Сонячний квітневий день. Невелика квартира неподалік полтавського вокзалу та автівка під під’їздом, що одного дня стали порятунком для родини з Харкова. Богдан Кривега чекає під під’їздом. Рік тому він з дружиною та сином знайшли тут новий дім. Тоді родина Кривег похапцем виїжджала з Харкова, коли місто ледь не окупували росіяни.
Торішні березень і квітень для них минули вкрай швидко й були найбільш стресовими. Ірина та Богдан страшенно переймалися за безпеку свого сина. На той момент жінка була вагітною, хоча навіть не знала про це. Тож подружжя рятувало від війни уже двох своїх дітей.
«Цьогоріч ми хоча б побачили цю весну», – видихає Богдан перш ніж зайти до будинку та показати орендовану квартиру.
Харків’янин піднімається сходами й розповідає, що адаптуватися до місцевих традицій було складно. У Полтаві чимало процесів влаштовано інакше, ніж у Харкові: від роботи комунальників до медичних послуг та пошуку праці.
Богдан пам’ятає Полтаву часів початку 2000-х, бо приїжджав сюди до бабусі та дідуся. Згадує місто ошатним. Сьогодні ж місто асоціює насамперед з людьми, які зустріли родину й допомогли облаштуватися на новому місці.
У цьому матеріалі ЗМІСТ розповідає про родину, що поїхала у невідомість та знайшла стабільність у Полтаві, а тепер може поділитися досвідом з іншими.
Рік у Полтаві: народження дитини й мрії про повернення додому
О п’ятій ранку 24 лютого почалися обстріли Харкова. Богдан та Ірина Кривеги прокинулися з дружиною й почали розбиратися, що сталося. Уже о шостій чоловік був біля магазину, щоб купити продуктів та зняти гроші. На той момент у Харкові уже вишикувалися величезні черги, тож нічого не вдалося.
«Заправити машину важко, затори на в’їзді та виїзді. Забрали з Салтівки бабусю дружини на наш район. Планували виїхати на 25 лютого, аж раптом надійшла інформація, що Харків майже повністю оточили. Ми вирішили ввечері їхати до брата, але дорога була складною».
Сім’я приїхала до рідних на Полтавщину, але умови там були критично непридатними для життя. За кілька тижнів вирішили повертатися до Харкова, попри беззупинні обстріли. Уже в дорозі їх зупинили на блокпосту перед Карлівкою.
Місцевий поліцейський розпитав їхню історію й запропонував житло в Полтаві: будинок, але без зручностей:
«Так, звісно, що це добре, аніж нічого, але ми саме з такого дому й поїхали. Тому усе ж вирішили їхати у Харків. Потім на шляху нас набрав той самий поліцейський, сказав, що є квартира в Полтаві і можна там жити. Ми приїхали, Полтава зустріла нас тепло».
Родині надали усе потрібне для життя. З Харкова подружжя приїжджало без ковдр, посуду, білизни та іншого. Місцеві знайшли для Кривег речі першої потреби, а друзі поділилися посудом та іншим. Богдан згадує, що 6 березня стало першим днем з початку великої війни, коли вони вперше відчули себе у безпеці та нормальних умовах. У цьому їм допомогли незнайомі раніше люди, тож іншим переселенцям родина радить не соромитися звертатися за допомогою та бути вдячними тим, хто підтримує.
🔥 Підпишіться на телеграм-канал ЗМІСТу, щоб оперативно дізнаватися новини Полтави
Перші два тижні родина намагалася усвідомити усе, що сталося й видихнути, а потім взялася за пошук роботи. До 24 лютого Богдан працював торгівельним представником у харківській компанії, а Ірина була бухгалтеркою й обслуговувала одразу кілька підприємств. Через війну їхні фірми припинили роботу, тож заробітку не було.
«Роботи не було взагалі. Усе зупинилося і в мене, і в дружини, яка раніше працювала у фінансовій галузі. Грошей не було. Ми мали лише картки і на них протрималися. Також родичі допомагали, а у квартирі 5 місяців безкоштовно прожили. Я знайшов роботу тільки у вересні. До цього намагався влаштуватися продавцем. Там різнилися умови роботи. Якось я уже прийшов на стажування, озвучили умови. Але потім власник дізнався, що я з Харкова і сказав, що платитиме по 200 грн в день. Я відмовився, бо інші за цю ж роботу по 800 грн заробляли. Також ставав на біржу та мав ще кілька пропозицій, які мені не підішли».
У квітні Богдан пішов у військкомат, щоб стати на облік як ВПО. Коли проходив медичну комісію, дружина повідомила:
«Чуєш, а я вагітна».
Перед родиною постало питання про те, чи можуть вони зараз народити другу дитину. Ірина згадує, що це було складним рішенням, але дитину залишили, бо вона була бажаною й очікуваною:
«Я завагітніла, коли повномасштабна війна тільки розпочалася. Уявіть, ми навіть не знали про це. Ми перебували у складних умовах, тому постало питання чи готові ми виховувати ще одну дитину. Богдан сказав, що руки й ноги є, тому працювати зможемо, отже маємо народжувати. Бог дав нам дитину, тож ми не можемо відмовлятися».
Тепер Полтава назавжди пов’язана з історією цієї сім’ї. Ірина бере на руки й цілує довгоочікуваного другого сина. Старший пішов до садочка, тож тепер жінці легше. Вона каже, що їм пощастило більше, аніж деяким іншим українським родинам, бо вони виховують синів. Тепер усе, що вони роблять з чоловіком – заради дітей. Про це говорить і їхня квартира. На шафах чимало дитячих малюнків, поряд випрані речі малюка та іграшки. Місцями подружжю буває дуже складно, але втримати рівновагу допомагають діти.
З якими медичними проблемами зіштовхуються ВПО у новому місті
Окрім переїзду, на родину Кривег очікувала зустріч з місцевою медичною галуззю. Під час народження дитини виникли складнощі.
Ірина підписала декларацію з сімейним лікарем й стала на облік, щойно дізналася про вагітність. Увесь період здавала аналізи й стежила за здоров’ям, щоразу отримувала хороші результати аналізів. Після народження дитини з’ясували, бо хлопчик має одразу 2 віруси й пневмонію.
«Я не знаю, як це могли не помітити, бо здавала аналізи протягом усієї вагітності. У мене не висівалося жодних вірусів, але в дитини їх виявили. Я не знаю причину цих проблем і чому лікарі не помітили раніше, чи з аналізами щось не так. Потім були пологи й кесарів розтин. Мені зробили неправильний шов й через це тривалий час були проблеми. Я б рекомендувала жінкам, які народжують, перевіряти призначення та результати аналізів у кількох лікарів не тільки в Полтаві. Мій досвід показав, що трапляється навіть таке».
Коли народився син, у нього діагностували ще й пупкову грижу через неправильно встановлений катетер:
«Хірург сказав, що “якось буде” з хворобою малого. Пофігізм полтавських лікарів мене шокував ще до пологів. У мене є проблеми з серцем, тому у військкоматі визнали частково придатним. Я рвався в Харків у кардіологію. Знайшли знайому лікарку в Полтаві. За її допомоги намагалися знайти куди можна потрапити на стаціонар на крапельниці, але лікарі сказали, що мене нікуди покласти».
«На наш район досі прилітає, тому залишаємося»
Харків’яни мають 2 власні квартири у рідному місті, але не можуть туди повернутися через періодичні обстріли району. Хоча домівка збереглася, постраждав гараж. Якось родина думала вже повертатися додому, але у чоловіка з’явилася робота й старший син пішов у садочок. Тож цю ідею відклали до завершення бойових дій та обстрілів.
Сьогодні Богдан має стабільну роботу, що дозволяє утримувати родину. Також відчувають підтримку від держави. У попередньому матеріалі ЗМІСТ розповідав, що проблема ринку праці у Полтаві існує давно і є однією з найголовніших з-поміж тих, які відзначають й самі полтавці. До початку повномасштабної війни рівень безробіття в області сягав 12,4% й перевищував середній по Україні. Детально про це читайте за посиланням.
Завдяки допомозі держави та роботі родина Кривег більше майже не користується гуманітарною допомогою. За рік життя у Полтаві сім’я побачила, як живе місто й відчула на власному прикладі різні негаразди. Зокрема, для харків’ян став несподіванкою стан дитячих майданчиків у місті:
«Полтава нам дуже допомогла у скрутну хвилину, але потім засмутила. Те, яка була у моєму дитинстві яка зараз – це шок для мене. Ми рік тут живемо, але уже маємо вислів "Це Полтава, дєтка". Уявіть, я 3 місяці в кишені недопалки збирав, бо поряд смітника немає, а на землю їх кидати не звик. А ще в нас якось карусель на Павленках зламали, а комунальники сказали, що нічим не можуть допомогти».
Харків’яни кажуть, що їх здивувала інертність місцевих, тому на власному прикладі показують, що місто може жити краще, якщо піклуватися про спільні простори. Для початку достатньо стежити за чистотою власного під’їзду, спілкуватися з сусідами, не розкидати сміття біля власного ж будинку.
«Нам люди співпереживають, але ставлення до буденних речей дуже дивне. Нам пощастило, що ми тут дешево живемо, але я чув про однокімнатну квартиру за 10 тисяч на місяць. Звідки такі ціни в Полтаві? Люди просто наживалися на війні. У липні я жив у Харкові 2 тижні і не дай Боже, щоб люди таке відчули, як харків’яни. Війна – це страшно й боляче».
Богдан Кривега каже, що попри складнощі у переїзді та адаптації до нових умов радить людям на територіях бойових дій все ж виїжджати й не очікувати, поки «прилетить». Сьогодні вони теж намагаються допомагати тим, хто потребує, як свого часу підтримували їх та вірять, що колись повернуться додому – у мирний український Харків.