Маленьке полтавське село на кордоні трьох областей. Війна тут ознаменувалася відлунням артилерійських дуелей та рідкісною появою російських ракет над хатами. І стала трагедією.
Біля центру стоїть невеликий будинок з яскравою зеленою огорожею. Місцева вчителька Наталія Шевченко виходить з воріт назустріч. Кілька місяців тому біля неї вона ледь не втратила свідомість. 7 грудня у ворота постукали працівники військкомату:
«Наталіє, ваш чоловік Костянтин Шевченко загинув, виконуючи військовий обов’язок 1 грудня», – сповістили люди у пікселі.
Відтоді вона вдова, хоч так не любить це слово. Наталія Шевченко – дружина полеглого героя цієї війни, добровольця, десантника, гранатометника 25-ої окремої повітряно-десантної Січеславської бригади, визволителя Харківщини та Донеччини.
Цей текст – присвята полеглому захисникові. Вічна слава вірному Україні Костянтинові Шевченку.
«Він завжди хотів щось змінити навіть у нашому селі»
Молодий агроном Костянтин Шевченко 15 років тому приїхав за 200 кілометрів від рідного села працювати до Гадяцького району. У невеликому селі він зустрів своє кохання – Наталію.
Раніше вона хотіла змінити життя й поїхала з села працювати до школи у Київ. Якось дівчина повернулася на канікули додому, а подруги говорять: «У нас новий агроном». Кажуть, що посміхається навіть коли йде селом, з усіма здрастується. Проґавити знайомство з ним Наталія не могла, тож спеціально вирахувала час, коли він йтиме на обід, щоб подивитися на молодого агронома.
У селі родина дівчини мешкала у двоповерхівці, а Костянтина поселили у сусідній квартирі.
«Він сподобався мені тим, що був дуже простим. Відчиняєш двері, а він до тебе говорить наче ми 100 років знали один одного. Жили на одному квартирному майданчику і так роззнайомилися. Перший рік дружили, бачилися, коли я додому приїжджала з Києва й дуже довго розмовляли. Був начитаний, усе знав. Наш малий зараз такий самий.
Ой, з мене дівчата так сміялися. Коли я знала, що сьогодні з ним говоритиму, то ходила й міркувала над темою нашої розмови, відкривала інтернет і вивчала її. Я знала, що він все знає, і думала, що з простою дівчиною йому буде не цікаво. Хотіла, щоб йому було зі мною захоплююче, тому кожна наша розмова з мого боку була своєрідною підготовкою».
Потім пара одружилася, народила сина Ярослава. Після весілля подзвонила його викладачка астрономії з інституту й повідомила: вони одружилися у такий день, що 18 років будуть прив’язані одне до одного. Виявилося ж, що навіки.
Костянтин працював у Хоролі, дружина була поряд. Згодом чоловік вирішив повернутися до мами в рідну Коновалівку. Планували жити там рік, а залишилися на чотири, поки жінка не вийшла з декрету. Наталія вирішила, що час повертатися до вчителювання, а в сусідньому Ряському якраз з'явилася вакансія. За рік роботи родина переїхала туди, купила будинок і почала облаштовуватися.
«Йому так хотілося, щоб усі ми жили краще. Відчуття справедливості мав загострене, бо не мирився з тим, що вважав неправильним. Він завжди хотів щось змінити навіть у нашому селі, вважав, що ми творимо свою країну. І сина так виховував».
Костянтин їздив на роботу до Царичанки, працював агрономом. Дружина згадує, що коли він вважав якісь речі правильними, то доводив це. Під керівництво ніколи не підлаштовувався й за будь-яких умов відстоював свою думку, а з часом звільнився.
Пізніше він вирішив працювати на своїй землі в Коновалівці, а потім загорівся бажанням поїхати працювати за кордон. За другою освітою був зварювальником. Щоб його взяли на роботу, чоловік майже рік вивчав ремесло вдома, дивився навчальні відео, читав профільну літературу, практикувався й серйозно готувався. На рік Костянтин таки поїхав в Естонію, а коли повернувся, займався будинком та родиною. Аж раптом велика війна.
Чотири спроби потрапити на фронт, навчання у Британії і два поранення
24 лютого 2022 року не збило Костянтина Шевченка з ніг. Він був цивільним, але вирішив, що час брати зброю до рук.
25 лютого він поїхав у військкомат, пройшов медогляд і на 8 ранку наступного дня йому сказали прибути з речами. Наталія піднімає очі на портрет свого героя і не може втримати сліз. Згодом дивиться на ліжко:
«Цілу ніч він тут лежав, а я над ним плакала. Він такий був, що коли щось надумає, то його не переконаєш. Я зараз думаю, що може я була неправильною жінкою, може треба було пригрозить, щось сказати, але розумію, що це нічого не змінило б. Як би я його не просила, він так вирішив і зробив».
