Полтавський genius loci Симон Петлюра

Автор: Марина Антонюк, 22 травня, 15:24

Фото: Полтавський genius loci Симон Петлюра


22 травня виповнюється 140 років від дня народження Симона Петлюри – Головного отамана військ Української Народної Респубіки та найсуперечливішої історичної постаті Полтави.

 

У Стародавньому Римі існувало поняття genius loci – геній місця, тобто дух-хранитель конкретного міста, села або навіть окремого дерева. Зараз так називають людину, яка робить неповторним певне місто чи край. Полтава має багато геніїв місця, і всі вони належно вшановані, окрім одного. Ідеться про Симона Петлюру, про якого в Полтаві знають набагато менше, ніж він заслуговує. Тож ми спробуємо показати його численні таланти, підсумуємо його перемоги та поразки та назвемо місця, які зберігають пам’ять про Петлюру.

 

Багатоликий Петлюра: журналіст, літературний критик, військовий міністр

Це може видатися неймовірним, але професійною діяльністю Симона Петлюри була журналістика. Хорошу школу він пройшов у Львові, де, завдяки більш цивілізованому устрою Австро-Угорщини, існувала українська преса. Працюючи тут, він познайомився з Михайлом Грушевським та Іваном Франком.

Як тільки в 1905 році Російська імперія проголосила політичну амністію та подарувала деякі громадянські свободи, Петлюра приїхав до Києва. Тут він стає секретарем редакції газети «Рада», яка була унікальним явищем в історії української преси. Заснована відомим меценатом Євгеном Чикаленком, вона орієнтувалася на інтелігентного українського читача. Ця газета мала чотири шпальти й була щоденною. Передплачувало її всього 1–3 тис. читачів.

Можна лише уявляти, як непросто було видавати й поширювати щоденну газету на початку ХХ століття, коли найшвидшим видом зв’язку був телеграф! «Рада» мала широку мережу кореспондентів у містах і містечках України, окрім того, в редакції вдалося зібрати найпрофесійніших українських журналістів того часу. Навколо газети «Рада» утворилася спільнота майбутніх діячів Української Народної Республіки, і Симон Петлюра був одним з них.

Петлюра також писав літературознавчі статті. Його перу належать цікаві, але мало знані розвідки про Тараса Шевченка. Ще одним хобі Петлюри був театр, тому він написав дуже багато рецензій та статей про українських театральних діячів. За кордоном вийшло два томи його літературно-публіцистичних праць, але на Батьківщині його слава державного діяча витіснила пам’ять про досягнення в критиці та журналістиці.

Нарешті, постає питання: як міг Симон Петлюра, який навіть не служив у війську, стати ефективним військовим міністром, а згодом – отаманом, якому довіряли вояки? Напевно, головною причиною була його віра в ідею самостійної Української держави й відданість цій ідеї. На думку наукового співробітника Полтавського краєзнавчого музею Леоніда Кушніра, саме за цю відданість Петлюра й поплатився життям. Суттєво допомогла також обізнаність із народним побутом, здобута під час роботи в газеті «Рада», а також праця з документами Чорноморського війська в архівах Кубані. Крім того, він ніколи не шукав власної вигоди: коли Директорія зазнала поразки й мусила відступати разом із залишками війська за кордон, Петлюра не привласнив собі кошти з державної скарбниці, як деякі його соратники.

 

Роль Петлюри в українській історії: позитив і негатив

Мало не кожна розмова про Петлюру починається з того, наскільки протилежні оцінки він заслужив як державний діяч. Для українців на еміграції Петлюра став мучеником за українську ідею. Радянська влада не тільки вбила його рукою свого агента, але й доклала всіх зусиль, щоб знищити його чесне ім’я. Цю непересічну постать варто сприймати об’єктивно, не применшуючи заслуг, але й не забуваючи про недоліки.

Інфографіка ЗМІСТ

Діяльність Петлюри: позитив

 

Створив Армію Української Народної Республіки.

Уряд УНР – Генеральний Секретаріат – не був одностайним у питанні українського війська. Історики кажуть, що нестача власної боєздатної армії була фатальною для Української держави. Очевидно, Петлюра розумів це вже тоді, тому й узявся творити армію, українізуючи солдатів та офіцерів колишньої царської армії. Нагадаємо, щойно закінчилася Перша світова війна, отже, озброєних людей не бракувало. Петлюра мав на меті повернути їхню енергію на благо новоствореної держави.

За короткий час було розроблено ієрархію війська, дизайн військової форми, символіку різних родів військ та навіть систему нагород. Але головним надбанням цієї доби, без сумніву, став мотивований і відданий особовий склад. Варто згадати героїв бою під Крутами або жертв трагедію під Базаром, коли більшовики розстріляли 360 чоловік за відмову перейти на їхній бік.

Сприяв утворенню Української Автокефальної Православної Церкви.

На відміну від Володимира Винниченка, який не переймався питаннями віросповідань, Симон Петлюра усвідомлював, якою руйнівною або, навпаки, творчою силою може бути Церква в добу державного будівництва. Тому він підтримував прагнення українців створити незалежну помісну Церкву. 1 січня 1919 року був прийнятий закон, згідно з яким українська Церква виходила з-під влади Всеросійського патріарха, натомість мала створити власний орган управління. Однак, попри політичне сприяння, утворення незалежної Церкви в Україні зіткнулося з іншими труднощами. Більшість архієреїв (єпископів, архієпископів та митрополитів) не підтримувала цю ідею, тож коли в 1921 році справа дійшла до Собору, було неможливо висвятити архієреїв для нової Церкви. Згідно з православними канонами, це можуть робити щонайменше два єпископи, однак серед тогочасних архієреїв не знайшлося бодай двох, прихильних до автономії української Церкви. Було вирішено висвятити нового владику за олександрійським чином, коли покладання рук здійснюють священики, а не єпископи. Для багатьох людей воля громади стала порушенням канонів Церкви, саме тому й досі не всі приймають канонічний статус Української автокефальної православної церкви, очолюваною митрополитом Василем Липківським.

 Підтримував єврейську національну меншину.

Увага Петлюри до проблем євреїв була невипадковою. Річ у тім, що в Російській імперії єврейство жило в межах так званої зони осілості: їм дозволяли жити тільки в певних містах і містечках, забороняли займатися сільським господарством і майже перекрили доступ до світської освіти. Століттями євреї мешкали в своєрідних гетто, але революція знесла ці заборони. Чимало євреїв обирали собі нову ідентичність, і вона нерідко була українською. Навіть Лев Троцький починав як автор українських віршів.

В уряді УНР євреям були дані нечувані повноваження: існувало перше в Європі Міністерство єврейських справ. Мові їдиш було надано державний статус. Чимало євреїв посідали високі посади в уряді й у війську, як, наприклад, сотник Армії УНР Семен Якерсон. Уряд Петлюри виплачував значні грошові компенсації єврейським сім’ям, постраждалим від погромів. Сам Петлюра підтримував Володимира Жаботинського, майбутнього ідеолога держави Ізраїль. Однак цього виявилося замало, щоб уникнути обвинувачень в антисемітизмі.

Забезпечив промоцію української культури за кордоном.

У збірці Павла Тичини «Замість сонетів і октав», що вийшла друком у 1920 році, є слова:

«Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, колоші закачали…

Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!»

Петлюра розумів усю нагальність цього питання. Тому на початку 1919 року він подав ідею створення Української республіканської капели – хору, який міг би гідно представити українську пісенну культуру за кордоном. Петлюра вірив, що західноєвропейські дипломати, ознайомившись із українською музикою, підтримають незалежність колись колонізованого народу. І капела блискуче виконала свою місію: впродовж її 2-річного турне країнами Європи про неї писали всі найбільші газети. Нідерландські оглядачі були в захваті:

«Якби в українській державі справи йшли так, як спів в цьому хорі, це була б перша держава в світі!»

Учасники Української республіканської капели багато гастролювали і в Новому Світі, виступаючи в кращих концертних залах, як, наприклад, Карнегі-хол. Завдяки їм нашу колядку «Щедрик» знає увесь світ. Хоча капела припинила існування в 1924 році, вона встигла познайомити світ з українською культурою, а отже, задум Симона Петлюри втілився в життя.

 

Діяльність Петлюри: негатив

 

Не шукав союзників серед командирів війська

Прикро усвідомлювати, але іноді Петлюра керувався не тільки ідеєю відданості українській справі, але й почуттям честолюбства. Найтрагічнішим випадком стало усунення полковника Петра Болбочана. Він, на відміну від Петлюри, був офіцером ще в царській армії та знався на тонкощах військової справи. Болбочан – один з небагатьох офіцерів імперського війська, який послідовно займав проукраїнську позицію. Під час служби в Армії УНР він не порушив жодного наказу керівництва. Так було й тоді, коли його кинули зачистити Крим від більшовиків (із чим полковник успішно впорався: Крим і Чорноморський флот стали українськими), а потім змусили залишити півострів. Так було й тоді, коли Болбочана усунули від командування його дітищем – Запорізьким корпусом, а тоді знову призначили на командира. Останнє стало приводом для звинувачення в узурпації влади, Болбочана визнали винним і засудили до розстрілу. Очевидці розповідають, що вражений полковник не міг прийняти цей присуд, оскільки не бачив за собою провини. Його допитали повторно, але це вже була тільки тінь від колишнього командира: Болбочан був зламаний морально та розбитий фізично. Виконати смертний вирок мали стрільці з чоти особистої охорони Петлюри, однак вони двічі відмовилися стріляти в полковника, доки начальник охорони не поклав цьому край.

Не виправдав довіру народу.

І Генеральний Секретаріат, і Директорію роздирали суперечності. Так, непримиренним опонентом Петлюри був Володимир Винниченко. Два лідери не могли дійти згоди в поглядах на українську армію: Винниченко вважав, що молодій державі непотрібне регулярне військо, а охороняти порядок можуть загони самооборони на зразок народної міліції. Петлюра розумів, чого може коштувати подібна легковажність, але через суперечки вийшов зі складу Генерального Секретаріату й подався на Лівобережжя формувати Гайдамацький кіш Слобідської України. У такий спосіб він заперечив ідею регулярної армії з бездоганною дисципліною й добрим вишколом. Зрозуміло, що вояки мали підстави розчаруватися в ідеї Української держави. Так само й народ: його постійно грабували різні ворожі армії, а захистити було нікому. Крім того, уряду УНР бракувало політичної волі для здійснення давно очікуваних реформ, тому люди схилялися до більшовиків, які обіцяли негайні перетворення.

Призвів до отаманщини в армії.

За часів Директорії навіть сам Петлюра називався Головним Отаманом. Це багато говорить про принцип формування армії: до неї було дозволено вливатися місцевим отаманам разом з усіма їхніми загонами. Вважалося, що отаман служить Українській державі, але фактично для нього нічого не змінювалося, і він міг у будь-який момент перейти на бік ворога Директорії – більшовиків, або ж воювати проти всіх. Зайве й казати, що в багатьох отаманів цілі були набагато приземленіші, ніж захист держави: контролювати певний повіт, грабувати населення, нищити єврейські громади.

Недостатньо боровся з єврейськими погромами.

За період 1917–1921 років на території України було вбито близько 50 тис. євреїв. Постає питання: якщо Петлюра тривалий час був членом уряду й навіть очолював його, то чи несе він відповідальність за ці смерті? І чи не можна було їх уникнути?

Загалом єврейська проблема – чи не найбільший камінь спотикання при оцінці Петлюри як державного діяча. Сучасні історики роблять висновок, що частка відповідальності лежить і на ньому – саме через те, що заходи для боротьби з погромами часто були декларативні. Так, Петлюра віддавав накази нейтралізувати того чи іншого отамана, який уславився особливою жорстокістю до євреїв, але Головний Отаман не користувався досить ефективним прийомом, поширеним в Революційній повстанській армії Махна: створення національних загонів самооборони. Тоді єврейські вояки могли б успішно захищати свої поселення від погромів.

Загалом же звинувачення в антисемітизмі чорною плямою лягли на ім’я Петлюри. Коли судили Самуїла Шварцбарда, який його застрелив, убивцю виправдовували навіть такі відомі люди свого часу, як Альберт Ейнштейн та Марк Шагал. Тож історикам доведеться ще попрацювати над тим, щоб свою частину відповідальності за злочини перед єврейським народом несла пам’ять про денікінців та більшовиків.

  

Полтава Симона Петлюри: місця і люди

140 років тому, 22 травня 1879 року побачив світ третій син полтавського подружжя Петлюр – Симон. Його рід пишався своїм козацьким походженням і був глибоко релігійним: тоді поняття «український» і «православний» були спорідненими.

Інфографіка ЗМІСТ

Місць, із якими було пов’язане життя Петлюри, в Полтаві збереглося не так уже й багато. Те, про що піде мова далі, – це результат роботи краєзнавців з архівними документами й спогадами сучасників нашого героя. Як, наприклад, перше місце – будинок родини Петлюр, що не зберігся до наших днів. Він стояв на вулиці Завгородній (нині Зигіна) ближче до перетину з Костянтинівською (зараз Петлюри). Це був простий будинок на три кімнати, де мешкала вся велика родина – батько, мати й дев’ятеро дітей. Симон Петлюра жив тут від народження (1879 року) до 1902, коли був змушений тікати на Кубань від загрози арешту.

Останніми членами родини, які мешкали в цьому будинку, були молодші сестри Симона – Марина та Феодосія Петлюри. Існує фото будинку з табличкою власника, на якій значиться: «Петлюра Ф.В.». У 1937 році сестер розстріляли більшовики за нібито контрреволюційну діяльність, а насправді – за брата. У 1960-х роках будинок був знесений, бо на вулиці будували п’ятиповерхівки. Тому зараз на одній із них (вул. Петлюри, 7/22) є меморіальна дошка про те, що тут раніше був дім, де народився Симон Петлюра.

Цікаво, що обійстя нищилося поступово: господарські прибудови проіснували аж до 2007 року, коли почали зводити багатоповерхівку по вул. Петлюри, 5. Активісти-краєзнавці протестували, однак зберегти залишки дворища Петлюр не вдалося.

Чи знали полтавці історію цього місця? Схоже, що так. За словами полтавського дослідника Тараса Пустовіта, люди намагалися навіть не проходити поруч із будинком, де народився лідер Української держави: настільки гучну неславу зробили йому більшовики. Тарас Павлович встановив, що полтавці з прізвищем Петлюра за радянських часів змінювали його на інше, щоб не накликати підозри в причетності до відомої родини.

Наступне місце, пов’язане з Симоном Петлюрою, – це будівля Полтавської духовної семінарії (вул. Сковороди, 2), де зараз міститься один з корпусів Полтавської державної аграрної академії. Усі сини Петлюр навчалися тут: вочевидь, на вибір вплинула не лише невисока вартість навчання, але й релігійність родини.

Симон Петлюра вступив до семінарії в 1895 році, а у 1901, за кілька місяців до випуску, його було звідти виключено з «вовчим білетом», тобто без права продовжувати освіту. Такі відрахування траплялися вкрай рідко. Є думка, що причиною відрахування були українські симпатії семінариста, які він не приховував. Однак, на думку біографів Петлюри, для керівництва семінарії «мазепинець» завжди був меншим злом, аніж радикал. Ректор довідався, що Петлюра виявляє інтерес до Революційної Української партії, а цього в стінах семінарії не можна було стерпіти.

Партійна свідомість Петлюри пов’язана з третім місцем – будинком, де мешкали Олександр і Софія Русови (Воскресенський узвіз, 3). Обоє інтелігентні й небайдужі до українських справ, вони влаштували в себе відкритий дім, приймаючи патріотично налаштовану молодь. У цьому будинку в 1900 році під час шевченківських свят Микола Міхновський виголосив свою промову «Самостійна Україна». Симон Петлюра також був присутній там. Саме з цього часу починається відлік його політичної діяльності: він стає членом Революційної Української партії.

Усі подальші події в житті Петлюри пов’язані з іншими краями й містами: він живе на Кубані, в Галичині, у Петербурзі, Москві й Києві. До слова, коли вам пощастить побувати в Парижі, і ви захочете віддати шану Шарлю Бодлеру чи Сімоні де Бовуар на цвинтарі Монпарнас, згадайте, що там спочиває і Симон Петлюра – лідер української революції родом з нашого міста.

Проте існує принаймні ще дві полтавські адреси, що зберігають пам’ять про нього. Одна з них – це будинок по вул. Патріарха Мстислава, 13, де народився Степан Скрипник, майбутній глава Української Православної Автокефальної Церкви. Петлюрі він доводиться племінником: мати Степана була рідною сестрою Симона. Певний час Степан Скрипник (тоді молодий офіцер) був особистим ад’ютантом Петлюри, а після його загибелі у 1926 році зрозумів, що надалі втілювати життєву місію дядька належить йому. І він впорався з цим завданням відповідно до свого покликання, об’єднавши всіх православних українців Америки.

Остання полтавська адреса – вул. Конституції, 2, або Полтавський краєзнавчий музей імені В. Кричевського. Як зазначає науковий співробітник музею Ольга Вільховик, пов’язаних з Петлюрою експонатів тут небагато, проте є справжні раритети, як-от фото його сестер та лист, написаний рукою Петлюри. Добре, що пам’ять про непересічного полтавця таки знайшла місце на Батьківщині, однак вона заслуговує для себе більшої оселі. Залишається сподіватися, що коли-небудь наше місто зуміє належно вшанувати і Петлюру, і патріарха Мстислава, створивши сучасний меморіальний центр.

  

Що читати/дивитися/слухати про Петлюру

Інфографіка ЗМІСТ

Якби Симон Петлюра народився не в Україні, то про нього створили б уже з десяток романів, кілька коміксів та байопіків. У нас же тривале шельмування з боку радянської ідеології та канонізація з боку діаспори дещо вповільнюють креатив. Однак для, хто хотів би скласти власне уявлення про Петлюру, а не слідувати за текстом підручника, у нас є кілька порад.

 

Читати

Литвин С. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну. – К. Смолоскип, 2018.

Сучасний зразок наукової біографії і найповніший на сьогодні життєпис Петлюри. Автор спирається на численні документи та спогади, тому книга дає відчуття стилю доби. Завдяки ґрунтовній пошуковій роботі С. Литвинові вдалося відкрити нові подробиці життя вбивці Петлюри, що підтверджує думку про радянський слід у цій історії.

Книга про Симона Петлюру

Кому читати: тому, хто цінує науковий підхід та бажає врешті-решт привести до ладу свої знання про добу національно-визвольних змагань.

 

Симон Петлюра та його родина. Документи і матеріали. – Полтава: ТОВ «РІК», 2018.

Книга відкриває таємний бік образу Петлюри, адже про його приватне життя відомо дуже мало. Прочитавши листування Петлюри, його дружини й доньки, переконуєшся, наскільки інтелігентною й люблячою була ця родина. Книга оснащена довідковим апаратом, як і личить науковому виданню.

Книга про Симона Петлюру

 

Дивитися

Таємний щоденник Симона Петлюри

Режисер Олесь Янчук

2018

 shod

Уже в назві фільму криється художній домисел. Звучить парадоксально, але журналіст і літературний критик Петлюра не залишив по собі ні щоденників, ні мемуарів. Але припустимо, що Петлюра вів щоденник на еміграції. Можливо, ми прочитали б, як йому не дають спокою страта полковника Болбочана або наказ кільком сотням вояків вирушати на окуповану більшовиками Україну, що закінчився трагедією під Базаром… Словом, плюс фільму – у відвазі показати суперечливі моменти діяльності Петлюри. Однак критики закидають йому певну карикатурність образів інших членів уряду УНР. Можливо, ми порадили б інший байопік, але поки що він тільки один.

Кому дивитися: тому, хто вірить в українське кіно.

 

Слухати

Пісні Української революції

Хорея Козацька (спільно з Українським інститутом національної пам’яті)

«Од синього Дону до сивих Карпат»

Тарас Компаніченко (лідер гурту «Хорея Козацька») – не просто відроджувач традицій старосвітської української музики. Він – її жива традиція. Масштаб його знань про барокову музику та кобзарське мистецтво просто вражає. У проекті Українського інституту національної пам’яті «Хорея Козацька» поставила за мету знайти й відтворити пісні, що співалися в період боротьби за українську державність. Серед них є пісня, присвячена нашому героєві.

Цей альбом – не лише реконструкція: «Хорея Козацька» виконує їх перед воїнами на Сході нашої країни.

Кому слухати: тому, хто має смак до автентичної української музики.

 

При підготовці матеріалу використана книга Анатолія Чернова «Симон Петлюра і Полтава». Автор висловлює вдячність за допомогу в підготовці статті науковим співробітникам Полтавського краєзнавчого музею імені В. Кричевського Ользі Вільховик та Леонідові Кушніру, а також начальнику відділу інформації та використання документів Державного архіву Полтавської області Тарасові Пустовіту.

 

Графіка Марини Зевако.

Опублікована: 22 травня 2019


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація