що йде мова. Так, у нас є Мічіо Кайку, але його наукпоп якраз надто попсовий. Він фізик-теоретик, який все життя займався теорією струн, і він пише про дуже далекі від цього теми – про людський мозок, про майбутнє.

Взагалі, що я маю на увазі, коли кажу «хардовий наукпоп»? Це книги про те, чому наш світ є таким, яким він є, і звідки ми про це дізналися. Це книги, які дуже жорстко прив’язані до якихось реальних наукових проблем. А коли науковець (хай навіть хороший науковець) просто фантазує на тему того, яким має бути майбутнє або яким буде людський мозок в майбутньому, мені важко назвати це хардовим наукпопом. У нас дуже багато книг із саморозвитку, але я не називаю це наукпопом, розумієш, про що я? Саме ця ніша у нас в Україні дуже порожня.

Бачу книгу Білла Брайсона «Коротка історія майже всього на світі». Доки її не встигли перекласти українською, вона була в мене російською. Я до неї ще не дібрався, проте я припускаю, що це хороша книга.

Ось Ювал Ной Харарі «Людина розумна» – ставлюсь до неї дуже спокійно. Дуже хороша книга «Шосте вимирання» Елізабет Колберт, вона отримала Пулітцерівську премію. Я читав цю книгу минулого року, коли був в Танзанії. Бачу, це перевидання, бо мій примірник має трохи інший вигляд. А отже, дуже добре, що її купують.

Є хороша книга «Почни з чому» Саймона Синека видавництва «Основи», тут я її не бачу. Попри мою відносну нелюбов до книг із саморозвитку, це одна із кращих книг, які я прочитав. Її мета – змусити нас задуматися про те, чому ми робимо те, що ми робимо. Будь-хто може розповісти, що він робить, більшість можуть розповісти, як вони це роблять, але майже ніхто не може дати відповідь на запитання «чому?». І саме ось ця книга для мене виявилася несподівано крутою.

Макс Кідрук тримає в руках книгу «Мікроби гарні та не дуже» Джессіки Снайдер Сакс

Тсс! Ось ця дуже класна – «Мікроби гарні та не дуже» Джессіки Снайдер Сакс. Ця книга у мене була дуже давно і російською, але щойно вона вийшла, я її придбав українською. Власне, чому я її побачив і зреагував: тут є одна історія, пов’язана із американським футболом. Тут йдеться про хворобу, через яку загинув молодий та сильний 21-річний гравець – резистентний штамп золотистого стафілококу, який просто вбив його за 4 дні, він згорів. І саме цю історію я частково використовую в своєму романі «Де немає Бога».

І знову ж-таки, в цій самій серії, у видавництві КСД є дуже хороша науково-популярна книга «Мораль без релігії» Франса де Вааль. Це американо-голландський приматолог, який досліджує мавп, і він вважає, що мавпам притаманні всі ті риси, які ми, люди, вважаємо високоморальними і пафосно приписуємо лише нам. Науковець доводить, що мораль має еволюційне походження. Це те, що я дуже-дуже рекомендую.

 

Фікшн

Макс Кідрук радить: фікшн

Це не зовсім наукпоп, це більше із класики, але теж дуже крута книга – «Та ви жартуєте, містере Фейнман» Річарда Фейнмана. Що вразило? Все: його гумор, ставлення до життя, його професіоналізм, глибоке серйозне ставлення до роботи, яке приховане такою от легкою вальяжністю. Тобто, він корчить із себе ловеласа, але насправді є одним із фізиків минулого століття на рівні з Енштейном та тим самим Гокінґом. Те, що він зробив, діаграми Фейнмана, – це надзвичайно потужна річ.

Із приводу класичної літератури. Я зараз скажу одну річ, і багато хто зараз може зі мною не погодитись: мене абсолютно не вразила книга Курта Вонненгута «Бойня №5». Я не можу відповісти на твоє запитання, чому. Радше спитаю, чому вона має вразити? Там є лише один момент, через який я поставив цій книзі не 1 з 5, а 2: коли автор описував бомбардування в зворотному напрямку, як будинки складаються, бомби вилітають з будинків і літаки заковтують ці бомби. Це дуже хороший, глибокий момент, усе решта мені геть не зайшло.

Макс Кідрук і «Бойня №5» Курта Вонненгута

У вас тут багато класики, і дуже добре, що усе зараз перевидають. Ремарк – це само собою, тут мова навіть не йде про любов, а про визнання. Це дуже хороші романи, це романи про дуже важкий історичний період. Ні, не кидаюсь у крайнощі між «дуже подобається» і «фігня якась», я ставлюся із стриманою повагою до цього автора, як, для прикладу, до Гемінґвея, абощо.

Із українського класичного. Знову ж-таки, читав чимало всього, очевидно, що не все подобалось. І не подобалось не через те, що… Я завжди наводжу як приклад «Чотири броди» Михайла Стельмаха. Цей автор – прекрасний, блискучий стиліст, мабуть, один із найкращих у минулому столітті. Але дуже важко сприймати його твори через по-дитячому наївний соцреалізм, хоч там немає такої жорсткої «радянщини» і пропаганди. Він описує трьох червоноармійців, які виконували певне завдання, може ти пригадуєш, що поки вони його виконували, фронт пройшов, і вони опинилися на німецькому боці. І вони йдуть до своїх, ідуть два дні, не мавши в роті ні травинки, ні води, нічого. І вони доходять до якогось села, проте не знають, там німці чи свої. І в якийсь момент ось цьому лейтенанту захотілося заспівати пісню про щось там. Тобто, яким би не був стиль, якою б не була сама історія, картинка в моїй голові миттєво руйнується.

Тому так, є чудові романи. «Тигролови» Івана Багряного, тощо. Проте є і твори, які гарно написані, але, на превеликий жаль отруєні тим, про що я говорив.

Якщо говорити про моє улюблене із українського класичного, то я би назвав ті самі «Тигролови» і «Жовтий князь» Василя Барки.

Як я ставлюсь до Шевченка? Це поезія, ну тобто, ти розумієш. Це буде трішки суб’єктивно, я не хочу, щоб після нашої розмови на мене посипалася критика, що я когось там не уважив. Але, знову ж-таки, річ не в моєму ставленні до Шевченка (у мене до нього теж така сама стримана повага), а в тому, що я глухий до поетичного слова. На щастя чи на жаль (мабуть-таки на щастя). І тому я не можу порівнювати його із великими романами, бо це поезія, хай яка вона чудова і важлива для того етапу.

Ніколи в моєму житті не було такого, щоб я сів, розкрив томик поезії і почав його читати. Ні, я читаю дуже багато, читаю постійно, читаю в дорозі, читаю перед сном, проте ніколи не читаю поезію. Мені потрібна історія, якийсь фактаж, щось нове, про що я дізнаватимусь на кожній сторінці, а не просто гарно складені до купи слова, навіть якщо вони там щось виражають. Ні, і навіть ліро-епічні твори мені не заходять.

 

Сучукрліт

Макс Кідрук радить: сучасне українське

Знову ж-таки, я читаю все, я вже казав, що це моя робота. Це важливо для того, щоби розуміти, хто що пише, з одного боку. З іншого боку, щоб адекватно себе позиціонувати в сучасній українській літературі. Очевидно, що хтось подобається, хтось – ні. Це не зовсім етичне запитання і не зовсім правильно обговорювати своїх колег.

Але з тих, що я бачу, із тих книг, які я можу порекомендувати, це збірка Каті Бабкіної «Щасливі голі люди». Вона маленька за обсягом, проте це дуже хороші історії, і я взагалі люблю читати, як Бабкіна пише.

За тобою бачу «Іловайськ» Євгенія Положія. Це не зовсім правильно порівнювати з іншими авторами і я не дуже люблю ось цього формулювання: «головна книга про війну» – це юзають зараз всі, кому не ліньки. Але, якщо говорити суб’єктивно, для мене це саме книга Євгена Положія, бо там без пафосу, без оцієї зайвої драматизації написано про те, що відбувалося під Іловайськом.

Бачу Сергія Жадана «Ворошиловград». Я, як і багато книжкових хробаків, не люблю кінообкладинки. Я досі не маю ось цієї епопеї «Гра престолів» в українському перекладі лише через те, що вона з жахливими обкладинками. Але книга Жадана перша, коли кажу: «бляха, це дуже круто», вона має гарний вигляд, і, що ще більш круто – це те, що вони зробили всередині. Коли вони взяли кожного героя з кіно і зробили йому окрему вклеєчку. Попри весь мій скепсис до кінообкладинок, це чудове видання.

Макс Кідрук і «Ворошиловград» Сергія Жадана

Порекомендую ще Андрія Куркова, і саме цю книгу – «Пікнік на льоду». А ще в більшій мірі – це «Поклоніння ящірці» Любка Дереша. Це, напевно, перша книга сучукрліт, яка потрапила до мене в руки. Я був в 11-му класі, і мене шокувало те, що в Україні пишуть. А друга річ, яка мене вразила, це те, що цей чувак був моїм ровесником. Я не перечитував роман у зрілому віці, бо боюся розчаруватися. А на той час я настільки із задоволенням її читав! Так, це перша книга яка ввела мене в сучукрліт. Це не було одразу так, що я прочитав і захотів писати сам, ні. Але ця книга показала мені, що цим можливо варто почати займатися.

Потім було багато всього, очевидно «Культ», ой, та багато чого. І Лариса Денисенко, і Олександр Волков, і Євген Положій, і Василь Шкляр, – це все було в «нульових». І, безперечно, Сергій Жадан, якраз бачу у вас ще ті, дуже старі видання. Це все те, що я читав до того, як став письменником.

Бачу зараз багато українських коміксів. Я їх не читаю, але це дуже круто, що вони є. Ось, у вас теж є комікс по Франку «Герой поневолі». Круто, що є і перекладні, і свої. Я повторюся: я не фанат коміксів, я книжковий хробак, мені потрібно, щоб було трооошечки більше тексту. Проте чудово, що такі комікси є.

Розмову провела Ірина Ірш

Фото Олега Журавльова, графіка Юлії Деркач

Опублікована: 6 листопада 2018


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація