30 грудня, 10:12
30 грудня, 10:12

Новий рік пройшов довгу історію становлення. Не дивно, що святкування дати з часом змінилося – антирелігійна кампанія Радянського Союзу подарувала нам кардинально нове зимове свято. 

ЗМІСТ розповідає історію святкування Нового року у родинах полтавців за радянських часів.

Історія радянського Нового року у зв'язку з антирелігійною пропагандою складна і суперечлива, У своїх інтерв'ю етнографиня Олена Чабанюк говорить, що раніше головним новорічним святом для всіх східних слов'ян було Різдво, однак уряд скасував його щойно радянська влада укріпилася на території колишньої Російської імперії. 

Майже 20 років з Різдвом боролися, а переважна більшість свят носила «революційний» характер, бо була пов'язана з розвитком пролетарської культури, перемогою соціалістичної революції тощо. Однак традиція святкування нікуди не зникла – люди пам'ятали й не хотіли так просто лишати себе Нового року.

Про це розповідає Олена Чабанюк. Напередодні Нового року в 1935 році в радянській газеті «Правда» опублікували статтю «Організуємо нашим дітям щасливу ялинку».

Стаття «Організуємо нашим дітям щасливу ялинку» в газеті «Правда»

Пізніше на шпальтах газет з'являється твір Олександра Кононова «Ялинка в Сокольниках». Ця розповідь про те, як Володимир Ленін з дітлахами хороводи навколо новорічної ялинки водив.  

«В.І.Ленін на ялинці в Сокільниках». Невідомий художник, 1950-ті

Виникає питання: «чому ж радянська влада вирішила дозволити святкування Нового року?». Олена Чабанюк називала Новий рік у традиційному уявленні «абсолютно радянським проєктом», який мусив допомогти владі контролювати перебіг Нового року, оскільки заборони все одно не вдалося.

Автори статті «Новий рік та ялинка: становлення сучасних традицій» Констянтин Гур'янов та Ярослав Шатило зазначають:  

«Новий рік був компромісним святом, що пов'язувало «стару» (царську) та «нову» (соціалістичну) Росію».

І хоча спроби пов'язати Новий рік з революцією іноді виникали, заборонити людям святкувати ніхто не міг. У дитячих садочках та школах з'явилися такі винаходи пропаганди, як «Червоні ялинки», «Комсомольське різдво», «Вечори безбожника». Родини ж створювали власні традиції святкування навіть у найскладніші часи.

Родина Фінкельштейн: 1940-1950 роки

«Ми з мамою повернулися з евакуації в 1946 році. Полтаву зруйнувала війна – будинки не мали дахів, а на вулицях стояли лиш одні їх стіни»

ЗМІСТ раніше розповідав повну історію Віри Чазової – полтавки з єврейським корінням, яка була вимушена разом з родиною покинути рідне місто напередодні окупації Полтави.

Віра Чазова. Сучасна фотографія

У повоєнні роки, коли місто почало відновлюватися, на Новий рік вулиці майже не прикрашали.

«У ті роки було якось лячно вішати яскраві гірлянди, запалювати вогні. Неспокій післявоєнного часу не дозволяв святкувати без зайвого хвилювання, обережності».

Головна ялинка, розповідає жінка, розміщувалася там, де зараз перебуває Полтавська обласна державна адміністрація. Вона була єдиною в місті, оскільки розподілу на мікрорайони не існувало. Алмазний, Левада – одні з найстаріших мікрорайонів міста з'явилися значно пізніше. 

«Ялинка була тоді справжньою та досить великою. Може, організатори якось зв'язували дерева між собою. Не думаю, що у когось взагалі з'являлася думка, що новорічне дерево може бути штучним. Іграшки ж вішали паперові або виготовляли з картону».

Різдвяна листівка, розповсюджена військами УПА під час Другої світової (Джерело – hroniky.com)

Пізніше ялинку почали ставити на Театральній площі. Ця традиція, як ми знаємо, збереглася до сьогодні. Щоправда, будівлю театру на той момент не реставрували, тому трупа знаходилася у будинку, де нині третя школа. У театрі, розповідає Віра Чазова, був затишний глядацький зал та фоє для танців, які проводили після кожного передноворічного спектаклю. 

Мати з донькою (батько Віри так і не повернувся з війни) святкували переважно вдома. Маленька Віра мешкала у двоповерховому будинку, де нині стоїть міська бібліотека. Всюди розвалини – вцілів лише один малесенький будиночок, в якому й оселилася родина. 

І хоч жили тоді дуже бідно, мати завжди встановлювала у квартирі новорічну ялинку. Іграшки робили самостійно – вирізали ластівочок з паперу, вішали цукерки. Пізніше з'явилася традиція вішати мандарини на ялинку, але в 1940-х роках про них годі було говорити.

«Мама тоді працювала бухгалтеркою, тому зарплати ледве вистачало, щоб накрити на стіл. Готували ми завжди холодець та салат олів'є, який здавався мені справжньою розкішшю»

У магазинах в повоєнний час купити щось було дуже складно, майже неможливо. Маленька Віра разом з мамою ходила в гастроном, що знаходився навпроти скверу Героїв України. Там працював директор «дядя Пєтя», якого мати Віри знала. Вона кликала його, аби той майже нелегально продав родині якусь ковбаску, майонез на олів'є. Іноді так можна було дістати якісь смаколики до столу. 

Аби ковбасу купити законно, потрібно було ставати у величезну чергу. Наприклад, вареної ковбаси давали не більше 300 грамів. Саме вареної, бо копчену тоді навіть до магазинів не привозили.

Учасників війни пропускали без черги. Виходила продавчиня та кричала: «Учасники війни, покажіть документи!». Увесь цей процес здавався таким нудним та тяжким, що люди говорили про плани не «піти купити», а «піти дістати». 

Різдвяна листівка, розповсюджена військами УПА під час Другої світової (Джерело – hroniky.com)

Грошей у родини не вистачало, тому найкращим подарунком на Новий рік від мами була зшита власноруч новенька суконька чи кофтинка:

«В 1940-х роках особливо було приємно святкувати Новий рік. З кожною зимою ми ставали все далі від війни та ближче до справжнього миру. Здавалося, що все ж таки прийде час, коли ми почнемо жити в мирі. І чим далі від війни – тим більше надії».

Порівнюючи з воєнним часом, навіть таке скромне святкування здавалося маленькій Вірі справжнім чудом. Під час війни вона з мамою жила в землянці, тому ніякої ялинки – найпримітивнішого символу зимових свят не ставили. 

«В евакуації ми жили в селі Москва, що в Оренбурзькій області. Мати працювала на нафтобазі бухгалтеркою. Там заборонялося ставити вдома ялинки – управління боялося пожежі».

Коли Віра перебувала так далеко від рідного міста, святкували дуже просто: до дівчинки або приходили подруги, або вони з мамою відправлялися у гості до знайомих та колег по роботі. 

«Всі жили в землянках. Так і ходили з землянки в землянку»

Коли Вірі виповнилося 16 років, вона влаштувалася в театр організатором глядача, хоч тоді ще навчалася у школі. Дівчинка розповсюджувала білети по школах. Працювала змалку, розповідає жінка, бо прожити якось інакше було просто неможливо. 

Після цього Новий рік Віра почала святкувати не вдома, а з подругами у театрі. Обов'язково в програмі був новорічний спектакль або просто концерт, а після – танці біля ялинки. 

Віра Чазова у молодому віці

Тоді люди традиційно святкували Новий рік вдома, тому на виставах, як сьогодні на симфонічних оркестрах, публіка була одна й та сама. 

«Більшість людей все ж таки асоціювали це свято з затишком, домашнім вогнищем, родиною. Можливо в ті часи людям було важливо знаходитися у колі близьких»

І хоча повоєнні часи вважаються роками підвищеною радянської пропаганди, Віра запевняє, що Новий рік, хоч свято частково церковне, ніколи не обмежували. Заборона стосувалася лише Різдва та Пасхи, а Новий рік залишався завжди радісним, казковим святом для багатьох поколінь жителів Радянського Союзу. 

Родина Бурда: 1960-70 роки

«Я народилася в 1956 році. Найперший мій зимовий спогад – як мене шестирічну везуть до моєї хрещеної, у якої ми з родиною завжди зустрічали Новий рік. Зими були тоді дуже сніжні. Не можна було взагалі уявити, як це, коли в середині грудня жодної сніжинки не випало». 

Маленька Валя

Хрещеною її називали батьки, згадує Валентина Бурда. Через антирелігійну пропаганду тоді дітей не хрестили, та й батьки маленької Валі були атеїстами. Але, як каже жінка, задля спокою бабусі з дідусем все ж таки хрещених їй обрали.

«Я їду на саночках. Укутана – тільки очі видно, а дід за мотузку мене кучугурами тягне. Саночки він, до речі, сам зробив, бо працював ковалем. Спинка з полозами (прим. ред. – нижня частина саней) викувані з такого металевого прута, а зверху дощечки»

Шлях родини тягнувся з Марківки до села Микільського через засніжене поле, залізні колії та ліс. Кучугури снігу в тодішні зими насипало величезні – завбільшки з людину, тому йти доводилося крижаним тунелем, який викопали місцеві.

Коли приходили в ліс, розповідає Валентина, здавалося, що потрапили у справжню зимову казку. Там вже снігу не так багато, тому можна роздивитися і величезні сосни, покриті кригою, і засніжену доріжку. Навкруги тиша. І тільки гуркіт снігу під підошвою.

Як приїжджали Бурди до своєї хрещеної, зустрічала їх прикрашена у дворі ялинка. Вдома вони ялинку не ставили, оскільки жили в самісінькому лісі. Щойно маленька Валя ступала за поріг, ставили її на стілець віршика розповідати. Як розкаже, давали невеликий подарунок та якісь солодощі. 

«Коли я стала вже трошки старшою, мати разом з батьком (він рідше, бо в таке не вірив) брали участь у новорічних гаданнях. До мами моєї приходила її подруга, а дідусь з батьком лишалися в хаті»

Напередодні свят молоді дівчата та жінки йшли гадати – кидали чобіт через паркан, а потім дивилися куди буде повернутий ніс чобота. Вважалося, що звідти й прийде їхній майбутній чоловік. 

Олександра – мати Валентини розповідає, що до народження доньки часто брала участь у цих забавах: писала чоловічі імена на папері та клала під подушку. На ранок дивилася, з яким іменем вона витягне перший папірець.

«Не думаю, що в той час ми влаштовували великі застілля. З продуктами тоді було складно, тому на столі стояла лиш квашена капуста, помідори з огірками, нарізане сало, холодець та самогонка домашня. Бабуся моя ще робила смачні вергуни на Новий рік (прим. ред. – печиво на олії)».

На столі в той час ще обов'язково були кукурудзяні булочки, як нагадування про Хрущовську кукурудзяну епопею. 

Взагалі в ті роки в селі з їжею дуже непросто – що в магазин привезуть, те й стоятиме на новорічному столі. Навіть хліб, каже жінка, купити було дуже складно – його возили лише поїздом.

«Ми знали, що поїзд прибуває у зазначений час до нашої станції. І ось лиш він з'являється у нашому полі зору, ми швидко-швидко хапаємо гроші та встаємо в чергу. Потрібно було встигнути хвилинки за 2, оскільки далі потяг рушав до наступної зупинки». 

Вдома у родини завжди стояла невеличка ялинка, яку маленька Валя разом з мамою та бабусею прикрашали горішками, котрі замотувалися у фольгу, яблучками та різними паперовими дощиками. Бабуся Євдокія ще пекла прянички, у яких проштрикувала дірочку та вішала за ниточку на ялинку. 

«Мандарини були для нас розкішшю, але все одно 1-2 на ялинці висіло».

Новорічні іграшки кінця 1960-х років

Інколи у передноворічний час вся сім'я їздила до другої бабусі – мами батька Валентини. Стара жила в селі Витівка на 30 кілометрі від Полтави. Село це під час війни знищили дощенту. Тривалий час бабуся жила в землянці, коли ж син Олександр (чоловік її зник безвісти під час Другої світової) побудував невеликий однокімнатний будиночок. 

«Після війни, аби хоч якось вижити, бабуся ходила на міський вокзал продавати пиріжки. То про яке святкування говорити? У цій хатці навіть ялиночку не прикрашали, бо жилося дуже тяжко»

Коли Валентині вже було 11-12 років, на роботі у батьків почали організовувати «новорічний вогник». Старші Бурді наприкінці 1960-х працювали на полтавському тепловозоремонтному заводі. 

«У їдальні зсувалися столи, ставили ялинку, складали простеньку розважальну програму та купували якусь їжу на кошти загального зносу. Тоді в нас вже з'явилося і олів'є, і заливна риба з вінегретом»

Родина Іваннікових: 1970-1980 роки

Юрій Іванніков працював тоді «сантехніком-фрілансером»: їздив селами, проводив опалення. Як розповідає чоловік, сам домовлявся з «колхозниками», сам приїжджав та майстрував. 

«Я часто був у відрядженнях, тому у передноворічний час вдома міг навіть не з'явитися. Однак жінка розуміла – іншого заробітку не було, тому доводилося навіть жертвувати святковим часом. А мені хотілося і чоботи імпортні жінці подарувати, і заощадити щось»

Тоді так святкували майже всі його знайомі, а деякі навіть могли Новий рік не з родиною, а на роботі проводити. Говорили: «Ой, та я на роботі сидіти буду… 25 років трудового стажу, пенсію буду отримувати». 

Юрій в молодому віці

«Може їм це навіть подобалося. Мене навіть на роботу запрошували святкувати, але я не ходив»

У зимовий час, коли зранку виїжджав на роботу було ще темно, а приїжджав ввечері – було вже темно. Навіть не було часу озирнутися навкруги, подивитися як місто прикрашали, та чи прикрашали його взагалі. 

«Робота моя тривала 16 годин на добу»

До Нового року в родині Іваннікових стіл готувала дружина Наталя, а коли дочка Інна підросла, то й вона приєдналася до новорічних клопотів. Юрій Іванніков міг також допомагати, проте зазвичай виходило так, що сім'я не вдома святкувала, а у друзів.

Ялинку прикрашали яблуками, печивом, простенькими іграшками. Навіть коли з'явилося більше новорічних іграшок в асортименті, Наталія продовжувала так робити.

Новорічні іграшки тих років. 

«Збиралися ми тоді в колі близьких товаришів та знайомих, людей десять»

На столі Іваннікових завжди була ковбаса «Московська» та багато консервації: гриби, помідори з огірками. Любили всі тоді шубу з оселедцем та вінегрет. 

«Наш стіл тоді від сьогоднішнього не сильно різнився, хіба що червоної з чорною ікри не було»

І хоча тоді з продуктами було складно, люди знаходили все що завгодно – хотілося свято собі влаштувати. У багатьох тоді були городи, тому більшість їжі була «своєю». Могли й на ринку дещо купувати – картопля коштувала копійок 9 за кілограм, помідори – копійок 7. 

Новорічна листівка
Юрій з онучкою Владою

«Звичайно, тоді все було інакше. Ми чекали Нового року, готувалися до нього. Свято асоціювали зі світлим, приємним. Зараз ми з жінкою святкуємо двох – послухали президента, з'їли, закусили та й розійшлися по кімнатах»

Родина Юрченків: 1980-1990 роках

«Ми обожнювали Новий рік та вважали його найважливішим святом у році. Ми чекали його, оскільки з Новим роком завжди були пов'язані надії на краще майбутнє та процвітання»

Юрій з онучкою Владою

Елла Трусова розповідає, що у їхньому домі завжди стояла ялинка, хоч і невеличка. Іграшок було небагато, тому на дерево могли вішати і горішки у фользі, і цукерки з різним печивом. Для того, щоб зробити «сніжок» на ялинці, рвали вату та сипали на гілочки. 

«Ми з листопада починали думати, як будемо зустрічати Новий рік – готували подарунки, звали гостей».

Родина Юрченків ніколи не святкувала Новий рік у тісному сімейному колі, як це зараз у них заведено, а збиралася та йшла святкувати до товаришів та друзів по сусідству. Бувало, почнуть святкувати на першому поверсі, а закінчать на третьому. Кожен з гостей щось приносив для новорічного столу. Так робилася «складчина». Після того, як дзвеніли куранти, всі гості виходили гуляти. 

«Цікаво, що в нас було таке повір'я, начебто на кожен Новий рік потрібно було щось собі новеньке придбати. І хоч грошей було небагато, кожен щось купував – косинку, плаття чи кофтинку»

Донька Елли Катерина згадує, що родині один одному обов'язково робили якісь подарунки – ховали їх, а опівночі витягали та обмінювалися один з одним. 

«Всі так наряджалися. Тоді не можна було собі уявити, як жінка може вийти до гостей на Новий рік без зачіски та макіяжу. Навіть якщо доводилося святкувати вдома, надягали найкращі сукні та підбори».

Катерина

На столі завжди стояло олів'є, заливна риба, оселедець, картопля, кров'янка, сальтисон (прим. ред. – домашня ковбаса), квашена капуста, огірки, помідори та найсмачніше для родини шампанське «Артемівське». 

Катерина згадує, що тодішня молодь обов'язково виходила гуляти, аби всією компанією відсвяткувати Новий рік. Коли були маленькі, то виходили на годину, а потім повертали додому до батьків. Коли ж постаршали, то святкували окремо на вільній квартирі. Батьки йшли святкувати до сусідів, тому підліткам ніхто особливо не заважав. 

«О пів на першу ми всі йшли на ялинку – зустрічали всіх своїх знайомих, веселилися, сміялися. Кожен знав, що якщо прийти до ялинки у зазначений час, обов'язково знайдеш компанію. Дорожче цієї дружби в нас не було нічого. Зараз, якщо вийдеш до ялинки, знайомих вже не зустрінеш»

Тодішні діти дозволити собі алкоголю на ялинці не могли – поліція хапала всіх, хто хоч трохи хитався. Такого підлітка терміново забирали у відділок, а потім ще влаштовували батькам скандал на роботі та школі. Могли навіть поставити на облік. 

Місто тоді не сильно прикрашали, але ялинки були у кожному районі, де стоять і зараз:

«Ялинки виглядали скромно, але ми їх і не помічали зовсім. Таке товпище нас збиралося, що за сміхом та забавами не було часу й голови підняти»

Тоді, згадує Елла, не звертали увагу на погане. Жінка з чоловіком працювали багато, але грошей завжди залишалося обмаль. І навіть із зовсім невеличкою зарплатою, пенсією у 40 рублів, кожне свято родина зустрічала з якоюсь  світлою радістю, надією та почуттям свободи. 

Фото Антона та Катерини Юрченко з дідусем Юрієм

У 1980-х Елла вже працювала (і працює нині) у коледжі мистецтв імені Миколи Лисенка. Згадує, що викладачі у передноворічний час також святкували. Кожен відділ готував свою страву та приносив для новорічного столу. Хтось пік, хтось закуски робив, а хтось м'ясо

«Оскільки в передноворічний час до коледжу часто приїжджали артисти з концертами, ми їх робили суддями нашого кулінарного поєдинку – вони приходили, куштували та обирали найкращу страву».

Іноді у коледжі влаштовували карнавали – гості придумували костюми, робили маски та грим. 

У ті роки чоловік Елли Герман працював директором Полтавської обласної філармонії. За його словами, колектив завжди збирався разом перед Новим роком. У рік полтавські артисти проводили майже 2,5 тис. концертів, тому більшість часу знаходилися у різних куточках Радянського Союзу на гастролях. Проте передноворічний час – це час, коли всі могли зібратися разом. 

«Як би ми не були заморені концертами, завжди робили передноворічні спектаклі. У філармонії тоді ще не було свого залу, тому артисти працювали по замовленнях»

Проте відпочивати довго не доводилося –  з 15 січня затверджували нові гастрольні плани й все починали спочатку.