Наскільки часто ви звертаєте увагу на цю будівлю?

Імовірно, нечасто.

А знаєте, що тут розташована Полтавська швейна фабрика «Ворскла-стиль»?

«Ворскла» має власну конструкторську та експериментальні бази. Обладнання – від кращих світових виробників – майже все автоматизоване: від комп'ютерної обробки процесу моделювання до автоматичної системи розкрою «Invescut Quartz». Навіть столи для проміру тканини – автоматизовані.

Уже 28 років «Ворскла» працює на іноземний ринок, тож про підприємство, розташоване у провінційному містечку, добре знають у Європі.

Переорієнтація на іноземний ринок була вимушеною. До цього спонукали токсичні умови вітчизняної економіки.

Підприємство – одне з сотень виробництв легкої промисловості, що розташовані на території держави, що тепер уже не існує – СРСР. До розпаду Союзу на «Ворсклу», як і на більшість інших фабрик, сировина надходила з Росії, Прибалтики, України, з Узбекистану і Таджикистану. Але після розпаду СРСР це стало серйозною проблемою.

Мережа постачання/збуту була повністю зруйнована, «Ворскла» опинилася на межі виживання – не було ані можливості купувати тканини за кордоном, ані знаходити покупців готової продукції на вітчизняному ринку.

Вихід запропонувала та ж ринкова економіка, перехід на яку мало не обернувся для підприємства крахом. На світанку «шалених 90-х» більшість, як підприємств, так і людей, буквально виживали, тому збут на Україну був ризикованим.

На допомогу прийшов європейський ринок, який відразу відчув привабливість тогочасних заробітних плат – запропонував працювати за давальницькою схемою. Суть її полягає у тому, що усю сировину, від тканин до ґудзиків, надає замовник. Замовник чітко вказував чіткі критерії щодо пошиття кожної моделі. А на фабриці лише виготовляють одяг.

Тож оплата послуг і всі ризики продажу лягають не на підприємство, а на замовника. Фабрика має стабільний дохід та можливість зберегти робочі місця. Після переорієнтації на європейський ринок працівники почали вчасно отримувати заробітну плату, тоді як за часів роботи на вітчизняний ринок затримки були вимушеними та частими.

З працівниками розраховувалися не грошима, а одягом. Кожен отримував певну кількість продукції, яку повинен був самостійно реалізувати, після чого ставив підпис, що заробітну плату отримав.

Перехід на ринкову економіку був болісним, але, на відміну від багатьох жертв перебудови, «Ворскла» не тільки зберегла виробництво, а й через деякий час модернізувала обладнання та вийшла на принципово новий рівень.

Тепер тут шиють одяг для Німеччини, Франції та Бельгії. Основні замовники – з Німеччини. Кожна фірма має свою специфіку, технологічні нюанси. На «Ворсклі» постійно перебувають представники інофірм. Вони контролюють якість виготовлення одягу і своєчасність відвантаження. Одяг не відправляють доти, доки представники компанії-замовника не переконалися у його якості. «Ворскла» витримує вимоги щодо якості продукції, які заявляє Європа.

Кожен технолог від компанії-замовника хоче зробити одяг унікальним. Тож процес виготовлення кожної окремої моделі одягу вимагає особливого підходу. Навіть пришивання манжета до виробу потребує відповідних умінь.

Коли працювали на Радянський Союз, шили, як правило, халати. Тоді моделі відрізнялися хіба що тканиною і наявністю комірця. Зараз моделі різняться тканиною, технологією та методами виготовлення.

Щомісяця підприємство виготовляє по 40-50 тисяч одиниць продукції, 80 нових моделей. Тому «Ворскла» регулярно оновлює обладнання, сприяє підвищенню кваліфікації працівників, вдосконалює технології.

Так, нещодавно придбали повністю автоматизований розкрійний комплекс. Це дозволяє збільшити об'єми виробництва і якість, зменшити кількість залучених на певному етапі виробництва працівників.

За 28 років роботи на іноземний ринок «Ворскла» зарекомендувала себе як потужне підприємство зі штатом кваліфікованих працівників та найсучаснішим обладнанням. Позитивний імідж регіонального підприємства, якість товарів якого задовольняє європейців, впливає і на імідж українських текстильників на світовому ринку.

Зараз потужності «Ворскли» дозволяють збільшити кількість робочих місць. Але підприємство, як і більшість інших, потерпає від браку кваліфікованих кадрів. Беруть людей, які хоч і не мають відповідної кваліфікації, зате мають бажання працювати. Навчають самостійно. Але це – тривалий процес. Наприклад, аби вивчити працівника за професією «розкрійник», потрібно мінімум півроку. За цей час працівник опановує техніку, уже вміє поводитися з обладнанням, але ще не може працювати настільки швидко, як того потребує підприємство. На те, аби почати працювати продуктивніше, витрачається ще півроку.

Тому «Ворскла» боїться втратити працівників: створюють максимально комфортні умови для  робітників. Вимоги щодо умов праці висувають і компанії-замовники – бачать пряму користь для себе у тому, що робітники працюють в умовах, які відповідають міжнародним стандартам.

Досвід роботи на українському ринку дав чітко зрозуміти: виживати, коли відсутні сировина база й оборотні кошти, – складно. Одяг просто не зможе вартістю конкурувати з більш дешевими, але менш якісними товарами.

Люди швидше купують одяг із секонд-хенду, адже продукція місцевого виробника – не по кишені. Якість відходить на другий план, підтримка місцевих підприємств – навіть не на третій.

Українці купують імпортні товари, які постачають у країну за сірими схемами чи й взагалі контрабандою. Таке ввезення дозволяє суттєво знизити вартість і, відповідно, зробити товар більш привабливим для покупця.

Внутрішній ринок перенасичений неякісними товарами з Азії. Тому продукція місцевих виробників «зависає» – підприємство стає збитковим. Впливає ще й те, що «Ворскла» виготовляє все великими партіями, індивідуальним пошивом така кількість людей займатися не може.

Наразі робота з інофірмами – єдиний спосіб зберегти колектив і підприємство. Раніше проводили ярмарки для торгових мереж, де були представлені моделі. Проведення таких заходів надавало можливість знайти потенційних покупців. Далі – створювали пакет замовлення, керуючись яким, «Ворскла» виготовляла продукцію і відправляла готову продукцію на торговельні точки.

Поряд з підприємством був і магазин «Ворскла». Там продавали зокрема і шкільні костюми. Працівники підприємства згадують, як купували шкільний одяг для своїх дітей, бо ж у якості були впевнені. Зараз на місці, де раніше був магазин, – супермаркет. А продукцію полтавського виробника у місцевих магазинах не знайти, адже її просто немає кому пропонувати. Наш ринок – збитковий.

Коли одяг уже виготовлено, за це сплачено податки, закуплена тканина, фурнітура, робітникам видана заробітна плата, підприємство стикається з серйозною проблемою – реалізувати товар неможливо. Але для того, щоб виробництво могло розвиватися, гроші повинні повертатися на підприємство.

«Ворскла» – не єдине підприємство, для якого вітчизняний ринок виявився несприятливим. Відсоток виготовленого й реалізованого в Україні одягу поступово зменшується. За останні десять років навіть кількість виготовлених панчішно-шкарпеткових виробів, хоч у цій галузі Україна довгий час була лідером, пішла на спад.

Якщо левова частка розвинених країн імпортують те, що не можуть виготовити самостійно або ж виготовлення обійдеться набагато дорожче, ніж ввезення, Україна – більшість того, що могли б поставляти місцеві виробники.

«Ворскла» (тоді – швейна фабрика «Одяг») заснована у 1924 році. У 30-х роках тут шили чоловічі костюми та зимові пальта. У часи Другої світової фабрику евакуювали до міста Богородськ (Горьківська область). Тоді там почали виготовляти одяг для військових.

В 1944 році до Полтави повернулися лише робітники, тоді як все обладнання залишилося в Богородську. Не вистачало працівників, не було приміщень і навіть швейного обладнання. Не було й сировини. Попри це, фабрика працювала.

Щоб було де працювати, люди відбудовували все власними силами.  В 1944 році на підприємстві працювали 10 людей. В 1948 році – 550. 50–і роки – час становлення підприємства – будуються нові будівлі, встановлюється нове розкрійне обладнання, росте чисельність колективу.

У 80-х уже створили Полтавське виробниче швейне об’єднання, до складу якого ввійшли Кобеляцька та Кременчуцька швейні фабрики. Сумарна кількість працівників – 2511 людей.

У 1984 році підприємство перемістилося у будівлю, де воно й перебуває зараз. Її зводили будівельники міста, а працівники підприємства у вільний від роботи час наводили у приміщеннях лад.

Попри нелегкі часи, які пережило підприємство, чимало людей не залишили підприємство. Алла Вороніна тут працює швачкою 35 років:

На підприємстві працюють 650 людей, 380 – у Полтаві, решта – у селах та районах. За останні 6 років кількість робочих місць збільшили на 270. Кожен працівник офіційно працевлаштований.