Нині Полтава переживає складний процес дерусифікації. Місто поступово позбувається зросійщених назв вулиць та пам’ятників, встановлених на честь кривавих радянських діячів. Майже 70 років тому в Полтаві зносили монумент Сталіну, який простояв на площі імені Дзержинського близько 5 років.
Його зводили за лічені тижні: не було ані проєкту, ані необхідних документів, ані завчасно підготовленого місця. Пам’ятник встановили через термінове завдання «вождя» на свій страх і ризик.
Про історію появи монумента та проблеми, які створював цей процес, а також кейс дерусифікації для Полтавщини ЗМІСТу розповідає старший науковий співробітник Державного архіву Полтавської області Вячеслав Сушко.
Встигнути за тиждень: встановлення пам’ятника Сталіну в Полтаві
Ідея встановити пам’ятник «вождю» виникла у 1951 році. Тоді в Полтаві готувалися до традиційної сільськогосподарської виставки, яка щорічно проходила у день визволення міста від німецької окупації – 23 вересня. У тодішньому повоєнному Радянському Союзі монумент Сталіну встановлювали ледь не в кожному місті, а в майстернях художнього фонду їх виготовляли масовим тиражем.
Головному архітектору міста Левові Вайнгорту доручили терміново встановити пам’ятник товаришу Сталіну до відкриття виставки. Тобто, на виконання партійного завдання у нього було близько тижня.
Бетонну скульптуру «вождя» замовили в одній з майстерень Харкова. За кілька днів трьохметровий монумент у весь ріст Йосипа Сталіна вже стояв на площі, його готували до встановлення. Так як до відкриття виставки залишалися лічені дні, п’єдестал для пам’ятника вирішили зробили нашвидкоруч з матеріалів, які були в наявності. Тимчасовий п’єдестал зробили з колод, обшитих дошками, які обштукатурили й «набризкали» цементом. Після цих робіт дерев’яна конструкція стала схожою на бетонну:
«Як згадує Лев Вайнгорт, за добу до відкриття виставки п’єдестал був готовий і надвечір на ньому поставили фігуру Сталіна. Так, в центрі виставки встановили пам’ятник “вождю народів”, який у темний час доби підсвічували прожекторами».
Також про встановлення скульптури й підготовку до традиційної виставки згадується у документах Управління сільського господарства Полтавського обласного виконкому:
«Головний вхід на виставкову площу змонтували з двох колон з флагштоками. Зверху флагштока, з лівої сторони біля входу, був напис “1943”, а справа – “1951”. Навпроти входу, на фоні квіткового килиму, на дошці встановили напис з текстом наказу товариша Сталіна про визволення Полтави в 1943 році від нацистської окупації. Ближче до центру площі, за зеленим килимом на фоні великого кола з декоративних квітів, встановили монумент Йосипові Сталіну».
Через деякий час нашвидкоруч зроблений п'єдестал почав «виходити боком» його творцям – фігура Сталіна похилилася і була на межі падіння. Тоді захвилювалися і керівники партії, і місцева влада, а органи держбезпеки вимагали від архітекторів пояснень.
Творці монумента намагалися пояснити, що інцидент стався через малі терміни, які дали на виконання робіт. Якби на встановлення пам’ятника дали хоча б кілька місяців – ситуацію можна було врятувати і створити п’єдестал за стандартами якості. Попри це, спецслужби не чули пояснень і не брали їх до уваги, а натякали на злочин з «політичним присмаком».
«Звісно, що їх просто не чули. Натомість дорікали і натякали на колабораціонізм і зневагу до постаті “вождя”. На щастя, архітектори зуміли виплутатися з цієї ситуації», – говорить Вячеслав Сушко.
Тоді Лев Вайнгорт випадково знайшов розв'язання проблеми: прогулюючись вечірньою Полтавою він натрапив на вириті комунальниками траншеї, де підготували до укладання залізобетонні каналізаційні кільця. Саме вони послужили основою для нового укріпленого п’єдесталу.
З 3-4 кілець зробили опалубку під фігуру Сталіна. Кільця замість бетону засипали піском, а на поверхні, заклавши цементом, обробили ще й цементним розчином. Таким чином з 12-гранного п'єдестал став круглим. Але будівельні роботи довелося проводити таємно: розповіли начальству лише суть пропозиції та попросили виділити працівників. Так минула чергова сільськогосподарська виставка у 1952 році.
Як за кілька років після укріплення демонтували монумент «вождю». Початок десталінізації
У лютому 1956 року відбувся ХХ з’їзд комуністичної партії у москві. Ця дата відома розвінчанням «культу особи» Сталіна. Новий очільник партії Микита Хрущов засудив керівництво «вождя» та оголосив курс на десталінізацію. Тоді почалася боротьба з символами сталінського режиму, а головному архітектору Полтави надійшло нове партійне завдання – у найкоротші терміни прибрати монумент.
Щоб владнати ситуацію скликали нараду в міськраді й вирішили підірвати залізобетонну (на думку представників влади) конструкцію. Пізніше скликали нараду саперів-підривників, щоб спланувати їхні дії та склад. Підірвати пам’ятник вирішили опівночі, щоб зранку від монумента не залишилося й сліду. У цей час територію площі мала оточити міліція, а керівники підприємств – попередити людей про вибух, аби ті позаклеювали вікна паперовими стрічками. Це необхідно було зробити, щоб скло не вибило вибуховою хвилею.
Лев Вайнгорт знав, що вибух для демонтажу монумента – ні до чого, адже фундамент не був надійно встановлений, а пам’ятник можна було без галасу розібрати за кілька годин. Саме тому він розповів про свою недавню аферу начальникові управління благоустроєм, який пізніше вирішив демонтувати пам’ятник Сталіну за рекомендаціями архітектора. Наступного ранку монумента на площі вже не було.
З часів знесення пам’ятника минуло майже 70 років, проте деякі історики досі сумніваються щодо точності дати. У своєму щоденнику Лев Вайнгорт стверджував, що пам’ятник знесли у 1956 році, проте на світлинах 1961 року все ще можна побачити монумент:
«Здавалося б, що він вже 5 років як повинен бути демонтований. Я бачив світлини зі збірника “Соціалістична Полтавщина” і на них чітко видно пам’ятник, хоч і здаля. Світлини датуються 1961 роком. Тобі постає питання наскільки оперативно Вайнгорт виконав завдання і чи можна вірити його спогадам в щоденнику», – каже працівник держархіву Вячеслав Сушко.
Знесенням монументів у 1960-х роках закінчився другий етап десталінізації, а вже через пів року тіло «вождя» винесли з мавзолею. Проте відомостей про пам’ятники Сталіну досі мало – вони з’явилися зненацька й так само швидко опинилися на смітнику. Вони не становили ніякої культурної чи художньої цінності, бо їх зробили за шаблоном з дешевого гіпсу чи бетону. Проєктної документації на них теж немає – майже в усіх містах монументи зводили терміново, за кілька тижнів. Отже, про плани і проєкти не може бути й мови. Після 1961 року всі пам’ятники зникли з міських вулиць та площ, наче їх там ніколи і не було. Ось так тихо і непомітно закінчилася сталінська епоха.
Історія циклічна. Через майже 70 років Полтава знову позбувається ворожих пам’ятників
Україна уже не раз переживала епоху «вождів»: спочатку був Ленін, а потім – Сталін. Станом на 1984 рік на території України було близько 4 тис. пам’ятників Леніну, а монументів, зведених на честь Сталіна, ще більше. Українці пережили цей досвід та зробили стрибок, який зміг відділити нас від країн, де досі зводять пам’ятники «вождям»:
«Це вже минуло, Україна перейняла досвід і засвоїла урок. Така практика меморалізації окремих діячів можлива тільки або в авторитарних суспільствах, або в тоталітарних. Але не в демократичних, де відбувається якесь суспільне обговорення, демократичні загалом процеси. Ми не бачимо цих процесів в росії. Там знову відновлюють пам’ятники Сталіну, хочуть місто Волгоград перейменувати у Сталінград. Це місто мало таку назву понад півстоліття тому. Такі процеси притаманні державі, де є обожнювання керівника, сакралізація влади. Сталін і Ленін були яскравими прикладами у 20 столітті».
Нині Полтава переживає той самий досвід дерусифікації. Ми позбуваємося зросійщених назв вулиць та зносимо пам’ятники на честь радянських діячів. Проте серед полтавців є люди, які виступають проти цього і живуть минулим. Такі ж люди були й у 20 столітті, коли пам’ятник Сталіну демонтували. Так само, коли «вождь народів» помер, у деяких настав траур, а інші зраділи, що тиранії настав кінець.
Зараз дерусифікації «заважають» бюрократія, подеколи, байдужість полтавців та суперечки, які виникають між людьми. Згодом місто очиститься від символів радянської ідеології, проте разом з цим має очиститися і людська свідомість.
Випущено за підтримки ERIM - Equal Right & Independent Media
