Полтавщина у роки Другої світової. Книга Віктора Ревегука про війну, яку варто прочитати

Автор: Роман Коржик, 8 травня, 18:55

Фото: Підбитий радянський танк перед Кадетським корпусом (Джерело - waralbum.ru)


Книга Віктора Ревегука «Полтавщина в роки рядянсько-німецької війни (1941-1945)» – розповідь про наш край, написана на основі архівних документів. Автор подає не тільки суху статистику, а й приправляє її цікавими фактами та епізодами, які моментами годяться для екранізації. Говоримо про це видання, бо це поки що чи не єдина ґрунтовна праця, яка змальовує історію області в часи Другої світової та може стати відправною точкою для нових досліджень цієї теми.

 

Прелюдія

Перший розділ «У переддень війни» розповідає, чим жила Полтавщина у 30-ті роки. А це – колективізація, побудова потужної промисловості, страшні випробування Голодомору та сталінські репресії. Книга науково-популярна, тож для кращого та більш емоційного змалювання картини того періоду, історик використовує художню творчість, яку називає тогочасним фольклором:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить,

А на кремлівському престолі

Грузин годований сидить.

60-70% тексту першої частини – саме про радянські репресії, які здійснювалися руками працівників Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Віктор Ревегук не зупиняється на поясненні причин сталінського терору. Більше уваги автор приділяє прізвищам людей, що керували процесом та безпосередньо вибивали у людей зізнання у «злочинах» проти радянської системи, описує, як саме працівники каральних органів це робили та наводить статистику масових репресій.

Згадує автор про розвиток освіти та культури, називаючи його неоднозначним – наче й підвищився рівень освіченості населення, відкрилися культурні заклади й установи, однак якості тут бракувало – школа, мистецтво, театр, література та наука служили інструментом пропаганди та виховання молоді в дусі марксистсько-ленінської ідеології.

Біля рекламних стендів клубу залізничників у Полтаві. Фото. 1930-і

На кінець розділу автор висловлює думку, що Радянський союз готувався до війни малою «кров’ю на чужій території» і розповідає, що через це Полтавщину охопив справжній мілітаристський бум:

 

Після підписання «пакту Ріббентропа–Молотова» Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. Мілітаристський бум охопив усі сфери суспільного життя полтавців, швидкими темпами в колгоспах, на підприємствах та установах почали створюватися організації ТСОАВІАХІМу (Товариства сприяння армії, авіації і хімічній обороні), яких станом на 1 жовтня 1939 року в області нараховувалося 3982. Охоплювали вони 148731 чоловіка, головним чином юнаків і дівчат. Для юнаків 1919–1920 років народження були створені 903 гуртки допризовної підготовки, в яких навчалося 17546 чоловіка. У гуртках ТСОАВІАХІМу нашвидкуруч готували кулеметників, стрільців, шоферів, кавалеристів, парашутистів, радіотелеграфістів, мінерів та ін. Особлива увага приділялася вивченню стрілецької справи. Із цією метою в області створено 1352 гуртки, в яких навчалося майже 28 тис. майбутніх "ворошиловських стрільців". Для їх підготовки було обладнано 682 тири. По закінченні навчання 21653 гуртківці одержали значки "Ворошиловський стрілець" 1 і 2 ступенів. Підготовлено було також 9836 кулеметників, але як зазначав обласний воєнком, при серйозній перевірці хіба що 10 відсотків "стрільців" зможуть виконати встановлені нормативи зі стрільби, – пише Віктор Ревегук.

 

Підсумовуючи сказане, полтавський історик пише, що після пережитих потрясінь усі жахи комуністичного режиму вже залишилися позаду, проте український народ чекали нові трагічні випробування.

 

Мобілізація та бойові дії

І першим таким випробуванням для полтавців стала мобілізація, яку радянська влада оголосила після нападу гітлерівської Німеччини 22 червня 1941 року. За даними, які наводить історик, частина комуністів та комсомольців ухилялася від призову, проте не деталізує та не розписує, у який спосіб вони це робили, підкріплюючи факти статисткою:

Не проявляла належних патріотичних почуттів щодо захисту «соціалістичної Батьківщини» і частина пересічних полтавців. Станом на 6 серпня 1941 року в області затримано 1834 дезертири й особи, які ухилялися від призову до війська. Із них 281 були передані до військових трибуналів, а 1553 – військкоматам, – пише Віктор Якович.

