«Українська хвиля»: полтавці згадують живий ланцюг до Дня Злуки

Автор: Ігор Давиденко, 21 січня, 18:01

Фото: Мешканці Полтави взяли участь у першому всеукраїнському патріотичному флешмобі


22 січня 1919 року в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР в єдину державу. 21 січня 1990 року сотні тисяч українців вийшли на вулиці, щоб ушанувати 71-шу річницю Акту Злуки живим ланцюгом від Івано-Франківська (через Львів) до Києва. Ця грандіозна подія увійшла в історію як живий ланцюг єдності та мала колосальне значення для нашої держави. Через наше місто живий ланцюг не проходив, але з Полтпави до Києва вирушили люди, щоб узяти участь в акції, яку згодом назвали репетицією Майданів.

 Цей живий ланцюг, ще тридцять років тому тому названий «Українською хвилею», показав, що українці одностайні в своєму бажанні мати незалежну державу. Він відбувся в неділю, 21 січня, а наступний день, 22 січня, згодом став державним святом – Днем Соборності України. Хоча акція не дісталася нашого міста, полтавці також брали в ній участь. Їхні спогади на світанку незалежності, а також передісторія свята Дня Соборності — далі в матеріалі.

 

Що таке Соборність?

Ідея соборності, тобто єдності й неподільності держави, для українців дуже важлива. У Першу світову війну український народ вступав як складова двох імперій – Російської та Австро-Угорської, а на момент закінчення війни вже мав власну державу – Українську Народну Республіку. Її кордони, визначені Берестейським мирним договором 1918 року, більш-менш співпадали з межами українських етнічних земель. Від колишньої Австро-Угорщини перейшли Холмщина, Підлясся і Підсяння.

Тільки українські землі на захід від Збруча лишалися відділеними. Там щойно по закінченні війни була проголошена Західно-Українська Народна Республіка з центром у Львові, на яку одразу ж почала зазіхати Польща: поляки звикли вважати Львів своїм містом.

А УНР постійно перебувала під загрозою російського уряду, який з листопада 1917 року був більшовицьким. Влада УНР вела складну дипломатичну гру заради визнання автономії, мусила мобілізувати український народ усередині країні і водночас протистояти більшовицькій агресії, яка із загрози перетворилася на реальність. У 1918 році більшовики захопили Київ, щоправда, не втрималися довго.

Тож зовнішні обставини змушували обидві українські республіки об’єднати сили. Але ще сильнішою була воля до життя в одній країні. Вона переважила навіть скепсис старших галицьких політиків, і в грудні 1918 року у Фастові був ухвалений попередній договір про злуку, а 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено, що «від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу».

Молебінь на Софійському майдані в Києві з нагоди проголошення Акту Злуки. У центрі - Симон Петлюра та Володимир Винниченко. Джерело - www.istpravda.com.ua

На жаль, ця держава не проіснувала довго. Як зауважив сучасний історик Ярослав Грицак, Симон Петлюра пожертвував ідеєю соборності українських земель заради ідеї самостійності, уклавши в 1920 році договір з Юзефом Пілсудським про військову допомогу від Польщі.

 

Хто придумав Живий ланцюг?

Ідея вшанувати події сімдесятирічної давнини виникла в членів Народного Руху України після живого ланцюга в Прибалтиці: громадяни Литви, Латвії та Естонії в серпні 1989 року вийшли на вулиці в пам’ять пакту Молотова-Ріббентропа, коли ці республіки були окуповані.

Живий ланцюг у Прибалтиці. Джерело - www.radiosvoboda.org

Керували підготовкою української акції брати Михайло та Богдан Горині – обидва львів’яни, дисиденти і колишні політв’язні. Вони відповідали за роботу з людьми, які вийдуть на дорогу, та за узгодження акції з владою. Михайло Горинь повідомив про намір тодішнього секретаря з ідеології ЦК КПУ Леоніда Кравчука: той не заперечував, однак поставив вимогу, щоб не було жодних інцидентів, які передбачали б втручання правоохоронців.

Така велелюдна подія не могла відбутися без відома влади. Більшість очевидців сходяться на думці, що комуністи не заважали організувати живий ланцюг, але й не допомагали акції. Так, необхідно було довезти величезну кількість людей автобусами до тих ділянок траси, де були прогалини, щоб ланцюг був цілісним. Один з членів Київського осередку Руху Микола Жарких так описує побоювання щодо масштабу акції:

«Виходячи з необхідної густини розташування людей у живому ланцюжку (приблизно 1 людина на метр), для його організації потрібно вивести у поле понад 70 тисяч чоловік; за умови організації “пунктирного ланцюжка” (одна людина на 10 метрів) потрібно вивести десь 7200 осіб, що потребує близько 200 автобусів (при ціні оренди одного автобуса 70 карбованців на день для цього потрібно 140 тис. крб)».

Проте підготовка потребувала, ясна річ. не тільки грошей та автобусів. Активісти Руху провели величезну роботу в селах і містечках уздовж траси, щоб люди вийшли на дорогу. Коли замовлені автобуси не виїхали, Рівненська організація вивезла 70 тисяч чоловік на трасу приватними машинами. Їхали, як на свято – всією родиною, навіть з малими дітьми. Учасники акції мали жовто-блакитні прапори та стрічки. Вони пропонували їх людям, що жили над трасою, бувало, що ті відверталися.

На багатьох підприємствах працівники були членами Руху. Крім того, Рух звертався до всіх інших патріотичних організацій з проханням узяти участь в акції. Народ підтримав ініціативу: за офіційною оцінкою, усього було залучено 450 тис. чоловік, за неофіційними даними – від мільйона до 5 мільйонів.

