30 років ланцюгові пам’яті «Від ката Петра до ката Сталіна»: спогади полтавок

Автор: Марина Антонюк, 8 липня, 18:43

Фото: 8 липня – річниця ланцюга пам'яті, що проліг від урочища Триби до поля Полтавської битви


Сьогодні, 8 липня, – не лише роковини Полтавської битви, а й іще одна ближча, але від того не менш важлива річниця – 30 років ланцюга пам’яті «Від ката Петра до ката Сталіна». Ми знаємо про цю подію незаслужено мало. Аби зануритися в натхненну атмосферу переддня Незалежності, ЗМІСТ поспілкувався з організаторками живого ланцюга Ганною Кіященко та Зоєю Коваленко.

Наприкінці 1980-х років передчуття змін витало в повітрі. Полтава не була винятком: тут виникли й розвивалися міські осередки Товариства української мови, Народного Руху України та інших організацій національного і демократичного спрямування. Свідомі й активні полтавці долучалися до цих організацій. «Ми були всюди», – говорить учасниця Ради старійшин Народного Руху полтавка Зоя Коваленко.

Завсідники цих організацій – міські інтелігенти різних професій. Так, Олександр Келим був художником, Зоя Коваленко – бібліотекаркою, а Ганна Кіященко – геофізиком. Ці люди мали спільну рису: вони хотіли якомога більше дізнатися про історію свого краю, особливо про ту історію, яку в Радянському Союзі було заборонено згадувати. Цих людей об’єднувала ще одна річ:

«Ми хотіли незалежної України. А раз ми до цього прагнули, то мусили щось робити, аби полтавці розуміли, для чого їм Незалежність», – говорить організаторка ланцюга пам’яті Ганна Кіященко.

Полтавські активісти на відбудові Вознесенської церкви на Пушкарівці. У першому ряді четверта зліва - Зоя Коваленко, у другому ряді друга справа - Ганна Кіященко, у центрі з піднятою рукою - Олександр Келим.

Усіх, хто поділяв цінності самостійної України та демократичної держави, тоді називали неформалами. Утім, неформали всюди були свої. Так, у тодішньому Ленінграді існувала організація «Россия молодая», яка сповідувала монархізм. Сьогодні ми б назвали їх реконструкторами. Щоб відтворити події Полтавської битви, вони планували приїхати в Полтаву на річницю баталії. Організаторка ланцюга пам'яті Зоя Коваленко говорить, що коли про це довідалася місцева інтелігенція, то вирішила підготувати масову акцію у відповідь, аби в українському місті не лунала «слава русского оружия». 

 

Ланцюг пам’яті: хроніка подій

Недостаньо розглядати ланцюг пам’яті виключно як відповідь на самодержавну акцію. Причини були глибші. Ганна Кіященко згадує, що відзначити день пам’яті українців у роковини Полтавської битви планували ще ювілейного 1989 року. Однак тоді міліція затримала організаторів і масове зібрання не відбулося. Як виявилося, достатньо було на кілька годин відвезти до відділку активних організаторів. Приводом могло стати будь-що, наприклад, з’ясування особи, якщо ти не маєш з собою паспорта. Ганну Кіященко і її друзів затримали просто біля театру Гоголя.

Наступного року за кілька місяців до події полтавські активісти зустрілися в Петровському парку.

«Ми зібралися на своєму звичному місці – на лавочці біля пам’ятника Шевченку. Вирішили провести акцію для полтавців: якраз незадовго до того було відкрите місце масових поховань у Трибах. Отже, українці і в Російській імперії, і в Радянському Союзі були приречені на знищення. Ми хотіли показати цю історичну зв’язку "Петро І – Сталін", довести, що політика не мінялася», – говорить Ганна Кіященко.

Голова Полтавської філії Суспільної служби Ганна Кіященко. Джерело - сторінка Ганни Кіященко у фейсбуці

Про відкриття Трибів слід сказати окремо. На тому місці, де зараз меморіал, до початку 1990-х років була пустка. Під час земляних робіт екскаваторники випадково натрапили на людські кістки. Помилитися було неможливо: цих людей вбили пострілом у потилицю. Робітники звернулися до місцевого Товариства української мови, й активісти почали розшукувати документи про репресії сталінської доби в Полтаві. Так громадськість дізналася про злочин радянської влади.

Наші співрозмовниці згадують, що  підтримку в липні 1990 року надали осередки Народного Руху в Києві, на Львівщині й Тернопільщині. Для участі в живому ланцюзі до Полтави їхали люди з різних куточків України, тому що подія мала не лише локальне, але й національне значення: Полтавська битва змінила хід нашої історії.

«Тоді ми втратили державність, а сьогодні маємо святкувати річницю? Це нонсенс, і треба було розповісти про це полтавцям. Не було жодного пам’ятника українцям, які полягли в цій битві, наче їх там і не було», – говорить Ганна Кіященко.

Щоб сповістити людей про акцію, організатори друкували і розклеювали по місту листівки. У Полтаві за це відповідала Зоя Коваленко:

«Я друкувала їх ночами на друкарській машинці, підклавши 10 аркушів з копіркою за раз. Коли вдалося дістати папіросний папір, я раділа, бо можна було закладати по 16 аркушів. Я так сильно гатила по клавішах машинки, що коли з’явився комп’ютер, довго не могла перевчитися. Олександр Келим жартома називав мене жертвою підпільного друку».

Членкиня Ради старійшин Народного Руху України Зоя Коваленко. Фото авторки

Міська влада, що залишалася цілковито комуністичною, не мала законних підстав, щоб заборонити мирне зібрання. Але незаконних інструментів, звісно, в неї було достатньо. Зокрема, «люди в штатському» – співробітники КДБ, які з’являлися на кожному зібранні. Тоді, наприкінці 1980-х років, вони сприймалися радше як неминуча, але й не надто страшна річ:

«Вони нас знали, і ми їх знали», – говорить Зоя Коваленко.

У день ланцюга пам’яті Ганна Кіященко мала бути біля телефона, щоб координувати учасників з інших міст та організаторів акції:

«Це була квартира неподалік від Круглої площі. І щойно всі почали з’їжджатися, виявилося, що телефон цілком "випадково" відключили».

Однак ці неприємності не стали на заваді акції. Організаторки говорять, що тоді в них були побоювання: а що, як люди не прийдуть? Проте учасників було значно більше, ніж планували. Згадує Зоя Коваленко:

«У кожного відрізка ланцюга був свій керівник. Я відповідала за ділянку від Південного вокзалу до Трибів. Ми думали, що людей буде небагато і ми стоятимемо на відстані 3040 метрів одне від одного, але в кожного буде український прапор. Коли ж дійшли до місця, то нас було стільки, що відстань між нами скоротилася до 34 метрів».

Учасники ланцюга пам'яті на вулиці Соборності

Учасники ланцюга збиралися в центрі міста і рушали ходою по вулиці Леніна (зараз Небесної Сотні). Дорогою зустрічні перехожі питали, що це за акція, і приєднувалися до ходи. Були, втім, і ті, хто кричав: «Что вы, бандеры, сюда приехали?». Хоча насправді слово «понаїхавші» більше личило їм: за радянських часів Полтава була тихою гаванню, де полюбляли осідати військові чини. Вони мали право обирати, в якому місті жити після відставки.

Учасники акції йшли центральними вулицями Полтави

Коли живий ланцюг вибудувався від Трибів до поля Полтавської битви, його вітали гості з Києва. Колишній політв’язень, а тоді вже депутат Верховної Ради УРСР Левко Лук’яненко проїхав від початку до кінця ланцюга. Потім учасники повернулися до центру міста на мітинг, що відбувся на стадіоні «Ворскла». Світлини тих часів дають уявлення про велелюдність зібрання.

Учасники ланцюга прямують до стадіону Ворскла на мітинг

Ланцюг пам’яті «Від ката Петра до Ката Сталіна» мав величезне значення для самих полтавців, спростувавши стереотип про Полтаву як про «тихе болото», де нічого не може відбутися. Крім того, він довів, що демократичні сили в Україні – міцна і розгалужена структура, готова підтримати ініціативу місцевого осередку. Нарешті, нам важко оцінити, наскільки революційною 30 років тому була ідея поставити знак рівності між Петром І і Сталіном. І в тому, що ми сьогодні не творимо собі кумира ні з одного, ні з іншого, теж є заслуга живого ланцюга – сув’язі пам’яті, за влучним висловом Ганни Кіященко.

 

Найтемніша ніч – перед світанком

Переддень Незалежності в Полтаві означений і радісними, і сумними, і навіть кумедними історіями. Так, Зоя Коваленко згадує, як на звинувачення суду про участь у незаконному мітингу вона перелічувала у відповідь усіх міських чиновників, які теж там були присутні:

«Питаю: "Ви і їх притягнете до відповідальності?" Суддя говорить: "На них немає заяв". Я відповідаю: "Немає? Так я зараз напишу". – "А чим доведете?" – питає суддя. – "А ось у мене фото"».

На межі 1990-х демократичні сили збирали на мітинги цілі стадіони

Живий ланцюг відбувся в липні 1990 року, а наприкінці вересня в Полтаві вперше підняли синьо-жовтий прапор. Активісти готувалися до цієї події: обрали місце поруч з кіоском «Просвіти» біля кінотеатру імені І. Котляревського (зараз тут підземний перехід «Злато місто»), зварили високу щоглу на подвір’ї Віктора Педченка. А напередодні запланованої дати щоглу з приватної садиби викрала міліція. Але люди все одно зійшлися – святкові, у вишиванках, що тоді було далеко не мейнстрімом. Почався стихійний мітинг під міською радою.

«Ми тоді вперше на власні очі побачили ОМОН. Вони вийшли з щитами, кийками, із заборолами на обличчі. Начальник Октябрьського райвіділу міліції Вахнін каже: "Зою, якщо зараз когось поб’ють, то ви будете відповідати!" А я кажу: "Ні, це ви, Вахнін, будете відповідати!" Він говорить: "Я їх сюди не кликав". Пізніше ми дізналися, що той ОМОН був не місцевий, а аж із Харкова», – згадує Зоя Коваленко.

Того вечора над Полтавою таки підняли прапор України, і не один, а цілих три: стяги були на будівлі кінотеатру імені І. Котляревського.

Зоя Коваленко зберігає пам'ять про подію 8 липня 1990 року у власній вишивці. Фото авторки

 

Замість підсумку

Чи використали полтавські активісти й представники демократичних сил той величезний кредит довіри, який вони мали на початку 1990-х років? Так, тому що вони балотувалися до рад різних рівнів – від міської до Верховної Ради УРСР. Щоправда, не завжди вдавалося перемогти, а більшості, зокрема в місті, демократичні сили не мали. Ганна Кіященко пояснює це роз’єднаністю сил: часто демократичні кандидати конкурували на одному виборчому окрузі.

Крім того, після 1991 року Рух стрімко втрачав електоральну базу: коли народ перейнятий виживанням, йому не до національної ідеї. Тому й перемагали не представники демократичних сил, що пропонували помірковані гасла, як Олександр Келим, а кандидати, чия популярність трималася на радикальних гаслах та негласній підтримці компартії. За словами Ганни Кіященко, влада не могла допустити, щоб Рух узяв більшість у Верховній Раді. Нарешті, не на користь демократів зіграли відсутність виборчого досвіду, а також намагання вести кампанію в рамках закону і людської порядності.

 Обкладинка Романа Желізняка

При підготовці статті використано книгу Зої Коваленко «Рух – це життя»

Світлини з особистого архіву Ганни Кіященко

Опублікована: 8 липня 2020


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація