Від Шарія до Чеснакова. Як Полтава виховувала таланти, або Одна із причин кризи «Ворскли»

Автор: Ресурс ЗМІСТ, 30 листопада, 21:55

Фото: П'ять історій успіху полтавських футболістів


Футбол недарма вважається королем спорту. З раннього дитинства він захоплює серця і дуже часто поряд йде із людиною усе життя. М’яч завжди був однією з перших і найулюбленіших дитячих іграшок, а стати відомим футболістом мріяв ледь не кожен другий хлопець рядового міста. Проте вдалося одиницям. Чому?

Кожна історія успіху індивідуальна. Безперечно, фактори, що впливають на розвиток особистості в футболі, можна поділити на дві великі групи. З одного боку – природній талант, вміння працювати над собою, відданість, підтримка батьків і друзів. Те, що залежить безпосередньо від самої людини. З другої групи – наявність футбольної інфраструктури для дітей, якість тренерської роботи, селекція серед загальних шкіл, забезпеченість спортивних клубів, відсутність корупції ще на рівні дитячого футболу. Усі ці фактори, необхідні для розвитку має забезпечити держава в особі федерацій, місцевої влади, навчальних спортивних закладів та інших організацій. Звісно, якщо вона бажає виховувати нових Блохіних та Шевченків.

У цьому матеріалі ми розглянемо початок футбольного життя п’ятьох відомих футболістів, які свої перші кроки у великому футболі зробили саме в Полтаві. Можливо, їхній досвід стане у пригоді тим, хто змалку не може жити без футболу і мріє про кар’єру гравця. Ну і спробуємо розібратися, чому наймолодшому із них – 31 рік, чому Полтава систематично перестала дарувати Україні таланти та чим це може загрожувати місцевому футболу.

Олександр Мелащенко

Олександр Мелащенко

Як в більшості хлопчаків, футбольний шлях Олександра Мелащенка починався з дворового футболу. Потім його запросив до футбольної секції друг, який там займався. Першим тренером Олександра в ДЮСШ став Володимир Попіневський  відомий у Полтаві дитячий тренер.

«Перші кроки у футболі я робив під наглядом Попіневського. Але не можу не сказати про важливу роль, яку у моєму становленні як футболіста зіграв батько. Він майже кожен день тренувався зі мною, допомагав мені порадами», –  розповів Олександр.

Після ДЮСШ Олександр потрапив у «Ворсклу-2», яка саме розпочинала свої виступи у Другій лізі. Після ігор за «фарм» «Ворскли» Олександра і ще кількох гравців запросили на збори з «основою». Після цих зборів тодішній головний тренер «Ворскли» Віктор Пожечевський запропонував Мелащенку контракт.

Погравши 3 роки у «Ворсклі», Олександр потрапив у сферу інтересів київського «Динамо», де виступав під керівництвом Валерія Лобановського. Водночас Мелащенко став гравцем Національної збірної України, за яку зіграв 16 матчів та забив 3 голи. Далі в його кар’єрі були такі відомі клуби, як «Дніпро» (під керівництвом Євгена Кучеревського), «Кривбас», «Металург» із Запоріжжя.

Закінчивши у 2010 році кар’єру гравця, став грати за аматорські команди «Нове життя» та «Динамо» (Решетилівка). У 2015 році увійшов до тренерського штабу молодіжної збірної України: спочатку під керівництвом Олександра Головка, потім – Руслана Ротаня.

Серед досягнень Олександра Петровича – золоті медалі Чемпіонату України, Кубок України, Кубок Полтавської області.

Олександр Мелащенко пишається тим, що в його житті була співпраця з такими видатними тренерами, як Віктор Пожечевський, Валерій Лобановський та Євген Кучеревський.

«На кожному етапі становлення мені хтось допомагав мені рости. Спочатку Попіневський, у старшому віці – Пожечевський та Коньков. А той багаж знань, який мені дав Валерій Васильович Лобановський, допомагає мені зараз у моїй тренерській роботі. У кожного тренера свій підхід, і ти маєш взяти щось від кожного»,  – зазначив Мелащенко.

 

Андрій Пятов

Андрій Пятов

Андрій Пятов народився та виріс на Кіровоградщині, там же починав робити свої перші кроки у футболі. До цього було плавання, рукопашний бій – саме такі види спорту зазвичай подобаються хлопчакам. До футбольної секції він прийшов не за власною ініціативою, а за компанію з товаришем. Та після перших занять любов до футболу виявилася настільки сильною, що хлопець покинув усі секції і почав жити лише цим видом спорту.

Цікаво, що Андрій відразу зрозумів: його місце – у воротах. У той час, коли всі хлопчаки мріяли бути нападниками, Пятову дуже подобалося амплуа воротаря. І інтуїція його не підвела: зараз Андрій – найкращий голкіпер України.

Гравця за аматорську команду «Артеміда» Андрія помітив тодішній голова Полтавської федерації футболу Анатолій Дяченко. Саме він ініціював переїзд молодого таланта до Полтави. Спочатку юний голкіпер пробував свої сили за «Ворсклу-2», а здобувши досвід, потихеньку почав підбиратись і до основи. Велику роль в житті Андрія тоді відіграв його колега по амплуа Сергій Долганський, який вже закінчив кар’єру гравця і зараз працює тренером воротарів у «Ворсклі», та легендарний тренер Віктор Носов. Саме Віктор Васильович дав молодому голкіперу «путівку в життя».

Андрій Пятов згадує:

«При Носові я почав регулярно виходити в стартовому складі. Він багато зробив для мене і як тренер, і просто як людина, давав життєві поради та довіряв. А загалом у моє становлення як воротаря великий внесок зробили всі, з ким я працював».

Саме Віктор Носов посприяв переходу Пятова до «Шахтаря». І попри високу конкуренцію, Андрій відразу завоював собі місце в основі. А на це місце тоді претендували Ян Лаштувка, Богдан Шуст, Рустам Худжамов – воротарі найвищого класу!

Зараз Андрію Пятову 35, та він навіть не думає про завершення кар’єри гравця. Серед його здобутків золоті медалі Чемпіонату України, Кубок та Суперкубок України, Кубок УЕФА. А в 2006 та 2009 роках Андрій став кавалером ордену «За мужність» ІІІ та ІІ ступеня відповідно.

Голкіпер вважає, що його успішна кар’єра – повністю заслуга тренера Віктора Носова.

«Віктор Васильович не боявся довіряти молодим гравцям. Навіть коли “Ворскла” боролася за виживання, він продовжував довіряти молодим. І зараз більшість хлопців з тієї команди продовжують грати на високому рівні», – говорить Пятов.

 

Олександр Чижов

Олександр Чижов

Олександр Чижов виріс у сім’ї медпрацівників. З дитинства хлопець цілими днями пропадав на вулиці, ганяючи м’яча. Так виникло бажання займатися футболом професійно. До футбольної секції Сашка привів батько.

«Тоді в секцію записували з 7 років. А мене зарахували в 6. Першим моїм тренером був Володимир Миколайовий Попіневський. Я тоді грав опорного хава, під нападником. У захисті почав грати вже значно пізніше, за часів Віктора Носова», – розповів Олександр.

До 5-го класу він був відмінником, але заняття футболом негативно вплинуло на шкільні оцінки. Довелося втручатися батьку, тоді справи пішли краще. У ДЮСШ Сашко мав мало ігрової практики, тож його перевели в «Молодь», де він грав ще майже 2 роки під опікою Олександра Єжакова. Потім він перебрався до «Ворскли-2», яку на той час тренував Олег Моргун, а його помічником був Анатолій Момот.

З приходом на тренерський місток «Ворскли-2» Віктора Носова починає зростати і кар’єра Олександра Чижова: він підписав повноцінний контракт з командою. А вже в 18 років гравець дебютував у прем’єр-лізі. Щоправда, дебют виявився не дуже вдалим: Олександру розбили голову, тож, як жартує футболіст, «відбулося бойове хрещення кров’ю».

Та повноцінним гравцем «основи» у «Ворсклі» Олександр став лише після приходу Носова. Саме він почав потроху підпускати футболіста до основного складу. Саме в цей час змінилося й ігрове амплуа гравця: Олександр став грати у захисті.

Коли «Ворсклу» очолив Микола Павлов, Олександр Чижов вже був стабільним гравцем основного складу, і за ним слідкували скаути «Динамо» та «Шахтаря». У 2008 році Олександр покинув «Ворсклу», перейшовши до «Шахтаря», з яким і досяг найвищих результатів у кар’єрі.

Завершив кар’єру гравця у рідній «Ворсклі», зараз працює тренером молоді у команді U-19.

У складі «Шахтаря» Олександр Чижов здобув золоті медалі чемпіона України, виграв Кубок та Суперкубок України та Кубок УЕФА. У 2009 році отримав державну нагороду – медаль «За працю і звитягу».

Своїм «хрещеним батьком» у футболі Олександр Чижов вважає Олександра Олександровича Єжакова:

«Сан Санич найбільше вплинув на моє формування як гравця Адже 15–17 років – це вік, коли гравець формується, починається більш дорослий футбол. Можливо, саме тому я і став цим займатися, і працюю зараз з U-19».

 

Володимир Чеснаков

Володимир Чеснаков

Як і більшість хлопців, Володимир захопився футболом ще в дитинстві, ганяючи м’яча з друзями. Але, окрім футболу, у хлопця були й інші спортивні вподобання: зокрема, йому подобався настільний теніс.

У 12 років Володимир з товаришем записалися у футбольну секцію в місцевій ДЮФЛ. Першим тренером Чеснакова став Валерій Григорович Черноус. Саме він розгледів футбольний талант гравця, і вже в 14 років повіз Володимира до Полтави, де той почав вчитися в спортивному інтернаті та грати за юнацьку команду «Молодь». Там Володимира почав тренувати Олександр Єжаков.

 «У Глобиному я починав грати в атаці, під нападником. Саме Сан Санич перевів мене в захист та в опорну зону. На цих позиціях я грав і за “дубль”, і в “основі” “Ворскли”, там граю і зараз», – згадує Володимир.

Далі була «Ворскла-2», в якій тоді працював Анатолій Момот. У «Молоді» тоді грав син Момота Віталій, і Анатолій Юрійович часто приїжджав дивитись матчі команди. Там він і помітив перспективного Чеснакова. Саме Момот почав потроху підтягувати молодого захисника до основної команди. Як згадує футболіст, велику роль у формуванні його як гравця зіграли старші колеги: Олександр Чижов, Денис Кулаков, Сергій Кравченко. Вони допомогли молодому гравцю адаптуватися в команді.

З приходом на тренерський місток «Ворскли» Миколи Павлова Володимир отримує стабільне місце в основі. У сезоні 2008/2009 Чеснаков разом з «Ворсклою» виграє Кубок України. У 2008 році гравець дебютує у складі молодіжної збірної України, загалом зігравши за неї 25 матчів. У нинішньому складі «Ворскли» він має найбільше ігрового часу на полі, і вже кілька сезонів є незмінним капітаном команди.

Найвищими досягненнями у своїй кар’єрі гравець вважає виступи за молодіжну збірну, виграш Кубку України та здобуття бронзових нагород у сезоні 2017/2018. Також гравець пишається забитим голом в матчі групового етапу Ліги Європи проти Арсеналу на стадіоні «Емірейтс» у Лондоні.

«Усі наставники, які були поруч на протязі футбольного життя, віддали мені шматочок своєї душі. Черноус, Єжаков, Момот, Павлов – саме завдяки їм я сформувався і як гравець, і як особистість. Я вважаю, мені пощастило, що на моєму шляху зустрілися такі люди, такі тренери», – ділиться Володимир Чеснаков.

 

Іван Шарій

Іван Шарій

Іван Шарій народився у Полтаві у 1957 році. Грав у футбол у дворі з друзями, потім пішов до ДЮСШ, де його першими тренерами були Анатолій Вітков, а потім Іван Горпинко. Як згадує сам гравець, вчився він непогано, але через заняття футболом частенько доводилося пропускати уроки. Улюбленими предметами були фізкультура і співи.

«Відмінником я ніколи не був, скажу відверто. Граніт науки гриз настільки, наскільки це було можливо в моєму випадку. Намагався не відставати в шкільній програмі, але серед відмінників помічений не був. Багато часу йшло на футбол, заняття, тренування», – згадував Іван Григорович.

У 1974 році молодий гравець дебютував у професійному футболі, вийшовши на заміну у матчі полтавського «Колоса» проти «Автомобіліста» з Житомира. У цьому матчі йому вдалося відзначитися гольовим пасом. А вже в наступному матчі юний Шарій святкував свій перший гол у професійних турнірах.

Подальша футбольна доля гравця нагадувала чудернацьку карусель. Спочатку було київське «Динамо» під керівництвом славетного Лобановського. Потім мінське «Динамо», запорізький «Металург»... Але справжнє визнання прийшло до Івана Шарія в Одесі, коли він грав за «Чорноморець».

У 1987 році Шарій повернувся до Полтави, де саме відбулося відродження «Ворскли». Тут проявилися його кращі бомбардирські якості: у 137 матчах нападник забив 63 голи. Незадовго до розпаду СРСР гравець трохи пограв у Болгарії за «Етир» з міста-побратима Полтави Велико-Тирново. Та в перші роки незалежності Іван Григорович повернувся до Ворскли, і під орудою Віктора Пожечевського став бронзовим призером чемпіонату України.

Іван Шарій був володарем трьох українських рекордів Вищої ліги з футболу: найстарший гравець, найстарший дебютант і найстарший бомбардир. Звання рекордсмена Іван Григорович утримував до 2014 року.

Навіть зараз Іван Григорович Шарій, маючи за плечима 60-літній ювілей, не розпрощався з футболом. Він активно вболіває за улюблену Ворсклу і грає за команду ветеранів «Зоря».

«У різний час мені пощастило попрацювати з багатьма чудовими тренерами – Лобановським, Симоняном, Прокопенком. Вважаю, що багато чого в долі футболіста залежить від тренера. Але якщо гравець віддається своїй справі до кінця – праця ніколи не пропаде даремно. У підсумку, футбол не обдуриш, і робота обов'язково виллється в результат», – розповів Іван Григорович.

***

Аналізуючи футбольні шляхи відомих гравців, розумієш: навіть якщо є талант «від Бога», все залежить від тих людей, які вчать тебе та ще багатьох факторів. Футбол у певній мірі є відображенням економічного стану і стану відповідальності суспільства та всієї спортивної спільноти. Тому можливі сучасні проблеми полтавської Ворскли не в фінансовому стані, тренерові та мотивації футболістів, а значно глибші. Інакше важко пояснити, чому Полтава перестала постачати нові футбольні зірки навіть на національний рівень. І щоб побачити результат через 10 років, творити його треба вже тут і вже зараз.

  За підтримки Швеції

Матеріал створений у рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support) та СК «Полтава». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.

Андрій Домненко

Обкладинка і графіка Марини Вісич

Фото Богдана Проскурова, Олега Дубини, wikipedia, ФК «Ворскла»

Опублікована: 30 листопада 2019


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація