Що втрачає Україна, коли не бореться за незалежного мовника. Інтерв'ю з Дмитром Купченею, який пережив скорочення і вижив

Автор: Ресурс ЗМІСТ, 7 листопада, 17:30

Фото: Що втрачає Україна, коли не бореться за незалежного мовника: інтерв'ю з Дмитром Купченею, який пережив скорочення і вижив


Доки на «Лтаві» обирають нового менеджера, ЗМІСТ поспілкувався з Дмитром Купченею – ведучим ранку на Полтавському суспільному. Тут про шлях від ОДТРК, скорочення на каналі та про «Суспільне здорової людини» Німеччини. Звідти Дмитро нещодавно повернувся, півтора місяці працював на Німецькому телебаченні, а тепер переживає когнітивний дисонанс.

 

«Звільнили тих, кого потрібно, проте не мотивували інших, щоб лишилися»

 

Настя (далі Н.): Ну шо там «Суспільне»?

Дмитро (далі Д.): (сміється) Ну, дуже розпливчасте питання.

Н.: А якщо по-чесному?

Д.: Емм… По-чесному – тут, як завжди, дві сторони медалі. З одного боку, є вмотивовані і класні люди, які готові щось робити, з іншого боку, є можновладці, які кажуть «А зачєм вам дєньгі? Ви фанатікі, робіть і так, за бесплатно!» Тому, виходить з фінансуванням, великий-великий, жирний трабл.

Друга проблема, мабуть, непродуманість, криза менеджменту. Люди, які на місцях, самостійно вирішували «кого казніть — кого поміловать».

Н.: Чому?

Д.: Просто коли ти ставиш певні завдання, розумієш, що з цим може впоратися ця, ця і ось ця людина... (сміється). Звісно, незамінних немає.

Н.: Так що, не тих звільнили?

Д.: Ну як сказати, не тих звільнили... Усіх «ТИХ» звільнили. Не мотивували інших, щоб вони залишилися.

Н.: Ти зараз ведучий програми «Ранок», так?

Д.: Я зараз на «Ранку», ну це трохи інша робота, ніж новини. Якщо ж говорити про новини, то готувати їх, в принципі, вміють і подавати також. Знову ж-таки, багатозадачність ось ця наша: людина має за день, умовно кажучи, написати 4 «інформашки» і з'їздити на два сюжети, а це не йде на користь якості.

Але, порівнюю чи з «Містом», «ІРТ», або на ютубі, для прикладу, із «Трибуною», я дуже часто бачу, що вони при тій самій витраті часу зробили краще. Навіть по фактажу, всебічності думок і за іншими критеріями, за якими ми зараз дуже женемося.

Н.: Новинам капєц?

Д.: Ну, не «капєц». Є просто влучні новини, які «вистрілюють», є велика маса невлучних. Вони все ще нормальні, але вони не вистрілюють, як могли б.

Припустимо, десь прорвало каналізацію, або тече дах, то наші справляються на «ура» з таким контентом. А от з якимось там, я не знаю, культурним, наприклад, Вірастюк приїздить в Полтаву – його тупо не дочекалися, бо там не мають змоги і сил, адже він спізнився на півтори чи дві години. А нам що? Ну, до побачення, буде не сюжет, а «інформашка». А наші колеги зробили класні матеріали. Ну от, я до того веду, що люди просто перенавантажені і, виходячи з цього, погіршується якість.

Н.: Тобі довелося трошки перепрофілюватися. Було складно? На «Ранку» ти ж не працював ще…

Д.: Як тобі сказати… так, складно. З одного боку, складно, з іншого – ні. Це був просто важкий психологічний момент. Коли реально я тільки почав, то, знаєш, зі мною відбувся класичний епізод зі Станіславського (маю на увазі книгу «Работа актера над собой»), коли він там про страх сцени говорить і таке подібне. Я думав, що я це все пройшов, та довелося це проходити заново. Перенавчатися себе тримати реально з усвідомленням, що це прямий ефір і що це якби «слово не горобець» і ці всі штуки. Але потім пройшло кілька прогонів, пройшли перші два записи, і я відчув, що влився.

Н.: Переходь на «Зміст».

Д.: (сміється).

Н.: Ееее, ти не відповідаєш!

Д.: Просто я не знаю, що там. Судячи по статтям, цікаво. Але від добра добра, знаєш, як кажуть…

 

«На німецькому телебаченні можуть працювати усі, хто забажає»

 

Н.: Так, Німеччина. Коли ми з тобою знайомилися в 2012-му році, ти повернувся із своєї першої мандрівки в Німеччину. Тоді це ще було ОДТРК, а зараз щось середнє між «Суспільним» курільщіка і нормальної людини.

Д.:(сміється) Так, ну перший візит був спрямований на журналістів зі східної Європи, з досвідом і без. Скоріше, без. Там були і Росія, і Казахстан, Білорусь, пів-СНД. Півтора місяці ми навчалися, ще стільки ж проходили практику. Мені пощастило проходити практику на одному із найгарніших приватних каналів Берліна.

Там я вперше побачив контраст між іноземним мовником і нашим ОДТРК. Знаєш, оце бізнесове ставлення до всього... там дуже цінується робочий час людини. То вона не витрачає його, як у нас: «шо нам за еті дєньгі, я в контактікє посіжу, потом напишу статтю». Ні, там працюють «від і до».

Там немає такого, що треба залишиться, бо новий номер і все треба зробити швидко-швидко. Ні-ні-ні, мій робочий час закінчився, все, до побачення! Або платіть мені понаднормові, -енну кількість грошей. І по законодавству – в три рази більше. І там все таке — такі стосунки. «Все, нічого, чувак, приходь завтра — доробиш», – реакція роботодавця.

Були спортивні рубрики, були ток-шоу, ранкові передачі, але при цьому сам мовник теж дуже компактний , менший ніж наша «Лтава».

Н.: «Лтава» тогочасна?

Д.: Так.

Н.: 250 людей. І 100 з них нічого не робили?

Д.: Ну, так. А в Німеччині штату, як я пригадую, було приблизно 80 людей. Як цифра, до якої ми зараз прийшли в «Суспільному». При цьому вони робили реально багато контенту. Але орієнтувались, знову ж таки, на ток-шоу, формати, швидкі у приготуванні, таку собі «ТБ-Мівіну». Док-фільмів там не робили. Звісно, вразила і техніка. Те, що там роботи-маніпулятори замість операторів. І такий пульт, що там космічні кораблі запускать можна. І ота true-HD якість…

Н.: А в нас 16 на 9 є вже?

Д.: (сміється) Ну всі умови є, а от ретранслятори, знову ж-таки по грошах не можуть собі дозволити. Поки що 4:3. А тамтешні бази даних, відео-архіви... Боже, який я кайф отримав, коли побачив, як це може працювати!

Н.: Організаційно?

Д: Ну так, організаційно. Є журнальчики – на машину, на камеру, на все. Там всі працівники поліфункціональні, всі можуть знімати і писати. Ти береш машину, береш камеру і розписуєш все, що і на скільки тобі треба.

Н.: А хтось за цим слідкує?

Д: GPS, він там функціонував, в машині був. За зайвий літр бензину там ніхто не вдушить. Там підходять до всього, перш за все, з розумінням, що ти людина, вибачте, смертна, яка хоче і в туалет, і в Макдональдс... Мобільність дуже висока, в кожного є свої автомобілі. Там автопарк був достатній для того, щоб це забезпечити.

Н.: Нещодавно ти ще раз був у Німеччині. Розкажи про це.

Д: Я провів для своїх колег цілу лекцію. Годину намагався пояснити, яка саме німецька концепція суспільного телебачення. Бо німці піонери в цьому.

Н.: Як вивчають аудиторію?

Д.: У них є те, чого немає в нас. Кожне восьме чи кожне десяте (в різних землях по-різному) господарство має приставки, тюнери, і в них такий жучок, який відстежує коли, які канали дивляться і скільки часу. На тому формуються рейтинги. Звісно, там найшаленіша популярність у різних «Quiz»’ів. Це такі шоу типу «О, счастливчик!», де можна виграти щось. Інтелектуальні, на кшталт «Що? Де? Коли?», «Хто хоче стати мільйонером?». Друге за популярністю – це якраз нішовий продукт різного ґатунку. Третій, або другий, в залежності від ситуації, – це, звісно, новини. От уяви, навіть так, новини не завжди на першому місці...

Н.: Круто. І дивно.

Д.: Так, і круто і дивно. Німці така, можна сказати, щаслива і забезпечена нація, що їм не дуже потрібно дивитися новини.

Так от, Відкритий Канал Магдебурга (Offener Kanal Magdeburg), в чому його концепція? Що людина, не-журналіст, але з ідеєю, з концепцією, приходить туди і може отримати фінансування/забезпечення на свій проект. І втілити його на базисі Відкритого Каналу, не платячи ні копійки.

Н.: А їй платять?

Д.: Ні, в тому то й річ. З одного боку, ти думаєш: «А нащо комусь приходити і задарма там щось робить?» А з іншого боку, це можливість членам громади висловити свою думку, своє бачення певної проблеми. Так от, є там база «юзерів», які реєструються, отримують відповідні, якби це сказати, права користувача Каналу. Ось людина приходить, платить невеличкий внесок (це страховка на випадок, якщо ти користуватимешся апаратурою і з нею щось станеться) і в той же день може почати знімати.

Н.: Френдлі?

Д.: Так, френдлі. Ти можеш це робити, але скажи нам будь ласочка, що, крім ідеї, в тебе є? Якщо в тебе немає там якогось режисерського, ще якогось там бачення, то тебе ще й безкоштовно навчать. Процес поставлений на потік: щомісяця оновлюється асортимент курсів, семінарів для людей по різним майстерностям – операторів, відеоінженерів, режисерів, по сторітелінгу та будь-що. І щомісяця новий-новий-новий курс, в залежності від потреби. Нові користувачі кажуть, що вони хочуть знімати, що вони можуть і не можуть робити, а професійні журналісти в залежності від цього формують курси. На каналі працює тільки 8 професійних журналістів, все інше – волонтери, практиканти, ось такі «гастрольори», як ми.

Н.: Де ти був уже в 2018?

Д.: Типу в телеінтернатурі на німецькому суспільному. І скажімо так, є проекти, такі показові, які як обличчя каналу, їх роблять постійно, незалежно від кількості чи професіоналізму користувачів-волонтерів. Наприклад, «Interface», який присвячений проблемам переселенців, іноземців і тому подібне, все, що стосується інтеркультурного діалогу.

Н.: «Інтерфейс» – крута назва.

Д.: Він один із іміджевих, існує стільки ж, стільки й канал.

Канал служить громаді в прямому сенсі цього слова. Ось це про найпрямішу демократію. Приходить якась бабуся, яка займається фітнесом у свої 79 років, і каже: «От у нашому районі немає фітнесу». Вона робить про користь всього цього – йоги і фітнесу – серію передач, говорить: «у моєму віці, от подивіться на мене, який я крутий пупсик», і мотивує інших стареньких людей. І, це, до речі, як не дивно, також доволі рейтинговий продукт.

 

«Суспільний мовник – ланцюговий пітбуль демократії»

 

Н.: Я буквально вчора прочитала найкращий заголовок за останній час. Павло Казарін писав матеріал про те, що ми там рівняємось на якісь країни, і хочемо, щоб ми за 5 років пройшли той шлях який інші країни ішли 40-60-100. Заголовок звучав так. «Страна маминой подруги». Типу знаєш, завжди вона чимось краща, ніж наша. І так само мені хотілося поговорити. Німецьке суспільне для мене як суспільне «маминой подруги».

Що не враховано в реформі суспільного? Скільки має пройти часу? Як ти це собі формулюєш? Тут ряд питань. Чи оцей німецький механізм, він в нас спрацює? Враховуючи те, що в нас є купа інших змінних, яких не мала Німеччина. Може ми просто думаємо, що там все саме собою вибудовувалось і все. Мають же пологи пройти якісь?

Д.: Ну, скажімо так: пологи німецькі відбувалися при акушерстві все-таки Сполучених Штатів і Великобританії. Після Другої Світової. Перший суспільний мовник з’явився, якщо мені пам'ять не зраджує, 49-го року. Відтоді «понеслась». Але перед його народженням було багато всього зроблено.

Пройшло чотири роки після війни, за які німці зробили дуже багато. Перше – це, звісно, стосувалося самої політичної системи, усіх причетних реально люстрували. При чому, там не було такої мови, типу от Вася змінив колір прапора, і він тепер «наш». Сама система їхня побудована так: замарався – далі в політиці «¡No pasarán!».

Якщо Америка, то там демократи і республіканці, а Німеччина – це соціал-демократи, ліберали і християнські демократи. Це 3 партії, це 3 кити, які сформувалися тоді. Потім з’явилися «зелені», потім з’явилися – хто там ще? Ще якийсь гібрид соціалдемократів з кимось, чимось. І буквально не так давно в них з’явилася «Партія піратів» так звана. І от, уявіть собі, 5- чи 6-партійна система, і як в ній все це може розвиватися. Коли реальна конкуренція іде: конкуренція поглядів, конкуренція концепцій суспільного життя, а не гасел.

І ось це в них всоталося протягом наступних двох-трьох поколінь. І тому для них просто неймовірно звучить те, що депутат, якого обрав народ, він там не ходить на засідання, це просто не можливо. У них навіть думки немає, і якщо за якимось політиком таке помічається, то він звільняється сам. Під суспільним тиском. А в  Україні слуги народу їздять на «джипах» і плювати на якийсь там тиск хотіли.

Тут і включається суспільний мовник, який якраз і є найпершим критиком, ланцюговим пітбулем демократії. Він кусає, вгризаючись в аналітику. Що зроблено? Ким зроблено? За що проголосовано? Себто, це наскільки взаємопов’язані речі, що при тому нігілізмі нашого політикуму, який ми спостерігаємо зараз до всього – до свого народу, до закону і до всього іншого – скопіювати напряму цю систему не можна. Як на мене виглядає, що не врахували в реформі саме їх, наших політиків. Саме те, що дикі вони і неприв’язані – до думки народу. Ця система німецька не може функціонувати в суспільстві, яке не дотримується законів, просто «потому шо от».

Н.: А ми зараз не орієнтуємося на цю німецьку систему?

Д.: Німеччина і Британія – це флагмани, на які ми орієнтуємося зараз.

Н.: Це географічно далеко? Дуже?

Д.: Дуже. Можна прийти прочитати лекцію, можна навчити людей європейським журналістським стандартам, можна зробити ще багато чого. Але все це розбивається об телефонне право, нігілізм, як він є в Україні.

Н.: Що ти маєш на увазі, те що чиновники не ходять на ефіри? Коли їм ставлять не ті запитання?

Д.: Ну це найпряміший і найочевидніший прояв.

Н.: А найменш очевидні прояви?

Д.: Для нашого політикуму тиск ЗМІ не є тиском – моє бачення. «Караван ідьот – собаки лают». Гав-гав-гав, десь там на фоні, за броньованим склом крутого «джипу». В Німеччині не може такого бути, безкарна корупція – це для них як земля і небо впали і перемішалися в блендері. Нещодавній випадок: мер Токіо поїхав на дачу на службовій машині. Наступного дня це висвітлили журналісти, і чиновник сам пішов у відставку. І якщо щось подібне журналісти нариють, кар’єрі політика кінець… хтось комусь не тому потиснув руку, а «пітбулі демократії» вже розкопали лінійку, звідки гроші на передвиборчу кампанію прийшли. У нас же Янукович передає Путіну цукерочку, і це «мемчиком» стає – що на гострі факти, що на не гострі всім начхати.

Себто, в самій культурі політикуму і всього іншого будь-яке скандальне розслідування у нас не сприймається як тиск. Це не є тиском в нашій державі, де всім чхати на закон.

 

 «Третій сектор – рушійна сила суспільства»

 

Н.: Треба інакше будувати?

Д.: Треба інакше будувати.

Н.: Як?

Д.: У нас люди вважають, що не западло заплатити за кабельне телебачення, за супутникове телебачення, але чомусь вважають, що западло заплатити за правдиве незалежне телебачення. В чому причина цього? Іти шляхом Росії, яке забороняє голлівудські блокбастери, щоб проштовхнути свій продукт? Думаю, це непродуктивно.

Але, з іншого боку, я розумію, що потрібно якось дати час і місце людям зрозуміти, що (і чому) ось це може бути кращим, правдивішим, об’єктивнішим, доступнішим, незалежнішим. Але я поки що бачу, що попри всі позиціонування незалежності, ми все одно залежні від фінансування держави. Я коли німцям розповідав, як у нас в Україні, то вони не розуміли, як таке можливо – написати в законі про бюджет одне, а по факту зробити інше. Я думаю, зближення користувача і ЗМІ – ось продуктивний шлях. Тому що я там реально побачив, що ЗМІ служать своїй громаді. Воно і проблеми висвітлює, і вислуховує, що люди хочуть, що вони говорять.

Н.: Тобто, гроші на німецьке суспільне взагалі не проходять через казну?

Д.: Саме так це все і побудоване. Тристоронні комісії там є. Більша частина – це профспілка журналістів. Журналістську діяльність захищають представники місцевої громади, громадські організації, політичні.

Є бізнес, є державні органи, а є все інше. І ось цей «третій сектор» робить більше, ніж держава, бізнес і все разом взяте, для того, щоб щось функціонувало. Що таке третій сектор? Це громада, це сила громади, що об’єднує профспілки. Це всі ці люди, які об’єднуються заради якоїсь мети.

Ось такий приклад. Маґдербурський театр потребував капітального ремонту. Три громадські організації – щось на кшталт історії із Кадетським Корпусом – об’єдналися за для того, щоб розробити проектну документацію. Вони залучили скільки спеціалістів, скільки всього, що зрештою влада сказала: «Досить, ми вже маємо все необхідне, залишалося тільки профінансувати». Себто, третій сектор зробив за них всю роботу.

Н.: Але це ж не варіант робити роботу за них?

Д.: Не варіант, з одного боку, але з іншого – це виражає те, що громадськості не начхати, громадськість не чекає, коли для неї щось зроблять. Вона бере і доносить, що їй це потрібно. І можновладці таки змушені до них дослухатись. От саме через цей масовий тиск. Це діє. Секрет дуже простий – в культурі взаємодії громади і влади, і в менталітеті.

 

«Наші люди – всюди, я просто не можу без України і українців»

 

Н.: Один наш спільний знайомий сказав, що в тебе найкраща німецька, яку він чув. Чи не було бажання іммігрувати?

Д.: Два моменти. На суспільному телебаченні, та й на приватному, здебільшого, також є природній бар’єр для «розумних і талановитих», звідки ти б не був.

По-перше, закінчи німецький вуз з гарними відмітками, профільний вуз. Скажімо, філолог там не розглядається як медіа-експерт. Людина із «медіа компетентс», навпаки, запросто зможе піти у владу працювати, скажімо, якимсь секретарем, посередником. А в нас по «Жовтій газеті» приходять і займаються журналістикою.

По-друге, німецька має бути не просто «доброю», а досконалою. Моя німецька мова стабільно на рівні В2. Я не здавав екзамен, але розумію, в мене дотягує до А1.

Н.: А ти можеш думати німецькою?

Д.: Ну, коли я в цьому середовищі був два місяці, то ловив себе на думці: «вау, я думаю німецькою».

Н.: Круто?

Д.: Так, але це, як вага в атлетів – швидко набирається і швидко забувається. Отож, для роботи журналістом потрібно здати ці екзамени, потрібно закінчити німецький вуз хоч на бакалавра і, щонайменше, потрібний «вид на проживання». Себто, не-резидент із вулиці, хто приїхав по туристичній візі, він не може працювати в журналістській сфері. Його тупо не розглядатимуть. А на якусь некваліфіковану роботу піти, тільки щоб «зачепитися» – ну, це потрібно робити років у 20, а не в 30, тобто не про мене варіант. Це як відповідь на топ-1 із FAQ – «Діма, а чого ти не залишився у Німеччині?».

Н.: Шкодуєш, що не зробив це у 20?

Д.: Свого роду шкодую. З іншого боку, хоч я і захоплююсь мовою, культурою, багатьма речами у Німеччині, дивлячись на німецький спосіб життя, ось цей їхній менталітет нордичний, який мене просто вбиває, я просто не можу уявити себе там, «онімеченим». Як кажуть, «наші люди – всюди», я просто не можу без України й українців.

Н.: Чому?

Д.: Ну, тому що яким би ти «красунчиком» не був, там завжди будеш чужим. Тільки якщо найдеш фрау, громадянство.

Н.: Як би ти назвав своє інтерв’ю?

Дмитро: Як писав Кучма, «Україна не Росія». От в мене реально таке стійке і чітке враження, що суспільне там і тут – це абсолютно різні речі. Цивілізаційно і звичаєво, я б навіть сказав так. Суспільне буде кудись іти, щось робити, але на іншому рівні. Є розумні, цікаві вмотивовані люди, їх багато. Вони повчилися в Європах, здобули досвід і повертаються сюди, щоб щось робити. Вони мають вже інше бачення і, сподіваюся, будуть реально щось змінювати. Адже щоб дійти до мети, треба мати бачення цієї мети, змінитися самому, а тоді змінювати щось довкола.

 

Обкладинка Юлії Деркач

Опублікована: 7 листопада 2018


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація