Чи варто обмежувати мистецтво в Полтаві лише галереями? 

Чи задумувалися ви над тим, у який спосіб демонструють мистецтво глядачеві? Цікава історія, яка бере початок з епохи Відродження, коли картини створювалися переважно  на замовлення заможної аудиторії, а ті, у свою чергу, збирали закриті колекції у своїх палацах та демонстрували їх лише найближчому оточенню. Це було такою собі демонстрацією статусу та контролю над світом.

У XVII–XVIII столітті поступово з'являються перші публічні музеї, адже власники приватних колекцій усвідомлюють, що показ творів мистецтва широкому загалу буде мати більшу цінність, ніж приватне споглядання. Так демонстрація творів мистецтва хоч і виходить у публічний простір, але зберігає специфічну манеру розміщення — «килимову». Тобто, картини розміщувались достатньо щільно, заповнюючи увесь простір на стінах від підлоги до стелі. До речі, такий формат експонування проіснував достатньо довго і яскравим прикладом є експозиції для європейських салонів  XIX століття, які до щільності додали інший критерій — значущість. Так на рівні очей розміщували найважливіші роботи, натомість менш важливі - піднімались вище або спускали донизу.

Важливі зміни відбуваються після Французької революції, коли мистецтво перестає бути привілеєм вузького кола і стає надбанням суспільства, а оскільки музеї набувають нової ролі, то і потребують зміни підходів до експозиції. 

На початку ХХ століття музеї США запроваджують принципово нові погляди щодо вибірковості у показі робіт, роботи з освітленням, формується кураторство як професія. Саме перший директор MoMA (Museum of Modern Art) Альфред Барр закріплює принципи білого кубу як стандарт, готуючи простір музею до виставки “Cubism and Abstract Art” у 1936 році. Паралельно в Європі, зокрема в Німеччині, став відчутним вплив ідей Bauhaus та  De Stijl, представники якого вимагали, щоб їхні роботи експонувалися на білих стінах, адже для них біле тло було невід’ємною частиною картини.

У 1976 році термін white cube («білий куб») як не просто складову інтер’єру галереї, а цілу ідеологію показу мистецтва аналізує критик Браян О’Догерті в есе “Inside the White Cube”. Він пише про те, що «білий куб» створює ілюзію, ніби мистецтво звільнене від усього зайвого, але насправді воно поміщене в систему правил і значень. 

Як мистецтво прийшло у нетипові простори

Подальша критика концепції «білого куба» стала поштовхом до наступних пошуків та переосмислень. Вже з другої половини ХХ століття художники і куратори починають виходити за межі інституційних просторів: когось не влаштовував грубий фільтр та відбір, хтось уникав комерціалізації мистецтва, хтось не був готовий адаптувати свої мистецькі прояви під «білий куб». Так починається робота митців з неадаптованими до показу мистецтва середовищами, до прикладу, промисловими зонами, покинутими будівлями тощо. І тут мова вже зовсім не про естетику та візуально привабливі рішення, а про трансформацію ролі мистецтва як способу висловлювання. Саме так і зароджується альтернативна мистецька сцена та простори. 

Досить швидко з'являються різні формати: сквоти — це самовільне захоплення художниками простору для одночасного проживання та мистецької практики; artist-run spaces — незалежні ініціативи, де група митців самостійно визначають принципи дії простору без інституційного відбору; квартирні виставки і тд. 

Альтернативні формати як відповідь на обмеженість інфраструктури

В Україні поява таких альтернативних форматів має дещо інакшу природу. Якщо для Європи — це було свідомим жестом прости інституційної системи, то для України — це відповідь переважно на відсутність / обмеженість інфраструктури сучасного мистецтва. Невелика кількість галерейних просторів, відсутність сталої підтримки та обмеженість можливостей для експерименту змусила художників в Україні буквально шукати простір серед покинутих заводів, недіючих об'єктів, виставляти роботи у власній квартирі. 

Найвідомішим прикладом сквоту для України стала Паризька комуна, адже вона стала обʼєднуючим середовищем для визначних українських художників, які формують сформували сучасну артсцену. Вона була утворена у 1990-х роках у покинутій будівлі з однойменною вулицею — Паризька комуна 18 А у Києві. Тут обʼєднались і побут художника, і створення творів мистецтва, і запеклі творчі дискусії, і тематичні вечірки. А головне - вони сформували Нову українську хвилю та трансавангард в Україні. До лідерів Паризької комуни належать: Олександр Соловйов, Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Арсен Савадов, Ілля Чичкан та інші.

Використовували та продовжують використовувати для експозицій і квартири. До прикладів квартирно-галерейних проєктів належать, зокрема, галерея-лабораторія SOSka в Харкові (2005), галерея Detenpyla, відкрита Юрієм Білеєм, Павлом Ковачем (молодшим) та Станіславом Туріною у Львові (2011), галерея depot12_59 Тамари Турлюн  у Києві (2021).

Відмінним останнім прикладом сучасної роботи з простором для мене стала виставка “Wonderwall” Івана Грабка у листопаді 2025 року. Іван перетворив напівзакинуту будівлю в Києві по вулиці Велика Житомирська 24 на простір, у якому органічно обʼєднав фрески, живопис, скульптури та фотографії.

А що у Полтаві? Порятунок Кадетського корпусу та використання складських приміщень

У цьому контексті неактивно розвинутої інфраструктури сучасного мистецтва у Полтаві, першість мають брати на себе низові ініціативи. Робота з нетиповими просторами дає можливість швидкої реакції та створення з нуля нових можливостей. Крім того, Полтава має значний потенціал саме на рівні простору, адже це місто з великою кількістю будівель, які втратили свою функцію та перебувають у стані переосмислення / наповнення іншим змістом. Використання таких локацій для мистецьких проєктів дозволяє не лише демонструвати роботи та знайомити з сучасними молодими українськими митцями, але  і активувати міське середовище. Більше того, нетипові простори знижують поріг входу до мистецтва, яке все ще у багатьох лишається категорієї «розкоші» та недоступності для сприйняття. 

Тут варто згадати про виставки «Кадетаріум», які проходили у приміщенні Кадетського корпусу у 2014 році. Тоді їх задачею було не лише дати платформу для презентації своїх робіт митцям, а і привернути увагу до будівлі та її долі. Багато гостей тоді розповідали, що відвідали Кадетський корпус вперше. Серед організаторів були «Чиста Полтава», «ЗЛАМ стереотипів», «НФП», комітет порятунку Кадетського корпусу. 

Ще серед прикладів — проєкти P.ART.TER та «Фестиваль ленд-арту», які проходили у Арт Платформі 11 — фактично, адаптованому ангарі у дворі ТЦ «Київ». Ці події поєднували в собі інсталяції, лекторії, інші формати. 

«Першоелементи»: робота з матеріалом, простором, часом, досвідом і взаємодією

Проєкт сучасного мистецтва «Першоелементи» над організацією якого зараз працює команда «Хвилюємо» з художниками Максимом Мазуром, Андрієм Підлісним та Нікою Шумейко теж задіює нетиповий простір. Але цього разу він перебуває у процесі трансформації. Раніше тут, за адресою Соборності 26/14, був заклад, а після експозиції — почнуться роботи над новим. Ініціював та підтримав проєкт ресторатор Дмитро Собакар. І це дуже цікава задача — попрацювати з простором, який оновлює себе та свої сенси. 

Проєкт зосередиться на фундаментальних складових художньої практики: матеріалі, просторі, часі, досвіді та взаємодії. За словами художників, мистецтво не репрезентуватиме ідентичність, а існуватиме всередині неї — як практика, що не зводиться до зображення чи повідомлення. 

«Першоелементи» експонуватимуться протягом 25.04 — 15.05. Скоріше за все, кожен з вас хоча б раз на тиждень проходить коло простору, який використовуватимемо і знає його. Але тимчасово ним керуватиме мистецтво. І я вірю, що ця публічність надихне і бізнес, і митців на такі ініціативи у майбутньому. А полтавців — більше взаємодіяти з сучасним українським мистецтвом. 

Адже альтернативні виставкові формати можуть стати хорошим кроком до формування культурного середовища, запуском мистецьких рухів та сприйняття сучасного українського мистецтва полтавським глядачем.