Автор радує нас конкретикою, описуючи, коли і за яких умов окупаційні німецькі війська вступили на території Полтавщини. А сталося це на 45 день війни, у серпні місяці. Детально історик описує й самі бойові дії. Настільки детально, що, прочитавши цей розділ, можна й задуматися про кіносценарій, екранізацію. Непоганий блокбастер міг би вийти: 

Молодий робітник-залізничник М. Горбань, який працював помічником начальника станції, скочив на паровоз, бригада якого загинула під час нальоту, і вивів потяг із 25 цистернами з бензином у безпечне місце. При цьому він був поранений осколком у груди. Його дружина Марія Горбань у цей час надавала допомогу пораненим бійцям 82-го окремого залізничного батальйону, що стояв на станції, і теж була поранена. На ліквідації наслідків німецьких бомбардувань також відзначилися залізничники – брати Пучки (Олександр, Іван, Панас, Федір) та Кочубеї (Павло, Григорій, Костянтин).

Значна частина другого розділу розповідає про трагедію військ Південно-західного фронту – епізоду Радянсько-німецької війни, коли 4 армії СРСР були взяті в оточення неподалік міста Лохвиця. Бо саме трагедія під Шумейковим урочищем відкрила німцям шлях на Полтаву, куди вони увійшли 18 вересня.

Окупована Полтава 1941 року

Віктор Ревегук описує, що гітлерівці потрапили в місто з боку села Мачухи по вулиці Європейській (Фрунзе), розповідає про останні спроби радянських бійців дати відсіч та плавно підводить до фіналу, який ознаменувався цікавим фактом: саме на Полтавщині, у боях, що відбувалися в диканських лісах, червоні війська вперше в історії використали знамениті «Катюші» – реактивні системи залпового вогню.

Але це не допомогло: радянські війська програли, гітлерівці захопили всю територію області.

 

Окупація

Третій, найбільший розділ книги розповідає про період німецької окупації, який тривав два роки. Віктор Якович спочатку зауважує, що полтавці неоднозначно зустріли прихід німців. Одні – ненавиділи та боялися окупантів, інші – прославляли та сподівалися, що нова влада принесе мир і процвітання.

Так, один із журналістів Яків Вишиваний у газеті «Лохвицьке слово» навіть опублікував хвалебний вірш на честь Адольфа Гітлера: 

Тобі, великий Визволитель,

Що пекло ката розтрощив,

Тобі народ, о наш учитель,

В пошані голову схилив.

Продовжуючи тему, історик описує хід впровадження нацистського «Нового порядку» – окупаційного режиму, адміністративних органів та місцевої політики в усіх галузях життя. Ця тема супроводжується детальними розповідями про колабораціонізм – співпрацю місцевого населення з окупаційними органами. Тут Віктор Ревегук не вдається до особистісних оцінок ситуації, не звиває термінів «зрадники», як то робили більшість радянських та частина українських істориків, а суто як науковець наводить факти співпраці місцевих вчителів, громадських активістів, науковців, працівників аграрної сфери з нацистським режимом. Хоча, інколи дозволяє собі суб’єктивно оцінити дії полтавців, як «жадобу до влади»:

Служити німцям зголошувалися також ті, хто звик керувати за радянських часів або переймався жадобою влади. Наприклад, учитель із Березівки Іван Роман зустрів німецьку розвідку у вересні 1941 року і заявив про свою готовність допомогти окупантам. Він також організував групу селян із доставки продовольства для німецьких вояків на лінію фронту. Вдячний командир німецького танкового батальйону нагородив Івана парою добрих коней. Він брав також участь в облавах на партизанів, за це німці призначили його старостою села, а згодом старостою Покрово-Багачанського району. Зверх присадибної ділянки, німці надали йому гектар землі й нагородили грамотою, – пише полтавський історик.

Віктор Ревегук і в цьому розділі оперує статистикою, наводить цифри і відповідно ми можемо дізнатися:

  • скільки людей працювало у місцевому органі влади, приміром, у сільській управі.
  • яку заробітну платню отримував голова управи та інші працівники адміністрації.
  • як набиралися кадри до поліції та скільки заробляли тогочасні правоохоронці. 

 

Німецькі гірські стрілки розглядають радянський танк Т-34, підбитий поблизу Корпусного парку  

Насичений статистикою текст не видається сухим, бо науковець розбавляє його цікавими фактами та епізодами із життя полтавців: 

Зустрічалися серед полтавців і кримінальні злочинці та декласовані елементи. Так, старший поліцай із села Білики Миргородського району Іван Герасименко на службу з'являвся постійно п'яним і, відчуваючи свою безкарність, знущався і зневажав своїх односельців: Тетяні Панченко вибив прикладом зуби, Ганну Моренко вигнав босу серед зими на сніг. У день весілля Митрофана Дворухи він увірвався до його оселі й, погрожуючи гвинтівкою, вигнав людей на вулицю, а потім, напившись самогону, заснув посеред хати на долівці, – пише Віктор Якович.

Читаючи цей розділ, дізнаєшся інші цікаві факти, які стосуються економіки, демографії, освіти та культури Полтавщини. Виявляється, рівень народжуваності, як не дивно, був більшим за рівень смертності. Крім того, відкривалися осередки товариства «Просвіта», а їх активісти моментами агітували людей на відродження української незалежної держави.

Акцентує автор і на відродженні церковно-релігійного життя, проте одразу й пише, що не варто ідеалізувати окупаційний період:

Доктрина расової винятковості німців ставила українців у принизливе становище безсловесних і покірних рабів. Їм заборонялося без спеціального дозволу залишати місця постійного проживання, виходити з помешкання, коли стемніє, давати притулок немісцевим жителям тощо. У побутовому відношенні полтавці були відкинуті в часи середньовіччя: вогонь добували кресалами, хліб молотили ціпами, зерно мололи на ручних жорнах або товкли в ступах і т.д. Не вистачало найнеобхіднішого: солі, цукру, гасу, сірників. Позбавлені приватної власності й ініціативи, пригнічені довготривалою матеріальною нуждою, більшовицькою бездуховністю і жорстокістю радянської влади, а згодом і німецьких окупантів, полтавці зводили свої інтереси до дрібного щоденного побуту в турботах про їжу, помешкання, речі, місця в черзі та ін. Критерієм існування для більшості з них стала боротьба за виживання, без огляду на ідеї, ідеології та режими.

А далі Віктор Ревегук детально описує діяльність тих, хто у той час точно не ідеалізував окупаційний режим – партизанів та активістів руху опору, які діяли на Полтавщині.

 

Антинацистський спротив: комуністи, націоналісти та безпартійні проти гітлерівців

На думку автора книги, радянська армія ніколи не готувалася до оборонної війни, планувала воювати на чужій території, тому й формування інституцій спротиву виявилося складним завданням для комуністичної партії. Розпочалася ця боротьба не з широкого партизанського руху, а з виступів та рейдів диверсійно-розвідувальних груп, які, в принципі, потрібні при будь-яких умовах – оборонних чи атакувальних.

З перших же абзаців нового розділу дізнаємося, що діяльність цих ДРГ провалилася, бо розвідники та диверсанти або ж загинули, або ж самоусунулися від виконання завдань, роздумуючи – лишатися на стороні СРСР чи переходити на бік німців.

Як і в попередніх розділах, Віктор Ревегук оперує цифрами і ми знаємо, що приміром з Полтавщини до німців у тил пішли 93 диверсанти.

Маємо цифри, які стосуються і партизанського руху. Завдяки статистиці можемо бачити динаміку цього виду боротьби та знаємо про рівень забезпечення партизанів:

Станом на 11 серпня 1941 року в партизани зголосилося піти 3267 чоловік, з яких сформовано 62 загони, 113 диверсійних груп (412 чоловік), що мали діяти на залізничних станціях та промислових підприємствах, і 232 диверсанти-одинаки для ведення самостійної підривної роботи в тилу ворога [4]. Робота з формування партизанських загонів продовжувалася й далі. На 4 вересня на Полтавщині вже було створено 81 партизанський загін чисельністю 3696 осіб. На озброєнні вони мали 67 кулеметів, 2815 гвинтівок, 1033 гранати і близько 1 млн. набоїв. 

Автор не описує бої партизанів так яскраво і детально, як він це робив, коли мова йшла про перші битви радяснької армії з нацистами, однак наводить статистику і подає фактичні дані про самі сутички.

 Партизанський загін Івана Копьонкіна

Крім того, у книзі багато імен керівників партизанських загонів, описів жорстокості німецьких окупантів до місцевого населення, яке підтримувало партизанів.

У окремому параграфі автор виділяє тему підпільної боротьби проти нацистів. Дізнаємося, що осередки комуністичної партії продовжували діяти на Полтавщині, керували рухом опору та мусили контролювати партизанську боротьбу, однак, на думку Віктора Яковича, цей підпільний рух не мав підтримки з боку полтавців і тому його діяльність зазнала краху.