 

День Злуки–1990 очима полтавців

Організатори живого ланцюга не наважилися продовжувати його на схід від Києва: побоювалися, що буде занадто мало людей для утворення ланцюга. Це не означає, що донеччани чи харків’яни не виявили інтересу до всеукраїнської акції. З цих міст до Києва вирушили цілі делегації. Так само не стояла осторонь і Полтава: від області поїхала делегація небайдужих.

Учасниця цієї делегації, голова Полтавської філії Суспільної служби України Ганна Кіященко згадує:

«Чому ми тоді брали участь? Адже ми хотіли, щоб Україна стала незалежною. Ми хотіли показати, що не тільки Західна Україна підтримує незалежність, а й на Сході є люди. Але, звичайно, їх було менше, бо не всі ще розуміли, для чого це, і що це нам дасть».

Поїхав від Полтави і журналіст «Полтавського вісника» Віталій Цебрій, який зараз мешкає в Литві:

«Я приєднався до Народного Руху, тоді журналістів там ще не було. Це було доволі ризиковано, бо невідомо було, куди це все вирулить. Напередодні ми вирішили, що треба брати участь і їхати в Київ. Я стояв біля Володимирського собору. Акція призначалася на 12 годину, ми прийшли трохи раніше і стояли на відстані 50 метрів один від одного. І в мене зародилися сумніви, чи відбудеться акція взагалі. За п’ять хвилин до дванадцятої – на вулиці багато перехожих, але в ланцюг ніхто не стає. Але люди потроху почали підходити – ми вже стояли доволі щільно, і потім формувалася навіть друга шеренга, бо не вистачало місця. Дивовижно, що поруч зі мною стояли наш викладач Анатолій Погрібний і народний артист Анатолій Мокренко».

Живий ланцюг у Києві. Полтавець Віталій Цебрій - другий справа без шапки. Джерело - www.radiosvoboda.org

Ганна Кіященко пояснює, чому «живий ланцюг» не дійшов до Полтави:

«Тоді не було достатньо сил і людей в Східній Україні, які б підтримували та могли б вийти на цей ланцюг. Тому цей ланцюг проводився від Львова до Києва. Делегації і Народного Руху», і товариства "Просвіта" - всі приїжджали до Києва, щоб стати в ланцюг».

За словами одного з учасників живого ланцюга  голови Полтавського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта»  Миколи Кульчинського, у той день у людей був гарний настрій, вони співали пісень, а  навколо панувало піднесення:

«З Полтави їхало близько 50 чоловік. Люди збиралися на залізничному вокзалі та разом прямували до Києва».

 Під час процесії, люди зупинились біля будинку КДБ та влаштували мітинг.

«Ми запалили свічки в пам'ять про тих, хто постраждав від рук НКВС-КДБ. Кричали їм “Ганьба!”та “Геть КДБ!”».

Він також пригадує, що на Володимирській вулиці було дуже багато людей, киян вийшли десятки тисяч. На Софійській площі, де 71 рік тому був проголошений Акт Злуки, не вистачало місця для всіх, тому сусідні вулиці також були переповнені людьми.

На сцені виступали співголова Української Гельсінкської Спілки В’ячеслав Чорновіл, лідер Народного Руху та поет Іван Драч, дисидент та один з організаторів акції Михайло Горинь та інші. У всіх присутніх був піднесений настрій. Говорить Микола Кульчинський:

«Люди співали “Червону калину” й інші пісні січових стрільців. Як вони могли пригадати ті пісні? Бо тоді більшість була наче в стані летаргійного сну».

Короткий день єднання, коли влада була ще радянською, окрилив усіх. За словами полтавських учасників, коли поверталися додому, в Полтаву, то всі раділи й обіймалися одне з одним. Недаремно ж у передачі «Радіо Свобода», присвяченій акції, письменник і дисидент Микола Руденко сказав: «Ви бачите? Над Україною світає!».

 

Полтава збирає живий ланцюг

Місто провело свій власний ланцюг єдності 8 липня 1990 року незадовго до проголошення державного суверенітету України. Обрана дата виразно вказує на Полтавську битву, тож і назву було обрано відповідну: живий ланцюг пам’яті українців – жертв тиранії.

Живий ланцюг на вул. Соборності. Джерело - книга

Це мирне зібрання громадян символізувало поступове звільнення українського народу від тоталітаризму. Говорить Ганна Кіященко:

«Такий ланцюг від ката Петра до ката Сталіна. І цей ланцюг приїхали підтримати якраз рухівці із Західної України. Це ми проводили в річницю Полтавської битви для того, щоб показати, що поневолення та знищення України відбувалося дуже довго. І воно продовжується від Петра до Сталіна».

Мітинг у Полтаві з нагоди живого ланцюга 8 липня 1990 року. Третій зліва - Олександр Келим, поруч говорить у мікрофон Левко Лук'яненко. Джерело - книга

На фото тих днів бачимо, що поруч із місцевими активістами стоять гості з Києва, наприклад, співголова Української Гельсінкської Спілки, а зовсім скоро – автор Акту проголошення незалежності України Левко Лук'яненко.

                                                                                          

Як бачимо, Полтава не стояла осторонь подій, у яких нарожувалася незалежність. Активні полтавці не лише їздили до столиці на День Злуки, але й організовували власні заходи, тим самим виховуючи громаду. Усі ці акції – не просто цікавий флешмоб. Головна роль цих заходів – подолати власний страх перед комуністичним режимом – сьогодні є не зовсім очевидною. А між тим саме історичний «живий ланцюг» на День Злуки засвідчив волю українців жити в своїй державі і є вагомим спростуванням міфу про Сталіна як збирача українських земель: за 20 років до того, як він «об’єднав» українські території пактом Молотова-Ріббентропа, українці об’єдналися самі.

Опублікована: 21 січня 2020


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація