П'ять причин, чому Гоголь – наш

Автор: Ресурс ЗМІСТ, 1 квітня, 18:51

Фото: П'ять причин, чому Гоголь – наш


Є факт – Гоголь народився в Україні, виріс в Україні, багато писав про Україну. 

Великі Сорочинці, розташовані неподалік від Миргорода на Полтавщині, увійшли в історію як його місце народження Миколи Гоголя, бо саме тут 20 березня (1 квітня за новим стилем) 1809 року народився майбутній письменник.

По лінії батька був кровно пов’язаний зі знатними козацькими родами України часів Гетьманщини, був нащадком гетьмана Михайла Дорошенка та Правобережного гетьмана Петра Дорошенка, гетьмана Якова Лизогуба та Лівобережного гетьмана Івана Скоропадського.

При цьому всі свої твори він писав російською, довго жив в Санкт Петербурзі, просив і отримував грошову допомогу від імператора Російської імперії.  Сам письменник, торкаючись цього питання, не міг прийняти ні той, ні інший бік:

«...Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином…».

Тому всі висновки про те, ким був Микола Васильович більше, росіянином чи українцем, можна робити тільки, спираючись на непрямі факти.  Давайте спробуємо проаналізувати деякі з них:

 

Інфографіка ЗМІСТ

 Перший:

Найпростіший і очевідний – книги, які написав Микола Васильович.

Якщо уважно вивчити основні твори Гоголя, події яких географічно розгортаються в Росії, можна прийти до висновку що в цих творах немає практично жодного позитивного персонажу.  «Мертві душі», «Ревізор», «Петербурзькі повісті» – катастрофічно мало образів, до яких автор відчуває хоча б симпатію...

Напевно, можна знайти кілька прикладів, де Микола Васильович явно шкодує когось із героїв, але не більше.  При цьому український цикл творів Гоголя містить з десяток персонажів, написаних саме з любов'ю.  Тарас, Вакула, навіть старосвітські поміщики Опанас Іванович, Пульхерія Іванівна описані з симпатією, десь навіть із захопленням. Що вже казати про те, з якою любов'ю Гоголь описував українське життя: 

«…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая прекрасную в воздушных объятьях своих» («Сорочинський ярмарок»).

А у творі «Вечори на хуторі близ Диканьки» створює не просто народні характери, а саме образ України як духовний всесвіт.

Якщо виходити з цього – для Миколи Васильовича ментально Україна була набагато ближче.  

 

Інфографіка ЗМІСТ

 

Другий:

Листи письменника.

При цьому, листи, написані на батьківщину, матері, батька, є більш цінними для якихось висновків, ніж допустимо листування Гоголя з тим же Жуковським, адже багато в листах до Жуковського написано в якості прелюдії до прохання про фінансову допомогу государя-імператора, можливості отримання місця вихователя цесаревича й так далі. 

З рідними ж Гоголь більш відвертий, він може менше побоюватися невірного тлумачення його слів.

«Сочинение мое, если когда выйдет, будет на иностранном языке…» – з листа Миколи Васильовича своєї матері липень 1829 р.

«Іноземна», саме так називає Гоголь російську мову, причому робить він це в листі до людини, в спілкуванні з якою може дозволити собі бути відвертим.

Таких протиставлень в листах Гоголя досить багато:

«Во-первых, "постреляли" не русское слово, оно не по-русски спрягнулося и скомпоновалося, и вместе с словом порубили на русском слабее выражает, нежели на нашем» – Лист Максимовичу 20.04.1834 р.

Але примітно те, що є при цьому у Миколи Васильовича і прямо протилежні цитати:

«Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня — язык Пушкина...» –  з діалогу з О.М.Бодянським.

Але, нам здається, що не можна оцінювати такі слова Гоголя про мову у відриві від всього його життя, від ментальності вищого суспільства того часу, від кар'єрних перспектив в кінці кінців.

Гоголь не був героєм, Гоголь не був безсрібником, Гоголь хотів домогтися успіху – і тому Гоголь публічно практично завжди підкреслював свою любов до Росії.  А якої поведінки можна чекати від, кажучи сучасною мовою, на той час «літературного гастарбайтера»?

Цікавий факт – Василь Панасович Гоголь-Яновський, батько письменника, був українським драматургом.  Кілька його творів – «Собака-вiвця», «Простак, або хітрощi Жiнки, перехітренi москалем» дійшли й до нас.  В.А. Гоголь-Яновський писав п'єси і по-російськи. Зберігся уривок однієї з них. Прапрадід Гоголя, Василь Танський теж був комедіографом, писав інтермедії українською мовою.

Ось така певна закономірність – прапрадід писав українською, і його не знає практично ніхто, батько двомовний, і ми знаємо про нього хоча б те, що син писав російською, й потім став одним з найвидатніших письменників того часу.

В імперії не можна було добитися літературного визнання, не використовуючи імперську мову.Та й з твердженням, що національність письменника насамперед визначає мову, на якому він пише, ми не згодні, інакше доведеться рахувати Рабіндранат Тагора великим англійським, а Кортасара – великим французьким письменником.  Та й Scorpions в такому випадку – англійська рок-група.

 

Інфографіка ЗМІСТ

 

Третій:

Чудова книга Н.Босака «Остання загадка Гоголя». Відразу хочу сказати, сам автор визначає характер своєї книги як «епістолярні ремінісценції», відповідно – прямих цитат в книзі немає.  Тому все, що написане нижче, можна не сприймати як безапеляційну істину.  На жаль, автора даної книги вже немає в живих, і точно дізнатися співвідношення реальних уривків з листів Миколи Васильовича й авторських домислів самого Миколи Босака вже неможливо.  Тому ми просто наведемр один уривок з «Останньої загадки Гоголя», а висновкі робіть самі:

«Я уже как-то ответил нескольким доброжелателям, какая у меня душа, хохляцкая или русская. Я и сам тогда не знал, какая она у меня...»; в четком переосмыслении ответа на этот вопрос: «Когда я еще подбирался к «Тарасу Бульбе» и рылся в сундуке истории, не раз меня окутывали горячие волны, тверже становилась мысль, что и я украинец, что и мой по матери род Лизогубов саблями защищал отчизну. Это для него оклеветанный гетман Мазепа укреплял Могилянскую академию, строил храмы и монастыри... Я давно заметил, если при великоросах заходит речь об Украйне, — это их раздражает. Еще ни одного не удалось встретить, который бы не подал знака своего более высокого положения над хохлами. Это от гордыни и невежества...»

 

Інфографіка ЗМІСТ

 

Четвертий:

Окремо варто уваги те, як описує Микола Гоголь феномен козацтва. У своїй статті «Взгляд на составление Малороссии» він намагається пояснити духовну природу козацької України:

«...Народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною. И вот выходцы вольные и невольные, бездомные, те, которым везде грозила виселица, расположились и выбрали самое опасное место в виду азиатских завоевателей – татар и турков. Эта толпа, разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо – превративший мирные славянские поколения в воинственные, известный под именем козаков, народ, составляющимй одно из замечательеных явлений европейской истории, которое, может быть, одно сдержало это опустошительное разлитие двух магометанских народов, грозивших поглотить Европу.

Если не к концу XIII, то к началу XIV века можно отнести появление козачества, к тем векам, когда святая, сильная ревность к религии еще не остыла в Европе, когда почти вдруг во всех концах беспрестанно образовывались братства и ордена рыцарские, составлявшие странную противоположность с тогдашним разьединением, с изумительным самототвердением разрушившие и отвергнувшие условия  обыкновенной жизни, безбрачные, суровые, неотразимые соглядатаи дел мира, железные поборники веры Христовой.

Чем слабее была связь тогдашних государств,  тем сильнее росла ужасная сила этих обществ. Разлитие магометанства и магометанских новых сильных народов, уже врывавшихся в Европу, увеличивало их еще более. Дух этих братств распространился везде и не между рыцарями и не для подобных предназначений. В это время явился близ порогов городок, или острог Черкасы, построенный удалыми выходцами, имя которого звучит обитателями Кавказа, которого даже построение многие приписывают им, и где было главное сборище и местопребывание козаков. 

Вначале частые нападения татар на северную часть Украины заставляли жителей спасаться бегством, приставать к козакам и увеличивать их общество. Это было пестрое сборище самых отчаянных людей пограничных наций. Дикий горец, ограбленный россиянин, убежавший от деспотизма панов польский холоп, даже беглец исламизма татарин, может быть, положили первое начало этому странному обществу по ту сторону Днепра, впоследствии постановившему целью, подобно орденским рыцарям, вечную войну с неверными.

Это скопище людей не имело никаких укреплений, ни одного замка. Землянки, пещеры и тайники в днепровских утесах, часто под водою, на днепровских островах, в гуще степной травы, служили им укрытием для себя и для награбленных богатств. Гнездо этих хищников было невидимо; они налетали внезапно и, схвативши добычу, возвращались назад. Они поворотили против татар их же образ войны, те же азиатcкие набеги.

Как жизнь их была определена на вечный страх, так точно с своей стороны они решились быть страхом для соседей. Татары и турки должны бвли всякой час ожидать этих неумолимых обитателей порогов. Магометанский сосед не знал, как назвать этот ненавистный народ. Если кто хотел к кому выразить величайшее презрение, то называл его козаком.

И таким образом места около Киева начали пустеть, а между тем по ту сторону Днепра люднели. Семейные и женатые мало-помалу от обращения и сношения с ними получали тот же воинственный хварактер. Сабля и плуг сдружились между собою и были у всякого селянина».

Чи варто тут ще пояснювати, як Микола Васильович підкреслював принципову відмінність козацтва від інших народів, фактично звеличуючи козаків до статусу християнських спасителів Європи та нащадків середньовічних лицарів.

 

Інфографіка ЗМІСТ

 

 

П'ятий:

Ну і наостанок, наведемо прямі цитати Миколи Васильовича.

«Теперь я принялся за историю нашей единственной бедной Украины. Ничто так не успокаивает, как история. Мои мысли начинают литься тише и стройнее. Мне кажется, что я напишу её, что я скажу много того, что до меня не говорили» – уривки зі статті про історію України, 9 листопада 1833 року.

«Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! Он НАШ, он не их, не правда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей», – лист Максимовичу 20.12.1833 року.

«Мое сердце всегда останется привязанным к священным местам родины», – Гоголь – матері, травень 1825 року.

 

...

Ну і як резюме – можна по-різному оцінювати твори Миколи Васильовича. Можна вважати його просто великим українським письменником, або великим українським письменником, що писав російською мовою, або ще як завгодно!

Не можна тільки одне – добровільно викреслювати його з української літератури і віддавати Росії. Тому що у Росії він просто заробляв гроші, а Україну просто любив.

Графіка Юлії Деркач

Текст Костянтина Костюкевича, Ксенії Малік

Опублікована: 1 квітня 2019


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація