Чотири роки тому на Донеччині під Іловайськом тривало жорстоке протистояння. Українські вояки потрапили в оточення, звідки сподівалися вийти після тривалих перемовин про їхній відступ військового керівництва з ворогом. Тоді під час виходу так званим «зеленим коридором» бойовики розстріляли колони українських військових із тяжкої артилерії.
У ті дні, з 20 по 29 серпня, за офіційними даними, полягло близько 366 українських військових, 429 – зазнали поранень, а понад три сотні потрапило в полон. Кілька десятків полтавців також брали участь у бойових діях, що розгорнулися під Іловайськом. П'ятеро з них поділилися спогадами.
Початок наступу
Сергія Литвиненка, кулеметника батальйону, було поранено при наступі в Іловайськ. Говорить, спершу пробували зайняти місто ще 10 серпня.
 | «Батальйон «Азов» складався з хлопців, які прийшли добровільно. Тоді разом з «Азовом» заходив батальйон «Шахтарськ», і ця спроба була невдалою. Дислокувалися ми тоді в Маріуполі. Була команда – всім по машинам і висуваємося на два дні. Нам сказали взяти їжі на півтора дні і виїжджати на завдання. Ніхто не повідомив – куди ми виїжджаємо, і що нас там чекає». |
Вдруге заходили вже 19 серпня, з боку населеного пункту Многопілля разом із батальйоном «Дніпро-1». Батальйон «Донбас» тоді вже займав центр міста. Як говорить Сергій Литвиненко, з того боку пішки їх заходило 300–500 бійців, здебільшого з легкою стрілецькою зброєю.
Тоді було відомо, що зранку 20 серпня підійде допомога з технікою. На цій обіцянці трималися всі бійці, але її так і не виконали. На думку Сергія, таким чином «зливали» добровольчі батальйони, яких відправили вперед першими, і було це добре спланованою акцією. Причетними до якої була як українська, так і російська сторона.
«Коли нас вивезли вже в Старобешево, я почув, що щось загуркотіло. Тоді медпрацівники сказали, що пішла колона бронетехніки в напрямку Іловайська. Це було приблизно о 18–19-й годині. І буквально через півтори-дві години та ж техніка пішла назад. Чи отримала команду, чи що – незрозуміло», – додає Сергій Литвиненко.
Засідка
Володимир Соломін згадує: напередодні наступу зі штабу пообіцяли, що зранку надішлють допомогу. Тому спочатку мала спрацювати артилерія, а потім під’єднатися важка техніка. Того дня бійці чекали на підтримку до 10-ї ранку, але так і не дочекалися… Тоді з ними був із техніки один БТР і один танк:
 | «Переночували ми в одному з будинків. Всю ніч вівся обстріл, і до кінця ночі трохи затихло, тому нам вдалося трохи поспати. Першими відправили в наступ наш батальйон «Азов». І коли нам потрібно було наступати, чомусь терміново зламалися і БТР, і танк, що були з нами, які надали нам військові. Ми почали заходити до міста і зачищати двори. По суті, ми перевіряли, чи є там терористи, адже всі місцеві жителі виїхали, після них залишилося багато прив’язаних домашніх тварин, яких ми випускали з дворів, як їх бачили… Коли ми зайшли до одного двору, на нас різко почали летіти гранати. Одна, друга, третя. Нас почали ними закидувати з усіх боків; одна зірвалася поруч мене за 20 сантиметрів. Це була засідка – нас там чекали». |
За словами Володимира, йти на місто без підтримки – без жодної одиниці важкої техніки – нагадувало бійцям наступ вояків ще часів радянщини, у яких в руках були тільки гвинтівки:
«Коли я лежав у шпиталі, чув розповіді, що хлопці з інших підрозділів, коли підійшли до Іловайська, очікували команди від керівництва, щоб розбити оточення бойовиків і врятувати колони від обстрілу в «зеленому коридорі». Вони повідомили штабу всі свої координати і готові були визволити інших. Але команди вони так і не дочекалися».
Пораненого Володимира й інших побратимів, яких пошкодило гранатами, почали відвозити на базу. Однополчани ж почали відбиватися і відступати.
Зіткнення з бойовиками Мотороли
Андрій Олефіренко розповідає: про Іловайську операцію бойовики та російські військові знали більше, ніж українські. В українського військового керівництва не було ніяких узгоджених і скоординованих дій зміщення бійців. Тоді українці практично «лізли на рожен» з голими руками: без техніки та підкріплення. Коли зав’язався бій, це нагадувало тир – азовців закидували гранатами з прикриття, тоді як вони не мали змоги дати відсіч.
 | «Я встиг викидати всі свої гранати. Викидав гранати поранених хлопців. Викидав гранати вбитих хлопців. Стріляти якось прицільно стрілецької зброї, коли ворог за будинком – ти з одного боку, а він із другого, – було не ефективно. Фактично, бій ішов перекиданням гранат, а постріли справляли більше моральний тиск, бо всі ховалися, не виходили на відкриті позиції. А після цього атака послабилася, і ми змогли відійти. Як пізніше ми дізналися, це був підрозділ Мотороли (Арсен Павлов, командир бандформування «Спарта» т. зв. ДНР – ред.), хай земля не буде йому пухом… І після того бою я виніс ще Аксьона. Думав, що виживе, але він, на жаль, помер того ж дня». |
У цьому бою на короткій дистанції батальйон «Азов» поніс втрати буквально за 20 хвилин. Один 19-річний хлопець з позивним Хома родом із Луцька помер одразу, після того як у нього влучила граната. Другий із Луганська з позивним Аксьон помер через деякий час після того, як осколок потрапив йому в око. Хома перед смертю закрив від гранати кількох побратимів, згадують побратими. Ще п’ятьох бійців у тому бою було тяжко поранено.
«Після бою Андрій Білецький (командир полку «Азов» – ред.) – я не можу це назвати іншим словом, ніж якась або надпоінформованість, або чуття – прийняв рішення і вивів батальйон «Азов» із Іловайська. Очевидно, якась інформація була, і нею треба було правильно розпорядитися. Я вважаю, в цій ситуації він нею правильно розпорядився. Командування інших батальйонів, на жаль, цей шанс не використало», – додає Андрій Олефіренко.
На його думку, ситуацію на користь українським військовим могла повернути рішучість командувачів штабу. Адже, за його словами, у чоті полтавських азовців не було професійних військових, фактично, всі були цивільні. Втім, їм вистачало рішучості, впевнено говорить боєць.
«Якби ми могли бути скоординовані Збройними силами України, то я так думаю, що трагічних подій ні в Іловайську, ні в Дебальцевому, як мінімум, не було б. А, можливо, була би перемога. Взагалі у сучасній війні, наскільки я потім це питання вивчав, будь-яка операція повинна відбуватися максимум за сім діб. Тобто все, що більше, – не матиме ніякого результату, бо противник прийме контрзаходи. Іловайська операція розпочалася 10 серпня, оточення ж завершилося 27 серпня. Зміщення наших хлопців проходило з цих же чисел по 29 серпня. Фактично, 20 днів було в російських військових, щоб «розмусолити» цю ситуацію, зрозуміти, що там відбувається, і знищити. Ми ходили в атаки на Іловайськ, чинили спроби його зайняти, але не було ніяких скоординованих дій. Командувачі сховалися в якусь ракушку, а їхнє радянське виховання, нерішучість не дали нам змоги провести війну блискавично», – ділиться думками Андрій.
Відступ
Анатолій Ханко згадує: коли ще заходили на окраїну й позаймали свої позиції, то в бійців почали стріляти з церкви Московського патріархату. Тоді біля тієї церкви бойовики зробили опорний пункт і посадили на машини так звані «васильки» (міномети – ред.). Під’їжджали, стріляли по позиціям азовців і від’їжджали. Через постійну проблему в озброєнні та неузгодженні дій військових частин і добровольців, вони не могли дати організовану відсіч й провести операцію із зайняття міста.
 | «Треба постійно було вести вогонь, щоб не летіли гранати. Я тоді останнє дострілював, коли просікла граната ногу й руки. Потім підійшла допомога, забрала мене, перемотала. Почали потихеньку виходити разом із «Дніпром-1» через дачне поселення. На допомогу підійшла частина батальону «Шахтарськ». Ми йшли, прикриваючи відхід самої колони. І потім вже, коли остання машина їхала, нас, кульгавих і поранених, за межами Іловайська закинули до машини і виїхали в бік Старобешево. Потрапили до лікарні. У мене повитягували всі осколки, які могли, а два ще залишилося. Лікарі сказали: "Толік, навіщо тобі це – розпанахаємо всю ногу, потім з півроку заживатиме. Краще почекай, поки самі вийдуть"». |
Анатолій каже: на жаль, багато речей хлопці й зараз не розповідають. Втім вважає, життя тих полтавців, що були в «Азові», врятувало рішення командира.
Після коридору
Олександр Таран – старший сержант роти, сформовану з військових у запасі Полтавщини. Чоловік розповідає, що в цій роті була дуже була прискорена підготовка лікарів і всіх інших: водії санітарних машин також проходили навчання лікаря. На всю роту був лише один професійний фельдшер. З початком «зеленого коридору» їхню роту швидко зібрали і направили до Старобешева. Втім, коли доїхали до населеного пункту, щоб домовитися про допуск медроти до "зеленого коридору", то поруч із селом побачили український танк, який в повному оточенні ворога продовжував бій. Іловайськ же на той момент був повністю окупованим.
 | «Коли нас відправляли, була суматоха – уже коридор розбили. Нам поставили задачу прибути на крайній блокпост, де нам передавали б поранених. Коли ми доїхали до цього блокпосту, він уже був не наш. Сепаратисти не впустили нас у Старобешево, але потім їм прийшов наказ пропустити одну машину, тож, я поїхав з розвідниками. Коли ми заїхали до Іловайська, у центрі ще один наш танк вів бій, деякі хлопці воювали. Потім сказали здати зброю, бронежилети і каски, щоб нас пропустили збирати поранених і вбитих. Ми здали зброю і поїхали туди. Зібрали більше тисячі трупів, вантажили їх на машини. Так у нас промайнули день і ніч. Тоді в ніч поїхали на інше місце, там уже нас не пустили». |
Олександр Таран називає цю ніч однією з найтяжчих у його житті. Більшість убитих збирали по частинах тіла; багато було спалених і розірваних бійців. Згадує, збирали голими руками, тоді коли в спину «дивився російський автомат». Не встигали ні рахувати, ні думати.
Щодо причетних до трагедії в Іловайську триває розслідування. Минуло чотири роки, однак крапка у цій справі досі не поставлена. Увечері 29 серпня 2018 року, у день четвертої річниці з моменту подій, Генпрокуратура опублікувала результати розслідування. Проте Головна військова прокуратура продовжує збір доказів і встановлення всіх причетних осіб. Тож, про покарання винних у трагедії досі не йдеться.
Графіка, обкладинка Наталі Баранник