Чому його називають «найбільшим скарбом Східної Європи»? Та що в ньому особливого?

29 травня (за новим стилем) виповнилося 107 років від того дня, коли суто випадково неподалік від берега річки Ворскла в селі Мала Перещепина Новосанжарського району знайшли скарб войовничого народу кочівників, що з півтори тисячі років тому будували свою імперію.

Мабуть, всі чули про одну з найграндіозніших подій XX століття – відкриття раніше невідомих, недоторканих й непограбованих скарбів гробниці фараона Тутанхамона в Єгипті. Ця знахідка шокувала тоді світ. Після цього випадкового відкриття вчені зовсім по-іншому почали дивитися на Давній Єгипет.

Та не всі знають, що за десяток років до цього на Полтавщині теж були знайдені скарби. Ні, це не фрагменти із склепу юного фараона, та й було їх в рази менше, але резонанс на місцевому рівні вони теж викликали. Як Тутанхамон – на глобальному.

Багато хто ще з дитинства мріяв, а хтось і зараз мріє про те, щоб колись одного разу натрапити на якийсь скарб, набитий золотом та коштовностями, частину віддати державі та й жити собі в достатку.

Та хіба могли колись двоє підлітків подумати, що одного разу під час пастви худоби вони натраплять на таку цікавинку?

Саме це й сталося 29 травня 1912 року, коли 12-ти річний хлопчина Федір Деркач під час прогулянки піщаним пагорбом побачив невеликий провал. Засунувши туди палицю, хлопчина почув металевий звук. Після цього хлопчик почав руками розгрібати пісок і помітив широку горловину великої посудини. Федір покликав на допомогу свого товариша, на два роки старшого Карпа Маджара, і хлопці разом витягли на поверхню позолочену амфору та ще кілька золотих чаш.

Усе це дітлахи віднесли додому до Деркача (існує версія, що знахідки сховали в кущах біля озера). Потім хлопці покликали матір Федора й та, побачивши, що вони знайшли, злякалась, що то речі з церкви, її хтось пограбував й вирішив це сховати. Забобонна жінка веліла дітлахам винести ті речі з хати, мовляв, «а то й нам буде напасть!»

Наступного дня після знахідки до цього піщаного пагорбу приїхав місцевий урядник Осипенко та селяни-землекопи. Перекопавши пагорб в місці, де діти наткнулися на цінні речі, знайшли ще близько тисячі (за іншою версією – близько 800) різноманітних речей зі скарбу. Він залягав на глибині від 0,2 до 1 метра в ямі діаметром півтора метри. Проте разом з офіційними особами почали з’являтися люди, які були геть не проти прибрати до своїх рук щось в якості сувеніру.

Відомий археолог, мистецтвознавець, а по сумісництву, на той час, ще й хранитель петербурзького музею Ермітаж Микола Макаренко так описує поведінку місцевого люду:

Ця цитата була наведена дослідником О. Кошлатим у монографії «Найбагатший скарб Європи (До 100-річчя унікальної знахідки під Малою Перещепиною)», написаної та виданої в Полтаві в 2012 році. У цій роботі автор посилається на роботу В. Приймака та О. Супруненка «Малоперещепинський "скарб"», що написана  в 2005 році.

Також, як пригадує один з першовідкривачів скарбу Карпо Маджар, у 1965 році, що теж є у брошурі Кошлатого, одним з тих, кого запросили на експертну оцінку знайденого скарбу був місцевий дантист. Так коли він виходив із приміщення, де й лежали усі знайдені речі, його кишені помітно побільшали.

Один з найвідоміших тоді археологів Іван Зарецький, якого Полтавське губернське земство відправило досліджувати знахідку та організував разом з вищезгаданим М. Макаренком збирання артефактів у громадян з метою подальшої охорони. Проте, як пише у своїй монографії О. Кошлатий, очевидці зазначували, що попри охорону речей, люди приходили й забирали елементи знахідки, бо охорона дозволяла «з "м'яким серцем" односельчанам забирати деякі "дрібнички" собі».

У результаті обшуків й вилучення речей зі знайденого скарбу, як зазначається у Кошлатого, було зібрано близько восьмисот дорогоцінностей загальною вагою в 75 кг. Срібних предметів в них було аж 50 кг, а золотих – 25 кг.

Популярна тоді київська газета «Маяк», заснована іменитим тоді письменником, художником та громадським діячем Г. О. Коваленком в 1913 році в одному із випусків зазначала:

Документальний фільм студії Довженка про знайдений скарб. 1965 рік.

Звісно, певна частина знайдених скарбів осіла в руках місцевих жителів. Сліди багатьох з них губляться в приватних антикварних колекціях шанувальників старовини в різноманітних місцях: в Києві, Одесі, Москві та навіть за кордоном.

Як зазначається в науковій роботі Приймака та Супруненка, дослідники поділяють Малоперещепинський скарб на кілька груп: візантійську, іранську, аварську, кочівницьку – «варварську». Але цей поділ вельми умовний. Через це існують певні розбіжності між дослідниками щодо класифікації.

Загалом же, речі скарбу можна поділити за призначенням на п’ять груп.

Посуд.

Це 17 золотих та 19 срібних посудин візантійського, іранського так званого «варварського» виробництва. А справжньою «зіркою» в даній категорії є вже відома нам амфора, яку знайшли хлопці біля села. Сама вона позолочена, срібна, висотою в 48,5 см та вагою 8 кілограмів. Її з-під землі, до речі, юні археологи змогли витягнути лише разом. Усе інше – це різні вази, чаші, блюда, фруктівниці, кубки тощо. Досить цікавим об’єктом досліджень мистецтвознавців було срібне блюдо Патерна. Останній був єпископом міста Тома, що на узбережжі Чорного моря й жив на рубежі V-VI ст. н.е. Серед іранських предметів досить примітним було блюдо царя династії Сасанідів Шапура II (309 – 379). Збереглося воно до наших днів лише фрагментами.

Предмети особистого ужитку.

Це майже сім десятків візантійських монет-солідів василевсів (імператорів) Маврикія Тиберія, Форки, Іраклія, Костянтина, Іракліона, Константа ІІ ( усі – VI-VII ст.). Із них 26 монет слугували як намисто, а 33 – в якості нашивок на одяг. Інші артефакти з цієї групи – це різноманітні браслети, прикраси, золоті персні. Щодо останнього – тут варто більш детальніше оглянути. Річ у тім, що один із перснів мав на щитку монограму булгарського хана Кубрата, що правив з 632 (за деякими даними з 620) по 665 рік. На іншому була вигравіювана монограма засновника булгарської династії Дуло (до якої і входив Кубрат) – Органа. Розшифрували монограми німецькі вчені Й. Вернер та В. Зайбт, а також російська дослідниця В. Залєвська.

Спорядження коня.

Більшість це стремена й пряжки до них.

Зброя та захисні обладунки.

Зазвичай, це клинкова зброя (меч з двома лезами та уламки клинка), залізна сокирка, а також клинок з орнаментованою піхвою, що виконаний, імовірно, візантійським майстром.

Залишки поховальної споруди.

Знайдено 250 квадратних (6,6х6,5 см) золотих платівок. Найімовірніше, за припущенням дослідників, це були прикраси до дерев’яного саркофагу.

Окрім цього, дослідникам траплялися поряд зі скарбом уламки золотої фольги та шматки золототканих покривал або одягу. Також були відомості про присутність невиразних фрагментів скелету людини.

Як зазначає Катерина Вовк у статті «Перещепинський скарб знайшли 104 роки тому», що була опублікована на сторінках «Полтавського вісника» в 2016 році:

Тож, як бачимо, складові  Перещепинського скарбу досить різноманітні. Та й сам клад немалий. Тому дослідники часто називають його «найбагатшим скарбом Європи».

Виходячи із переліку артефактів, що були в тому скарбові, можна сказати, що у ньому зібралось немало речей різного походження: й іранського, і візантійського тощо. Звідси виникає запитання: а звідки тут усі ці речі?

Б. Маршак та К. Скалон у своїй роботі «Малоперещепинський скарб (до виставки “Скарби мистецтва Давнього Ірану, Кавказу, Середньої Азії”)», видану в далекому 1972 році в Ленінграді (нинішньому Санкт-Петербурзі) наводять дослідження Г. Корзухіної. Вона висловила думку, що в Перещепино був знайдений не скарб. Радше це поховання предводителя кочовиків, яких в степовому регіоні багато. А кінську збрую, посуд, прикраси та зброю дослідниця відносить до елементу якраз-таки заможного поховання.

Ще один дослідник, М. Артамонов, дав більш ширше пояснення даного кладу. Він доводить, що знайдені речі – це ніщо інше, як поховання представителя знаті тюркського походження, що стала на чолі Хазарського каганату, потужної східноєвропейської варварської світової держави, першого тюркського каганату, що простягався в кінці VI століття від Криму аж до Маньчжурії.

Також Маршак та Скалон відмічають, що тюрки та хазари неодноразово воювали з Іраном, а візантійці навіть певний час були їх союзниками. Щоправда, данину теж давали завойовникам, щоб ті їх не чіпали.

Згадані вище теорії були популярними ще за радянських часів. Та коли до вивчення антикварних речей було допущено західних спеціалістів, виникла нова теорія походження скарбів. Виявляється, що речі належать не хазарам, а булгарськоиу хану Кубрату.

Таке припущення в свій час висловив вже раніше згаданий науковець Й. Вернер. Це припущення Вернер висловив у монографії «Малоперещепинський скарб», що видана в 1984 році. Вернер говорить, що дослідивши перстні, що знаходяться в Ермітажі, він зміг розрізнити напис давньогрецькою «Кубрат» на одному та «Патрицій Кубрат» на іншому персні. До слова, звання патриція дали Кубрату візантійці.

Цієї ж думки дотримується і Полтавський історик та краєзнавець Віра Никанорівна Жук. Вона багато років вивчала цю тему й найповніше висвітлила її в своїй монографії «Із сивої давнини: нариси з історії України та Полтавщини (VII ст. до н.е. — XVI ст. н.е.)».

Також у роботі «Шкільний музей українсько-болгарської дружби у селі Мала Перещепина Новосанжарського району Полтавської області: історія створення та функціонування» Ірина Петренко говорить, що у Кубрата була улюблена ставка під Полтавою під назвою Балтавар. У 619 році він прийняв в Константинополі християнство, а наступного року його дядько Органа передав всю повноту влади над булгарским каганатом. Хан Кубрат допоміг своєму народові та іншим сусіднім звільнитися від гніту Аварського каганату. Після цього він створив Велику Булгарію, збудував багато міст.

Президент Собору болгар Ніколай Габер в інтерв'ю виданню «Факти» розповів, що:

До речі, існує версія, за якою одним з міст, яке заснував Кубрат, був Київ. Н. Габер зазначає:

Але, як коментує в тому ж самому виданню директор інституту археології Національної академії наук України Петро Толочко:

Відомо, що Кубрат правив Великою Булгарією близько 40 років й помер або загинув у бою близько 665 року. За повір'ям, у нього було п'ятеро синів, й кожен, очоливши своє власне військо «розповзлися» по Європі. Сама ж Велика Булгарія розпалася під тиском хазар.

Як зазначено в праці науковця Олега Кошлатого, досить велику частку скарбів було вилучено в самого населення села Перещепино. Після цього скарби доправили до Петербурга за особистим наказом імператора Миколи ІІ. Везли їх під конвоєм. По прибутті в столицю Російської імперії дорогоцінності помістили в Ермітажі, відомому на весь світ музеї мистецтв, де знайдені речі зберігаються до сьогодні.

Ті артефакти, що жителі села почали продавати в інші міста, перекупив відомий київський колекціонер Богдан Ханенко. Після цього він передав цінні речі науковцям, а ті, у свою чергу, відправили їх теж до Ермітажу.

У Полтаві теж залишилося кілька артефактів, як от, наприклад, чотири срібні монети. Зараз вони знаходяться в краєзнавчому музеї. Також залишилась копія тієї самої амфори та однієї з золотих чаш. Що цікаво, так це те, що перещепинські скарби вчені намагались повернути в Українську РСР ще в 1932 році, але безрезультатно.

Більше того, в статті Лесі Кучеренко «Найбільший скарб України хочуть повернути на батьківщину», що розмістилася на сторінках газети «Комсомольська правда в Україні» 2012 року розповідається, що скарб хотіли повернути й в наш час. Так, автору повідала завуч місцевої школи Людмила Дем'яненко:

У тій же статті запевнялось, що якщо Росія так і не поверне оригінали скарбу, то болгари виготовлять копії експонатів.

Проте скарби так і залишились в Петербурзі й понині.

Окрім перещепинського скарбу, є й інші, що знаходяться поза межами нашої країни. Частина з них знаходиться в США, Німеччині, Польщі, Росії.

Як от, наприклад, бородінський скарб, що знайдено на Одещині біля селища Бородіно в 1912 році, практично одночасно з перещепинським. Датується він II тисячоліттям до нашої ери й включає в себе близько 20 предметів, вироблених з золота, срібла, бронзи, рідкісних порід нефриту та тальку. У цьому скарбі представлені як фрагменти, так і цілі екземпляри зброї та старовинного посуду. Сьогодні бородінський скарб перебуває в Історичному музеї в Москві.

Ще в Російській Федерації перебуває й скарб зі скіфського кургану Солоха біля села Велика Знам'янка, що на Запоріжчині. Із речей там були кістяк самого царя, елементи зброї, посуду, а також золотий гребінь. Речі з кургану нині перебувають в Ермітажі, як і перещепинські. Датовані вони IV століттям до нашої ери.

Також ще є скарб, знайдений біля села Капустино, що на Черкащині. Складався він з близько 6 тисяч золотих та срібних монет. Експонати передали до компетентних органів СРСР й за часів Незалежності України, Міністерство культури неодноразово вимагало повернути скарб на батьківщину. Але він й досі не в Україні.

Знаходяться в Росії й речі князя Володимира Мономаха. Його змійовик (медальйон з зображенням святого та змієподібний орнамент на протилежному боці медальйону) зараз в Москві, а його срібряники – в Ермітажі. А раніше вони були в Ніжинському краєзнавчому музеї.

Ще одним скарбом, що є в Росії зараз, – це скарб з собору Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерського монастиря. Частина реліквій знаходиться в Москві, а інша частина в Ермітажі. Серед цього скарбу є медаль князя Костянтина Острозького.

Але є й позитивні нотки. Наприклад, дилема щодо скіфського золота, що раніше знаходилося в Криму. У 2014 році з півтисячі експонатів скіфської епохи було вивезено на виставку в різні країни Європи, зокрема в Нідерланди. Проте того ж року Росія анексує Крим й речі, серед яких є й прикраси й різноманітні предмети побуту, залишились в Амстердамі.

Судова тяганина триває кілька років, й наприкінці 2016 року голландці вирішили передати скіфське золото Україн, й воно має знаходитись в Києві до моменту повернення Криму до складу України. Росіяни почали сперечатися й навіть апеляцію подали до суду. Але все ж таки, якраз 11 червня суд має вирішити, кому ж саме віддати скіфські скарби з Криму. Судячи з усього, суд – на боці України.

Дорогоцінні речі, що знайдені на українській землі, зокрема й на Полтавщині, знаходяться на чужині, хоча по праву мають бути на Батьківщині. Це стосується й інших культурних надбань України, що також знаходяться поза межами нашої держави. Після звістки про можливість повернення скіфського золота з-за кордону, з'являються надії на те, що всі інші речі теж рано чи пізно опиняться вдома.

Текст: Ігор Давиденко, Юлія Деркач

Обкладинка, графіка: Юлія Деркач