Попри це, автор вдається до детальних описів акцій та операцій, які проводили полтавські підпільники, відзначаючи, що це були активісти руху опору з організацій, які виникали самовільно, без контролю зі сторони партійних органів:

У червні 1942 року підпільники з допомогою медсестри К. Я. Анкулінової (Тобольченко) влаштували втечу з госпіталю для двох радянських військовополонених льотчиків: Івана Бистрова та Олександра Мойсеєва. Ризикуючи життям, підпільники переховували їх, носили їжу й медикаменти, перев'язували рани. Через деякий час підпільникам вдалося звільнити з табору для військовополонених ще вісім радянських льотчиків. Щоб прогодувати й дістати ліки для них, жінки-підпільниці ходили за багато кілометрів до навколишніх сіл, де міняли речі й власний одяг на продукти. Коли льотчики видужали, їх забезпечили зброєю, фальшивими документам і бланками німецького торговельного товариства «Схід», яке існувало в Полтаві під час окупації. У травні 1943 року трьом льотчикам вдалося перейти лінію фронту, а троє загинуло під час перестрілки з поліцією в Диканському районі.

Окремим параграфом історик описує діяльність українських націоналістів на Полтавщині. Звідси дізнаємося, що групи ОУН діяли у Полтаві та Кременчуці, місцеву поліцію у духовній столиці очолювали люди, пов’язані з мельниківською фракцією ОУН. Автор знову оперує статистичними даними:

До складу мельниківського підпілля ОУН, як свідчив 19 жовтня 1943 року на допиті в органах НКВС Степан Грига, входило близько 30 чоловік із числа жителів Полтави та навколишніх сіл.

Отже, автор змальовує картину боротьби з нацистськими окупантами, показуючи, що не все так однозначно, і радянська влада не мала прапору першості у русі опору.

 

Вигнання нацистів

Закінчується книга розповіддю про звільнення Полтавщини від нацистських окупантів та поверненням радянської влади, описуючи, за яких умов стало можливим визволення Полтави, автор зазначає:

6 лютого після запеклих вуличних боїв радянські війська зайняли Харків, розвиваючи наступ, вийшли на рубіж Суми–Лебедин–Охтирка–Опішне, а розвідувальні групи червоноармійців проникли в околиці Зінькова й Гадяча. У Полтаві вже було чути віддалений гуркіт артилерійської канонади. Німці нервували, допоміжна українська адміністрація панікувала, а жителі міста напружено чекали подальшого розвитку подій. Щоб стримати наступ радянських військ, із Полтави в район Опішного були спішно перекинуті крупні танкові та механізовані частини німців. Дивізії Червоної армії, які вступили в північно-східні райони Полтавщини, були зупинені на лінії Довжик–Куземин–Котельва і перейшли до оборони.

Далі автор детально описує боротьбу партизанів та розвідників проти нацистів. І тут, якщо проводячи сюжетну лінію від попередніх розділів, стається перелом і складається враження, ніби читаємо епічну, драматичну історію: якщо раніше партизани й диверсанти зазнали розгрому, то тепер вони ніби повертають втрачене, громлять нацистів, здобувають трофеї, готуючи шлях Червоній армії:

22 вересня партизани зустрілися з передовими частинами Червоної армії і передали радянському командуванню провідників та захоплений у німців бензин, а наступного дня вночі 120 партизанів із загону О. Тканка під командуванням Кайсенова непомітно переправилися на правий берег Дніпра і несподіваним ударом захопили села Григорівку й Луківицю, а вранці допомогли переправитися човнами регулярним частинам Червоної армії та перевезти легку артилерію. Надвечір того ж дня вони повернулися на лівий берег Дніпра, утративши під час цієї операції 26 чоловік.

Книга закінчується розповіддю про повернення радянської влади, мобілізацію, нові репресії. Та найголовніше – ще далі. Дослідник не публікує список архівних джерел, а вказує де вони знаходяться.

 

Чому це важливо?

Книга Віктора Ревегука попри неупереджений фактаж, відсутність ідеологічних штампів – це погляд одного історика. Однак наука – це багатоголосся і плюралізм думок, тож важливо продовжити розкриття цієї, здавалося, вичерпаної теми.

Бо хто знає, що можуть сховати у собі вже прочитані документи. Тим паче,  коли мова про Другу світову – неоднозначну і складну тему.

 

Авторський матеріал Романа Коржика

Опублікована: 8 травня 2018


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація