swgr05a1w8dtspyu

Не так давно ви могли бачити заклики підписати петицію про ратифікацію Стамбульської конвенції. Навіщо цей документ і що він змінить? Чого ще не вистачає нашій державі, щоб ефективно боротися з проблемою, яка для багатьох жінок є смертельною? Як влаштована підтримка жінок, що вирішили більше не терпіти агресора? Нарешті, чому про це слід знати кожній (кожному) […]

Не так давно ви могли бачити заклики підписати петицію про ратифікацію Стамбульської конвенції. Навіщо цей документ і що він змінить? Чого ще не вистачає нашій державі, щоб ефективно боротися з проблемою, яка для багатьох жінок є смертельною? Як влаштована підтримка жінок, що вирішили більше не терпіти агресора? Нарешті, чому про це слід знати кожній (кожному) з нас?

 

Стамбульська конвенція – лише перший крок

Стамбульська конвенція – це перший документ, що юридично зобов’язує державу і створює правову базу для боротьби з насильством. Вона спрямована на запобігання побутовому насильству і захист його жертв. Причому це буде не просто захист, а комплексна підтримка потерпілих – від притулків-шелтерів для жінок і дітей до психологічних послуг. Але найголовніше – судове переслідування винуватців-аб’юзерів.

Для того, щоб ратифікувати конвенцію, держава має криміналізувати низку статей. Це і психологічне, і сексуальне насильство. Поки цього не буде, справа не зрушить з місця.

Якщо петицію про ратифікацію Стамбульської конвенції розглянуть у позитивному руслі, то Україна має взяти на себе певні зобов’язання і підігнати свою правову базу під міжнародні стандарти захисту постраждалих від домашнього насильства. У першу чергу це судовий і соціальний захист. Давайте говорити відверто: сьогодні Закон «Про запобігання домашньому насильству» не працює. Він прекрасно написаний, у ньому визначений порядок взаємодії суб’єктів, але судового і соціального захисту немає.

Постраждалих море, але звертатися вони бояться, бо поліція досі пише, що це «сімейна сварка», а не домашнє насильство. Коли починаєш працювати з поліцією і питати, невже вони не бачать очевидних речей, поліція говорить: «Так жінка забрала заяву». Так, 90% жінок забирають заяви, але ніхто не заглиблюється, чому. Дехто пише у фейсбуці: мовляв, нащо вона так зробила, треба було зібрати речі й піти з дітьми від чоловіка.

Це пишуть навіть грамотні люди, доктори наук. Але ніхто з них не варився в цій каші й не розуміє людей, які страждають від домашнього насильства не один рік. У таких жінок викривлене сприйняття: вони все усвідомлюють, але не можуть зібратися з силами. Їм потрібен хороший психотерапевт. А ця робота триває від 5 років: щотижня по одній консультації. І тоді, можливо, за якийсь час жінка зрозуміє, що потрібно йти.

 

Чому з домашнім насильством так складно боротися?

Проблему домашнього насильства слід вирішувати на всіх рівнях – і на правоохоронному, і на судовому, і на рівні місцевого самоврядування. Не всі знають, але сьогодні поліція по факту насильства має право виписувати заборонні приписи на місці. Тоді агресор – неважливо, чи його це квартира, чи одружений він з жінкою, а чи вона його співмешканка, – повинен покинути житло на 10 днів. Доки не буде судового переслідування і криміналізації насильства, доти проблему не сприйматимуть всерйоз. Навіть кілька судових справ над аб’юзерами могли б показати, що це рано чи пізно закінчиться ув’язненням. А всі знають, що таке в’язниця: хоча б із фільмів або чуток. Кожен чоловік чудово розуміє, що з ним зроблять у в’язниці, якщо він засуджений за статтею «домашнє насильство».

Сьогодні жінка, яка постраждала від агресора, повинна це доводити і проходити сім кіл пекла. До притулку вона потрапляє повністю виснаженою, без будь-якого внутрішнього ресурсу для боротьби за себе. «Мене клепали пів життя, а я ще повинна виправдовуватися перед поліцією і вислуховувати в суді: а може, ви його спровокували?» Психолог може сказати: ви ж бачили, до чого йдеться, чому не пішли раніше? Жінка ніколи більше не звернеться до такого психолога і навіть боятиметься йти до інших, хай би навіть вони були хорошими фахівцями. Жінка виходить з будівлі поліції з величезним ярмом на шиї: це відчуття провини за те, що вона взагалі туди пішла.

Ще в законі чітко прописано, що в усіх територіальних громадах на кожні 10 тисяч населення має бути одне ліжкомісце для жертв домашнього насильства. Це зобов’язує відкривати притулки, як у Полтаві, або сімейну кімнату, або орендувати палату в лікарні, або закупляти послуги в інших організацій, у тому числі й у благодійних, як наша. Насправді створити таку кімнату чи притулок – дуже дорого. Тому громадам легше закупити такі послуги в БО «Світло надії».

У багатьох ОТГ говорять: «У нас немає грошей». Значить, немає і насильства? Ні, це не так. Минулого року вбили жінку в Кременчуці, ще одна загинула в Чутовому. Немає органу, який би все це відстежував. Біда в тому, що багато органів самоврядування розуміють, наскільки це реальна проблема, тільки коли в них загинула жінка. Тоді вони усвідомлюють, що понесуть за це відповідальність.

Якщо жінка звертається до поліції або соціальних служб з приводу домашнього насильства, їй мають дати номер притулку: +38 (066) 829-55-73. Ми робили запит в Головне управління Національної поліції в Полтавській області: минулого року була понад 21 тисяча звернень з приводу домашнього насильства. Але з-поміж цього числа не було жодного дзвінка в притулок. Жінки не знають, що вони можуть приїхати в до нас у будь-якому стані: без речей, без грошей, без документів.

 

Для чого працює притулок?

Основне, над чим я працюю – зробити так, щоб людина пішла від кривдника і не повернулася. Так, люди бояться писати заяви в поліцію і звертатися в державні служби. Їм досі соромно заходити до відділу соціальних служб у міськраді, бо синці на руках або на обличчі. Тому жертви йдуть уже тоді, коли їм відрізають пальці, ламають ключиці вирізають селезінку. У нас багато таких випадків. Жінки йдуть, коли розуміють: це межа, далі тебе можуть убити.

Є жінки, яких раз ударили – і вони пішли. Це ознака доброго психічного здоров’я, коли людина розуміє, що така ставлення не є нормою, мало того, це може повторитися. Одна жінка після такого зібрала двох дітей, пожила в притулку, заробила грошей і потім орендувала житло. Ми досі спілкуємося, в неї все прекрасно. Цій жінці було все одно, що скажуть сусіди й родичі. Вона зробила те, що хотіла.

Велику роль відіграє соціальна складова. Якщо жінка з села, вона, як правило, не має спеціальності, вона потрапляє до притулку – вона роботяга, але ніколи в житті не працювала офіціально. Коли я беру таких жінок на громадські оплачувані роботи, то пояснюю їм, що робочий день триває з 9 до 18, що є годинна перерва на обід, а вони цього не розуміють.

Буває, приїжджають жінки, які й на роботу виходять, і соціалізуються, і дітьми займаються, і в парках гуляють. Минає два місяці – і вони лягають у психоневрологічний диспансер у відділення неврозів. Почуття жертви доганяє все одно. Як би ти не малював картинку, що ти вирвався і в тебе все прекрасно, реальність невідворотна.

Іншим не вистачить і пів року, щоб відійти. Практично всі, хто до нас потрапляє, на другий-третій день спілкуються зі своїми агресорами. Питаю: «Навіщо ти з ним говорила? Чому ти його не заблокуєш?» – «Та Ви ж розумієте, переживаю, що він там їсть…». А сама приїхала чорна від побоїв.

Це почуття в них минає на другий-третій місяць життя в притулку, коли жінки бачать, що можна жити по-іншому, і що правильно саме так. Зникає страх, і тоді жінки готові на все, щоб не втратити оце відчуття безпеки. Тоді я впевнена, що вони не повернуться.

Жінка може написати пост про свою ситуацію в соцмережах. Вона розраховує на підтримку і розуміння, а натомість має кілька сотень коментарів на тему «сама винна», які заганяють проблему ще глибше. Не слід забувати про нерівність. Уявімо сільську жінку 40 років, яка постійно страждає від домашнього насильства. Їй ніде шукати захисту, бо вона з інтернату, вийшла заміж у 16, має 3 класи освіти і четверо дітей. А жінка, яка в коментарях вчить її жити, має кілька приватних будинків і пасивний дохід. Звичайно, в такій ситуації легко говорити іншим: «А чому ж ти не пішла від нього на другий день?».

 

Замість підсумків. Що далі?

Які варіанти є в жінки, що потрапила до притулку? Якщо вона має дітей, то обов’язково є соціальні виплати. Дітей ми одразу влаштовуємо в садочок або школу біля притулку: управління освіти допомагає з цим. Сам жінка виходить на роботу. За соціальні виплати вона купує продукти для себе і дітей, а гроші, зароблені на громадських роботах, вона може відкладати. Це трохи менш як 5 тисяч за місяць на руки. Проживши в нас кілька місяців, жінка знімає зароблені гроші, орендує житло і не повертається додому. Наші психологи допомагають побачити світ іншими очима. Я запрошую жінок, які колись пройшли через наш притулок, розповідати іншим, як у них все склалося. Але головне – це бажання самої жінки змінити своє життя.