Дивно спостерігати, коли ці підприємства мають понад 90% основних фондів, персоналу та валового виторгу в обласному центрі, а сплачують податки за місцем розташування своїх маленьких відокремлених підрозділів в інших громадах. Не секрет, що Олександр Біленький сприймає Решетилівку як свою малу батьківщину та всіляко опікується громадою. 

Але щодо цих підприємств навіть питання сплати ПДФО – не головне питання. Протягом останніх місяців всі ми спостерігаємо суперечку між очільниками обласної ради та міським головою Полтавської територіальної громади щодо статусу та юрисдикції цих двох підприємств. Але жодна зі сторін не артикулює, що саме робитиме з цими підприємствами надалі.

Олександр Біленький припускає, що підприємства не можна передавати в міську комунальну власність, бо їх спіткає доля міських КП – банкрутів. Сторона Олександра Мамая прагне повернути підприємства через ПДФО до міського бюджету, наголошуючи, що все отримане піде на модернізацію підприємств.     Тим цікавіше, що Олександр Біленький прагне повернути в комунальну власність об’єднаних територіальних громад області ще й мережі АТ Полтавагаз, створивши аналогічне комунальне підприємство.

Слід зазначити, що і КП «Полтаватеплоенерго», і КП «Полтававодоканал» не є «безнадійно збитковими», хоча мають суттєві фінансові проблеми. 

«Полтаватеплоенерго» має заборгованість перед постачальником НАК «Нафтогаз» у пів мільярда гривень. При річному валовому виторгу у понад 900 млн грн, 86% собівартості – це газ з ПДВ, який підприємство змушене купувати у монополіста на умовах післяоплати, а значить на 15-17% дорожче, ніж у цього ж постачальника по передоплаті, і суттєво дорожче, ніж на ринку. Для того, щоб отримувати газ на інших умовах, за умовами контракту підприємство має погасити свою заборгованість.

Підприємству конче потрібна стратегія відновлення фінансової спроможності, за якою воно зможе сплигнути з голки «безнадійного боржника» «Нафтогазу». За умов, що частину заборгованості підприємству має компенсувати держава, а частину мають доплатити абоненти підприємства, достатньо 250-300 млн зовнішніх вливань для поповнення обігових коштів підприємства.

Вони дозволять надалі тільки на газі економити 115-120 млн грн на рік. А крім того, оновлювати та покращувати енергоефективність основних засобів, можливо, хоча б частково змінити схему оплати послуг з можливістю для абонентів сплачувати наперед трохи дешевше, щоб у підприємства не накопичувалися дисбаланси та касові розриви надалі та активніше працювати з попередження дебіторської заборгованості. І це без підвищення тарифу. 

«Водоканал» має критичний знос системи каналізаційних колекторів у понад 90%, який невдовзі може призвести до екологічної та техногенної катастрофи в обласному центрі.  Вартість модернізації якої знову ж таки не менше пів мільярда гривень. Валовий виторг підприємства – понад 300 млн грн. «Плановий збиток» – 10% річних.

На мою думку, не можна розтягувати модернізацію системи каналізаційних колекторів на декілька років. Поки старі каналізаційні труби є, можна суттєво зекономити на вартості земельних робіт. Якщо розтягнути строк модернізаційних заходів на довгі роки, то ризики техногенної катастрофи і вартість модернізації зростатимуть по експоненті.

Слід сказати, серед шляхів покращення фінансового стану після часткової модернізації (системи каналізаційних колекторів в першу чергу) в цьому випадку можна розглядати збільшення тарифу, принаймні на 20-30%.

І в цьому питанні власнику потрібно обґрунтувати і для НКРЕКП в тому числі що збільшення тарифу потрібне. Серед всіх комунальних послуг питома частка водопостачання та водовідведення для домогосподарств дуже мала, тому можна вважати, що таке здорожчання послуг підприємства мешканці сприймуть з розумінням.

Варто зазначити, що обидві сторони суперечки взагалі не піднімають питання фінансового стану цих підприємств. Не потенційний власник (Полтавська міська рада), ні сьогоднішній (Полтавська обласна рада) не задекларували реального бажання модернізувати ці підприємства. Шкода, що надважлива для мешканців громад розмова про майбутнє цих підприємств більше нагадує перепалку ковбоїв, ніж професійну дискусію відповідальних за долю громади політиків. 

І в цьому контексті зовсім незрозумілою є нещодавня декларація обласної влади про бажання витратити на 4 льодові арени (!) та безліч менших спортивних об’єктів в області понад 1,6 млрд грн. Навіть половини цих коштів у зазначені вище КП буде достатньо, щоб вивести обласний центр на якісно інший рівень добробуту та інвестиційної привабливості.

Також дозволить створити передумови для подальшого якісного житлового, промислового будівництва, адже демографи вважають, що у міста є потенціал досягти 500 тисяч мешканців протягом найближчих десятиліть.

Але якщо керманичі області настільки люблять спорт, то хотілося б зрозуміти, яку спортивну мету вони прагнуть здобути? Державним коштом створити декілька хокейних команд чи може підготувати спортсменів з фігурного катання до олімпіади? Адже можна витратити в сотні разів менше грошей,  сприяючи марафонському бігу, або триатлону, або іншим доступним видам спорту, для масового поширення та розвитку яких не треба такої дороговартісної інфраструктури, а оздоровчий ефект для мешканців буде на порядки вищим.

Чи має Полтава повернути їх собі? Що для цього потрібно зробити? Як повернути?

Думаю, потрібно спершу відповісти на питання: для чого нам ці підприємства? І що саме нам треба для них зробити? Переконаний, що економічний ефект від них не ПДФО, половину з якого все одно забиратиме держава, в умовах коли всі громади-учасники сплачують реверсну дотацію. Можливо, керманичі всіх без виключення ОМС – учасників процесу перш ніж скидати частку бюджетних грошей громад на депозит у банк почнуть задумуватися: а може варто замість цього «прокачати» свої КП?

А процес повернення простий – або перемовини, або суд. Але і для суду, мабуть, варто підготувати якісні  інвестиційні програми відновлення. Це буде вагомий аргумент на користь тези, що один власник – краще іншого.