Оператор картини «Вірю, чекаю, молюся» розповів, що найскладніше в зйомках фільму про війну

Інший важливий аспект – це пошук зниклих безвісти на Донбасі. Цю тему коментують представники судмедекспертизи, пошукових організацій, «Червоного Хреста», психологи, волонтери. Розкриваються історії родин, які кілька років намагаються розшукати своїх рідних.

Ми поспілкувалися оператором фільму Дмитром Панковим. Він розповів про найскладніше в зйомках кіно про війну.

Яка  головна ідея фільму?

Ідея, щоб про людей, які побували в таких життєвих обставинах, пам’ятали. Щоб не тільки родичі-знайомі, а й держава опікувалась тими, хто ще досі в полоні. Для тих, хто повернувся — допомагали адаптуватися в буденному житті. Бо у цих людей, крім життєвих проблем, є дуже багато психологічних. А от державної дієвої реабілітації немає. Ми не критикуємо владу, вона помалу, але щось робить, та потрібно щоб і суспільство над цим працювало.

Що було найважче у створенні відеороботи?

Перш за все, складно було психологічно, бо це не легкі історії, їх потрібно було через себе пропустити. Найбільше це лягло на плечі Каті, бо вона журналіст, інтерв’юер.

Ти приходиш до людини, яку не знаєш і вона тобі за півгодини не викладе те, найболючіше. Треба поспілкуватися, відчути ті нелегкі моменти, тоді вона потихеньку розкривається і вже в кінці розмови може сказати: «Ой, а що це я вам говорю те, що ще не роповідав навіть найближчим».

Чи були технічні складнощі?

Було дуже багато матеріалу, з усього відзнятого взяли у фільм 15 відсотків. Але, це, у порівнянні з психологічними моментами, – не складно. Хочеться, звісно більш сучасну техніку, кращу камеру, більш потужний комп’ютер, щоб все робити швидше, краще. Але таких труднощів, щоб вони створили нам якісь перепони – не було.

Невеликі складнощі були з хронікою, відзнятою бійцями. Нам, навіть, дали флешку, яку вони пронесли через весь полон, зашивали у спідню білизну.

Але той матеріал був відзнятий на не дуже сучасний телефон, тому розділова здатність відео слабенька. І дуже хотілося цікаві кадри використати у філмі, але багато чого не підійшло по якості.

Що за картина зображена на афіші до фільму?

Це і справді картина, написана масляними фарбами. У нас є знайомий художник, ми описали сюжет і запропонували взяти участь у створенні постера.

Ми не ставили йому ніяких рамок і не говорили, що конкретно потрібно малювати. Це його внутрішній образ, який він втілив на полотні. Потім ми віддали готовий твір нашому дизайнеру з типографії Тарасу Ткачу, який робив усі попередні зображення. Він остаточно все скомпонував, підібрав шрифт, розміщення.

Афіші для попередніх фільмів створювалися в комп’ютерній графіці. Для «Іловайська» це був образ воїна в балаклаві, для «Пісків» це був міст, для «Паралелей» брали фотографії, які я на зйомках робив, але мені вона найменше подобається. Для «Вірю, Чекаю, Молюся» ми передивилися багато варіантів, але цей — найкращий.

І можливо колись цю картину ми виставимо на благодійний аукціон.

Враження авторки документальних фільмів про війну Катерини Стрельченко можна прочитати в її блозі.