Фото ЗМІСТу
Війна змінює тих, хто боронить незалежність України. Станом на липень 2024 року, в Україні живуть більше мільйона ветеранів. Кожен з них проходить складний шлях повернення до цивільного життя. Це виклик не лише для них, а й для суспільства.
Адаптація інфраструктури під потреби ветеранів – це не лише питання комфорту, а й базова необхідність для воїнів, які втратили кінцівки чи отримали інші важкі поранення.
ЗМІСТ спілкувався із ветераном російсько-української війни Олександром Журавлем про його бойовий шлях, поранення та досвід реабілітації.
Атака фосфором – це гарно, але небезпечно. Досвід служби
До повномасштабного вторгнення Олександр Журавель працював ветеринаром на фермі. Він каже, що у цивільному житті, мав передчуття початку війни, тож закуповував собі деякі речі, почав ходити до спортивної зали:
«Було передчуття початку війни, я про це багато кому говорив. Коли знайомі і друзі почали натякати, що я несу х**ню, я просто перестав про це казати».
24 лютого 2022 року переживання Олександра справдилися. Того дня він вступив до місцевої тероборони. Ветеран говорить, що якогось особливого поштовху йти у військо не було. Дивлячись на ситуацію, чоловік зрозумів, що має стати на захист країни:
«Війна – це коли ти або ти лізеш в помиральну яму, або ідеш воювати. До твоєї хати лізуть, тож які тут можуть бути варіанти? Ти встаєш і йдеш бити морду».
У теробороні Олександр Журавель спочатку був помічником гранатометника, а потім отримав посаду медика. Для цього воїн проходив спеціальні тренінги та навчання, його завданням був порятунок життя побратимів. Спочатку він служив у Полтаві, а потім поїхав обороняти Донеччину:
«Поки ми несли службу в Полтаві, я сказав би, що це був великий табір для хлопчиків: якісь тренування, караул, сон, їжа. Коли поїхали на “нуль” усе змінилося: копаєш, несеш службу, тягнеш пораненого, думаєш: “Ого, як я не здох”. І так по колу».
За період перебування на східному фронті було всякого. Олександр пригадує, як витягували захисника із підбитого «Козака». Тоді вони з побратимами врятували бійцеві життя:
«Це було схоже на кіно: летять міни, лунають вибухи, а ми втрьох тягнемо чувака. Ще запам’яталася чомусь нічна атака фосфором. У мене це викликає такі дивні емоції, бо це неймовірно гарно і водночас небезпечно».
Бої під Соледаром і тяжке поранення
Майже через рік служби Олександр Журавель зазнав важкого поранення під Соледаром. Це сталося під час евакуації іншого пораненого бійця. Того дня він разом з побратимами чекав на евакуаційну машину і розпочався мінометний обстріл. Один зі снарядів влучив поруч з Олександром:
«Я плюс-мінус пам’ятаю щось, але досі не можу зрозуміти: мій мозок щось повигадував, чи ні. Стався приліт, я пам’ятаю як мені накладають турнікет. Потім мене привезли на стабілізаційний пункт. Пригадую, що був у Краматорську і лежав на операційному столі. Потім перевезли в Дніпро і понеслося».
Спочатку була ампутація. Медики намагалися врятувати ногу, але не вдалося. Ветеран каже, що після цього справи зі здоровʼям покращилися. Уже згодом в Олександра Журавля виявили абсцес в черевній порожнині і почалися численні операції. Захисника ввели в кому:
«У комі я здається був днів 18, а може і більше. Після коми, коли я вже прокинувся почалася жесть. Бо я був із виведеною стомою, тобто у мене була виведена товста кишка назовні. Я схуд із 78 кг до 49 кг, я був абсолютно обезсилений і це було важко. І потихеньку мене почали лікарі виходжувати».
Згодом розпочався етап реабілітації, ветерана відправили в центр «Незламні». Олександру вживили імплант, до якого кріпиться протез, прямо в кістку. Така штучна кінцівка більш чутлива і функціональна, порівняно з традиційними методами протезування. За пів року після важкого поранення і втрати ноги захисник почав ходити.
«Досі деякі штуки усвідомлюю, майже півтора року я провів у лікарнях та реабілітаційних центрах. Жити в центрі – це коли тобі все піднесли і допомогли, а повернутися в цивільне життя – це зовсім інші речі», – каже Олександр Журавель.
Адаптація та плани на майбутнє
Олександр Журавель продовжує пристосовуватися до реалій життя, на це впливає середовище в якому він знаходиться: власний побут, інфраструктура міста, в якому він живе.
Ветеран каже, що у Полтаві є проблеми з доступністю. Перший сніг, ями на тротуарах, неадаптовані підземні переходи щодня стають перешкодами для людей з інвалідністю:
«Ось настане зима і подивимося як справлятимуться зі снігом. Наприклад, на кріслі колісному із електроприводом можна застрягнути десь на пішохідному переході. Я пам’ятаю, що біля переходів зазвичай є велетенська калюжа або купа мокрого снігу, тому краще туди не йти. Там на двох ногах треба перескакувати, а якщо в тебе їх немає, буде важко».
Також ветеран звертає увагу на неадаптовані установи. Наприклад, лікарні або ж територіальні центри комплектування не завжди обладнані під потреби ветеранів:
«Наприклад, воєнний госпіталь – це старі будівлі. Зараз я можу з поверху на поверх побігати, але якщо прийде людина з двома ампутаціями і йому треба пройти ВЛК, а все на різних поверхах. Що робити? Той самий військкомат, де теж треба побігати».
Зіштовхнувшись із різними викликами та усвідомивши свої реальні можливості, Олександр розпочав пошук сфери для реалізації. Зараз ветеран на етапі роздумів та вивчення різних галузей діяльності:
«Спочатку ти думаєш, що зараз встанеш і побіжиш, а потім задумуєшся, що б ти міг робити. Наприклад, для мене вже шлях закритий в ту діяльність, якою я займався раніше. Тобто зараз я маю налаштуватися, шукати нову сферу. Мрію про свою справу, але поки що не можу точно сфокусуватися, що я хочу».
Побратимам, які зіштовхнулися з ампутацією кінцівок, Олександр радить реально дивитися на речі та не падати духом.
Фото Аліни Гончарової
Цей матеріал став можливим за підтримки програми підтримки “Голоси України”, що є складовою програми підтримки «Голоси України», яку координує Європейський центр свободи преси та медіа.
«Голоси України» реалізується у межах ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
