Воїн батальйону «Карпатська Січ» Андрій Ободовський прагнув стати до лав захисників від початку великої війни. Перешкодити цьому могли його вік і стан здоров’я, але воля й бажання боротися перемогли.
Андрієві Ободовському 52 роки, він родом із села Ємилівка на Кіровоградщині. До повномасштабного вторгнення росії чоловік мав хорошу роботу, мешкав у Києві. 24 лютого він з дружиною прокинувся під звуки вибухів. Далі була участь в імпровізованій самообороні, евакуація до Черкащини й спроби потрапити до війська.
Фронтове життя підточило здоров’я воїна: йому зробили операцію на хребті, захисникові потрібна реабілітація. ЗМІСТ поговорив з Андрієм Ободовським про його воєнний шлях в одному з полтавських стаціонарів. Розповідаємо історію бійця, який добровольцем пішов на війну й брав участь у визволенні Харківщини та обороні Донеччини.
Воля не визнає перешкод
Останні два десятиліття Андрій Ободовський мешкає в Києві. Здобув фах ветеринарного фельдшера, однак давно не практикує. Перед початком великої війни працював водієм на фірмі товариша. Лютневий наступ росіян торік скоригував плани чоловіка. Мирне життя стало обтяжливим для Андрія Ободовського.
«Мене гризло сумління кожен день, доки я не був на війні. Думав: ну я ж щось умію, щось можу, а я сиджу, мене не бере той військкомат».
У перші дні війни чоловік долучився до місцевої самооборони: з товаришами робив коктейлі Молотова, носив їжу бійцям. Російські диверсанти тоді саме пробиралися до Києва. Дружина Андрія Ободовського тяжко переживала обстріли міста, тож він вирішив евакуювати її до більш безпечного місця – поїхали в село на Черкащині до другових батьків. Місцеві їх тепло прийняли, пропонували допомогу. Чоловік і тут вирішив не сидіти без діла.
«Пішли до місцевого старости, записались до тероборони села. Поїхали в місцевий військкомат стати на облік. Нам сказали, що зателефонують. А я в цей час дзвонив до “Азову”, “Правого сектору”. Там сказали: “Ви старий, за віком нам не підходите, ви не встигнете за хлопцями молодими бігати”. Я кажу: Я хóдю добре, я до москви дійду пішки”, але не взяли. Військкомат тягнув, обіцяли зателефонувати. Зрештою я знайшов у фейсбуці номер телефону “Карпатської Січі” і мене взяли».
Андрій Ободовський обрав собі позивний «Льотчик» і став водієм протитанкового відділення добровольчого батальйону «Карпатська Січ». Минулого травня він увійшов до складу Сухопутних військ Збройних сил України як 49-й окремий стрілецький батальйон.
Воїн розповідає, що на його вибір долучитися до війська з націоналістичного руху вплинуло знайомство з двома бійцями «Правого сектору», які воювали в Донецькому аеропорту. У спілкуванні з ними трансформувалося його світосприйняття.
Про свій вибір Андрій Ободовський не пошкодував. Боєць говорить, що завдяки волонтерам батальйон має добре забезпечення, засоби зв’язку, аеророзвідку. Також «Карпатська Січ» вирізняється гарним ставленням командирів.
«Девіз нашого батальйону: ми відступаємо тільки вперед. Батальйон не віддав ні сантиметра української землі. Жодного сантиметра не відступили, не здали. Нашого жодного полоненого вони не взяли: ні живого, ні мертвого».
Російський «ленд-ліз» для України
На фронті боєць не може обмежитися навичками, які потрібні для виконання обов’язків тільки його посади. Універсальність стає потребою виживання. Бувши водієм відділення, Андрій Ободовський уміє ставити міни й розтяжки, стріляти з протитанкової зброї: від «Мухи» до «Джавеліна». Навчає цього інших бійців.
У лавах захисників чоловік перебуває з квітня. Воював на Харківському й Донецькому напрямках. Майже 5 місяців із побратимами тримали оборону у Вірнопіллі.
«Було таке, що виходили за день на нас 11 танків їхніх і БМП. Беремо джавеліни, енлави, РПГ і йдемо в бій. Перший місяць, поки вони не навчилися воювати, ми спалили 20 їхніх танків плюс БМП. Тоді вони вже зрозуміли: почали рити капоніри, щоб танки ставити навісом і кидати далі, обстрілювати нас».
Під час звільнення Харківщини воїни «Карпатської Січі» здобули чимало трофеїв. Серед перших – пара бойових машин піхоти й танк, який буквально сам приїхав до українських захисників. Андрій Ободовський пригадує, як його побратим вистрелив по техніці росіян з гранатомета, але не пошкодив її. Екіпаж вискочив із танка й утік, а машина поїхала прямо до наших бійців. Проти «Карпатської Січі» тоді воювала частина кантемирівської танкової дивізії й інші бригади.
«Пішов наступ на Ізюм. Ми їх не могли догнати, так вони тікали. Тоді ми взяли багато трофеїв – російський «ленд-ліз». В одному селі 11 танків робочих, один тільки не завівся. А то всі своїм ходом із соляркою, з боєкомплектом: снаряди, патрони заряджені були навіть. Документів взяли їхніх багато, речей особистих, вони не встигали забрати. Полонених взяли. Ну як взяли, вони самі приїхали. У нас пост стояв вночі. Під’їжджає БМП: “А как проєхать на Ізюм?”. О, москалики, виходьте, ви вже приїхали».
Андрій Ободовський розповідає, що у складі їхнього батальйону, окрім українців, воює чимало іноземців. Серед них воїни з Японії, Тайваню, Франції, Австралії, Аргентини, Чехії, Колумбії, Іспанії, Бразилії, США. Частина з них має українське коріння, тож приїхала боронити землю своїх предків.
Війна – випробування для здоров’я
Фронтове життя захисників супроводжують ризики дістати поранення й загинути, проте обмежити боєздатність можуть і хвороби, а особливо – загострення хронічних.
Останні 20 років Андрій Ободовський має проблеми зі спиною. За мирного життя чоловікові достатньо було прийняти таблетки й кілька днів відлежатися. Однак на війні подібного лікування не було б достатньо, бо залишаються щоденні навантаження. Перший бронежилет захисника важив 17 кг, а до всього боєць носить ще навісне спорядження: гранати, патрони, магазини. З усім цим потрібно пересуватися й вести бій. Істотно впливають також обстріли.
«Були прямі прильоти в будинки, де ми перебували. Викидало у вікно, купа контузій. Доводилося й стрибати, і падати з вантажами. Воно дало своє, мені стало гірше. Було таке, що копав окопи. Треба було закопуватися дуже швидко, то там і отримав надриви сухожиль. У мене набрякали суглоби, що аж капіляри ламалися. Улітку це було. Тож все дало на спину»
Проблеми з хребтом не відпускають бійця майже пів року. Спочатку двотижневого лікування в госпіталі вистачило на місяць, однак зимові морози, обстріли й навантаження знову загострили хворобу.
«Вибили кацапів з бліндажів, зайняли їх. Було таке, як дощ іде, що ти в бліндажі, що на вулиці – однаково. Там все текло, у болоті засинали, у воді прокидалися, прикладом лід відбивали від штанів, щоб ноги витягти».
«Був прямий приліт нам у бліндаж, снаряд танковий вибухнув. Зніс два дерева й укриття покоцало уламками, хоч нас не зачепило. Прошило колоду, рикошетом відлетів осколок, відбив шматок дошки й вона мені в обличчя прилетіла. Ми лежали, тож бронік і каска трохи спинили удар».
Коли Андрій Ободовський опинився в Полтаві, лікар йому сказав: або все життя в корсеті й на ліках, або потрібна операція. Воїн обрав друге у надії на те, що після реабілітації зможе повернутися до побратимів.
Бої й фронтові будні
За майже рік у війську захисник побував у безлічі небезпечних ситуацій, кожна з яких загрожувала його життю. Він може розповідати ці історії десятками. Ось лише декілька.
«Ми з товаришем були на спостережному пункті – це була двоповерхова будівля в селі – і готували сніданок на столі. Спустилися вниз на перший поверх і прилетіла міна в цей будинок. Засипало наш стіл. Через них, таких гадів, увесь сніданок наш пропав. А ми літали як космонавти в невагомості від вибухової хвилі. Тоді двері китайські з жерсті так увігнуло, що довелося ногою вибивати, щоб відкрити».
Над головою захисників постійно ширяли безпілотники. Для повітряної розвідки росіяни активно використовували «Орлани», збивати які важко: літають високо, кулеметом дістати проблемно.
«Було, що сиділи в напівпідвальному приміщенні. Сидимо одного дня, як чую – міна. А шиферу на будинку вже не було, одні дошки, хребет даху. Чую – бахнуло: міна зачепила цю дошку і в сарай. Там поряд друга міна – бах і в той сарай. А в ньому МОНки лежать, протитанкові міни. Розвалили вони його, але не вибухнуло. На другий день прилетіло прямо в будинок. Перед цим вибухнув касетний боєприпас: на землі ями немає, тільки трава в різні сторони лежить. Уламки порозліталися. Жерсть на воротах вона пробила наскрізь. Товаришу один уламок прошив приклад, рикошетом відлетівши від стіни».
Інтенсивність ворожих обстрілів була колосальною. Одного разу Андрій Ободовський вирішив порахувати їх.
«Фосфором палили нас часто. За ніч бувало, що по 10 разів. Вони гатили з усього. Гвіздками рубаними, розплесканими як дартс стрілочками. Воно летить 300 метрів на секунду, їх тисячі розлітається. Я колись сидів рахував: на маленькому п’ятачку, скільки там того села, було десь 300 прильотів».
Згодом були й ближні бої, коли до ворога було менш як 20 метрів густих чагарників. Потрапляли захисники й в облогу.
«Було таке, що билися майже в повному оточенні – із трьох сторін. Ми брали останнє село, там самі ставки й дамби. Вони нас там добре зажали, їм допомога йшла з іншого села. Командир викликав підкріплення, але не можна було проїхати: дамби заміновані, стояв кулемет. Один наш славний боєць пішов і сам їх знищив: двох убив, це кулеметний розрахунок, а одного поранив і той тікав у кущі. Наші мінометники прорвалися на УАЗі через заміновану дамбу».
Відчайдушність воїнів «Карпатської Січі» не обмежується словами їхнього девізу. Свідченням цього є випадок, коли бійці одного разу потрапили до засідки, де були вагнерівці й мобілізовані – усього до сотні.
«Там загинули троє моїх друзів, багато поранили хлопців, але вибили їх. Один мій товариш каже: я вистріляв усі патрони, що були. А з його живота зробили решето. Викидав усі гранати, вистріляв усі патрони й сів під деревом помирати. Але витягли його, живий».
Батальйон весь час перебуває на нулі, лише час від часу потрапляючи на ротацію. Свого часу він зіграв значну роль під час визволення Харківщини.
«Ми йшли в бій, а тітка там бігала й питала російською: “Ой, а Червоний Лиман звільнили?”. Кажемо, що самі не знаємо. Нашим завданням було захопити це село, щоб не дати їм підкріплення кинути, коли Лиман наші брали. Дядько на городі кіз напуває, цивільні були, тож ми й не одразу зрозуміли, хто там вдалині через дорогу переходить. То були вагнерівці».
Просування військ під час контрнаступу було таким стрімким, що не встигали підвозити забезпечення. Доводилося бійцям обходитися трофеями. Знаходили і ящики білоруських шкарпеток зі 100% бавовни, і цукерки, і овочеві закуски в скляних банках.
«Під час ізюмської операції, коли ми наступали, за нами не встигали, тож у нас не було їсти кілька днів. То довелося нам брати їхні плавлені сирки, більше нічого не знайшли. Там у льохах порожньо. Була їхня машина з водою в пляшках шестилітрових і була в трилітрових банках їхня закуска “воронєжская”. Ми її навіть не відкривали, таку гидоту».
Нині Андрій Ободовський відновлюється після операції, мотивуючи себе до одужання поверненням у стрій. На цій війні він вирішив брати удар на себе, шоб його рідні могли мати хоча б певною мірою спокійне життя.
«Я не хочу, щоб мої діти й онуки були чиїмись рабами, не хочу, щоб була війна. У мене загинуло багато побратимів, моїх друзів справжніх. То вони мені уже винні, ці кацапи. І те, що вони мирних жінок і дітей убивають, ракетами по мирних будинках б’ють, – ні в які рамки не вкладається, ні в голови. Війна – це коли боєць із бійцем воює, армія з армією. Але по мирному населенню бити ненормально. Вони ж – ідуть. Це не тільки путін винен, що віддав наказ бомбити, стріляти, а й ті їхні солдати, які йдуть і воюють, убивають дітей. Щось ненормальне з тими людьми».
На цій війні Андрій Ободовський разом із побратимами виборює право на життя й свободу України.
Фото надав Андрій Ободовський
Обкладинка – Юлія Сухопарова
Випущено за підтримки ERIM - Equal Right & Independent Media