Перша спроба поїхати на війну була безуспішною для Костянтина. На той момент дев’ятьох людей відібрали, а інших повернули додому. Коли чоловік повертався з Машівки, почав дзвонити хлопцям у село, щоб організовувати тероборону. Він вирішив, що разом вони будуть захищатися від росіян на Полтавщині, але в село вони не дійдуть. Чоловіки почали прибирати підвали, будувати блокпости, налагоджувати роботу. Костянтин складав списки добровольців, організував групу бійців у «Вайбері», розподіляв чергування на блокпості та нічним селом.
Наталія згадує, що це тривало, поки його кум не пішов працювати до районного військкомату. Коли організатор ряськівської тероборони про це дізнався, не міг всидіти. Він подзвонив до кума й попросив сповістити, щойно прийде запит знайти бійців.
«Кум дзвонив, Костик збирав речі і їхав. Так було разів 3. На четвертий я сказала, що воювати – це не його, мабуть. Востаннє він поїхав і його таки забрали. Возили ледь не усією країною, потім десь зупинили й сказали, що треба 6 людей. Він каже, що не виступав і його випадково обрали, але я думаю, що він там вискакував, бо набридло туди-сюди їздити. Їх відправили у повітряно-штурмові війська. Ми з сином сміялися. Мовляв, який із нього десантник. Ярослав питав, як він стрибатиме з парашута, бо в нього тиск. Але він здав нормативи й радів, пишався собою, що його прийняли».
Дуже швидко йому запропонували поїхати на навчання у Велику Британію. Костянтин погодився, вночі прийняв присягу, сказав дружині, що місяць з ним не буде зв’язку, а вже зранку їх відправили у Британію. 21 день воїн навчався за кордоном. За весь час йому вдалося написати коротке повідомлення у месенджері й сказати, що все добре.
Коли прилетіли з навчань, десантник став гранатометником:
«І почалося. 25-ка завжди перша, йдуть першими. Я питала про фотографії, а він казав, що ніколи фоткатися. Якось вночі вони їхали машиною на фронт. Він потрапив в аварію, бо їхали без світла. Інша машина теж без увімкнених фар їхала й вони лоб в лоб зіштовхнулися. Приклад автомата йому в око потрапив, був струс мозку. Влітку Костика на трохи відпустили додому».
Наталія згадує, що він повернувся іншим, почав курити. Швидко підлікувався й знову поїхав до своїх. Потім вони з побратимами визволяли Ізюм та Лиман. Родині чоловік казав, що в Ізюмі було легше, бо там росіяни їх не чекали й тікали, а за Лиман бої були дуже жорсткими.
Аж ось Костянтин отримав друге поранення. Потрапив в історію, коли їхали на танку:
«Танкіст перенервував через бої. Вони сиділи на цій техніці, аж ось водій з’їхав у посадку на великій швидкості. Вони почали випадати просто на льоту з танку, мій чоловік за щось тримався і ногами об дерева бився. Танкіст завіз їх на ворожу територію і вони були відрізані від своїх, фактично в кільці опинилися. Росіяни не очікували, що вони там можуть бути, тому махали їм як своїм».
Десантники стали спиною до спини, а вороги прийняли їх за своїх. Коли окупанти під’їхали ближче, українські воїни дали бій і відкрили по них вогонь. Довелося відстрілюватися, поки прибула підмога. Бій був на шаленому адреналіні, а потім Костянтин відчув, що не може йти – ноги були побиті деревами. Його відправили у харківський госпіталь:
«Приїхав зі своїми побитими ногами. Вдома міг ходити тільки в капцях. Місяць жив вдома, щотижня їздив у військову частину показуватися. Побув тут, нарубав дрів, показував як трактор завести, кругом ми походили. Як наче доробляв усе».
Якось жінці подзвонив місцевий священник ПЦУ отець Сергій. Він попросив, щоб вони прийшли до церкви, бо хоче помолитися з Костянтином. Вона «затягла» його до храму, разом вони помолилися, а отець надягнув йому дерев’яний хрестик на шию. Вдома десантник його зняв, а дружина нишком сховала в гаманець воїна.
Після загибелі, у селі Наталії розповіли, що її чоловік приходив у церкву ще раз. Коли подзвонила до отця Сергія, той підтвердив, що так і було. Священник щось лагодив у храмі, воїн прийшов до нього й просто сидів у церкві. Отець каже, що він мав відчуття, ніби вони бачилися востаннє. За кілька днів йому судилося відспівувати раба Божого, воїна Костянтина.
Кожного дня десантник відстежував, як там його хлопці, слідкував за чатами й постійно говорив: «Мені вже пора. Як там мої без мене? Ні, мені треба їхати». Відмовити десантника не зміг навіть його товариш, який лікувався з пораненням у Полтаві. Він просив не їхати на передову без нього, почекати поки підлікується і поїхали б разом, але зупинити захисника не вдалося.
Нещодавно, уже після загибелі воїна, цей друг написав йому повідомлення. Наталія побачила його випадково. Каже, що звісно не мала читати, але не змогла оминути. Чоловік написав своєму уже полеглому побратиму, що йому дуже його не вистачає й він чекає зустрічі. Дуже болюче повідомлення.
Перші бої після поранення були у луганській Площанці. Чоловік Наталії просто зник зі зв’язку. У листопаді вона почала його шукати, підняла всіх на вуха:
«Поки не прийшов час їх виводити з позицій, мені інформації не давали. У частині казали, що його немає в списках поранених і мертвих, значить – усе нормально. На 16-й день сусіди сказали, що він з’явився в мережі. Тоді світла не було, я знайшла зв'язок і побачила фотографію. Написав "Жінко, я живий"».
Наталія злякалася тієї фотографії. На світлині він увесь брудний, у пилюці, але посміхається. Після короткого перепочинку знову були важкі бої:
«Вони проходили навчання й про їхню бригаду знімали документальний фільм. Він казав, що їх фотографували, а фільм побачимо уже після перемоги. Я зараз слідкую за сторінкою бригади, дивлюся відео, але поки немає. Тоді я його попросила перед тим як він зникатиме, щоб казав, аби я не колотила командирів. Він попросив мене звикнути, що мій Костик тепер військовий і так буде. 28 листопада ми востаннє листувалися».
В останній розмові гранатометник Шевченко повідомив: тепер він командир роти, на ньому більше відповідальності. Останніми днями був дуже зайнятий, попередив, що зникне зі зв’язку. Наталія була готова й чекала.
«Ми фотографувалися для нього на день народження сина, а його вже не було»
Під час останнього приїзду додому подружжя запитувало сина, що він хоче у подарунок на дванадцятий день народження. Він просив обійтися без святкування й нічого йому не дарувати. Наталія каже, що, мабуть, він щось передчував.
6 грудня в Ярослава був день народження. Здолавши 200 кілометрів, приїхала його бабуся, а Наталія наполягла, що має привітати сина. Вони поїхали до іншої бабусі, вона спекла святковий торт і вчотирьох відзначали.
«Я знімала Костикові на відео, який тортик його мама спекла онукові. Разом з бабусями привітали Ярослава. Ми фотографувалися для нього на день народження сина, а його вже не було. Він так і не побачив наших світлин».
Десантник Костянтин Шевченко загинув 1 грудня поблизу Червонопопівки Сєвєродонецького району Луганської області. Ще кілька днів його тіло не могли вивезти, бо ця територія була окупована. 5 грудня тіло воїна привезли у Дніпро. Військкомат не зміг прийти до родини 6 грудня, бо знали, що у сина день народження.
Наступного дня Наталія вела онлайн-урок, син теж навчався дистанційно. Працівники військкомату постукали, вона вийшла у двір, побачила людей у пікселі і все зрозуміла. Відтоді жінка боїться, коли хтось до них стукає, бо раптом щось сталося. Наталія застигла й почала кричати. Її зупинили. «Подумай про сина».
«Подзвонила до зятя Костика Сергія. Він з Полтави прилетів до мене. Я дуже йому вдячна, бо якби не він, я б не пережила цього. Приїхали в морг на опізнання. Розтрощення голови. Побратими казали, що йому прилетіла в каску куля. Був сильний удар, йому стало погано. З пораненими побратимами пішли на евакуацію. Не дійшли до машини кілька метрів, бо по ним стріляв танк. Уламок прилетів у голову, тому його ховали у закритій труні. Саме я поїхала в морг, бо якби не побачила його, то не повірила б ніколи».
У морзі жінці віддали його речі. З гаманця випав хрестик, який йому дав священник. До цього вона трималася, але в той момент зірвалася й осягнула трагедію.
Потім була підготовка до поховання. Наталія каже, що звалила це все на себе й не дала волі емоціям, бо вирішила:
«Я все відбуду, усе зроблю, а потім відключу телефон і поїду кудись, щоб викричатись. Так я себе заспокоювала, хоча так цього й не зробила. То робота, то папери збирати, та й сина не кинеш. В один момент я відчула, що мені потрібна психологічна допомога. Мені усі довкола казали заспокоїтися, тримати себе в руках, думати про сина, що я повинна робити так і так. Зараз, коли мені треба, я їду на кладовище, плачу й кричу».
Мати воїна тяжко пережила звістку про загибель сина і ледь впоралася з цим, бо поряд була донька Марина.
У кімнаті подружжя багато світлин. Її називають музеєм батька. Після загибелі Наталія роздрукувала великий і красивий портрет чоловіка. Він стоїть на місцевій горі, а позаду – його рідна земля, яку так любив.
Щодня вона говорить з Костянтином, розповідає, як минув день. Так легше переживати втрату:
«Ми 12 років були у шлюбі й будемо вічно. Ще вдома я запитувала його, чи жалкує він, що пішов туди. Я так хотіла почути, що так, але Костик впевнено сказав, що зробив вибір і він правильний. Я була сердита, що він пішов, нас кинув. Тепер ходжу з ним балакаю, кричу. А ще після похорон почало все ламатися. На горищі опалення не так працює, крани поламалися, пральна машина. Я сміялася кумам, що він там сидить на хмаринці й дивиться, чи можна мене лишати на господарстві».
Іноді оточуючі думають, що мають право казати Наталії, що їй треба інакше поводитися, або правильніше одягатися, намагаються нав’язати свої переконання. Але звідки вони знають як правильно?
«Ніхто не має права мені казати як жити, бо я сама ще не знаю. Не дай Боже комусь пережити цей біль», – відповідає дружина героя.
У найскладніші часи жінку підтримали рідні, куми й друзі, які були поряд у скрутну хвилину. Мабуть, без них не впоралася б, згадує Наталія, тому з вдячністю ставиться до кожного, хто простягнув руку допомоги.
Нещодавно вона доєдналася до групи жінок, які втратили своїх чоловіків на війні. Звідти відчуває підтримку й сама підтримує інших. Жінка каже, що їхні історії схожі, тож знає, що не одна у своїй трагедії:
«Я знаю, що напишу туди й мене підтримають, слухала тренінг спеціальний. Я теж підтримую. Мені важко, бо я проживаю їхній біль, але й легше водночас, бо там такі ж як я. Ось у Полтаві ще є Юля Рябуха, я знаю її. У неї загинув наречений і я з першого дня за нею слідкую, переживаю і захоплююся, бо вона займається волонтерством і допомагає іншим. Я ще так не можу, мені хочеться сховатися й закритися від світу».
Якось у цій групі одна з жінок написала, що разом із чоловіком втратила й себе. Наталії це дуже близько:
«Я загинула з ним біля тієї Червонопопівки. Я це так відчуваю».
Втрату переживає й син воїна. Ярослав важко підпускає до себе людей, а батько був йому найкращим татом, порадником і другом. Йому цікаво знаходити нову інформацію й багато читати. Він завжди обговорював усе з татом, навіть коли той був в Естонії.
Мама повідомила його про втрату у перші дні, коли сама про це дізналася і тепер вони вдвох навчаються жити заново. Якось полегшити біль хлопчика допомагає щеня Джоні. Ярослав піклується про нього, навчається й сумує за батьком. Малює татові портрети з фотографій і береже його пам’ятну монету, якою Костянтина нагородили на День десантника.
Наталія теж сумує. Вона завжди знала, що зможе з ним порадитися й поговорити, а тепер просить приходити до неї у снах:
«Приснися, натякни мені, прошу. Він рідко сниться. Я не спала довго, аж раптом ніби провалилася десь. Сниться, що падаю в полі. Там стріляють, бігають і він стоїть. Я його гукаю, кличу додому, а він каже, що не може, бо в нього є цілі і задачі, які ще не виконав. І прокинулася зранку. Костик не прийшов».
Наталія завжди хотіла бути за спиною чоловіка, а він привчав її до самостійності. Завжди говорив дружині, що не побачить старості, а вона тільки сердилася у відповідь. Тепер син питає, чому вона його не розпитувала про такі думки. Мабуть, треба було запитати, відповідає дружина героя й витирає сльози.
Костянтин Шевченко був гідним воїном і під час боїв рятував побратимів, прикривав і залишався вірним Україні. Про це вони розповідали його дружині самі, тож жінка міркує над тим, щоб його посмертно приставили до ордена, бо він дійсно був вартим цього. Був героєм.
Випущено за підтримки ERIM - Equal Right & Independent Media
