Тож пропонуємо познайомитися з книгою «Капелани. На службі Богу і Україні», виданою Українським інститутом національної пам’яті 2019 року (укладачі Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко).

Цікавим є походження терміна капелан. «Капа» – так називався військовий плащ за часів святого Мартина. За біблійними переказами, преподобний Мартин був священником і офіцером на військовій службі. Якось, побачивши убогого, він відрізав шматок свого плаща, щоб той міг накритися, і таким чином послужив ближньому у його потребі. Так і виникло слово капелан, яке нині є загальновживаним.

У православній церкві також є тотожне поняття – військовий священник. Поліконфесійність українського суспільства зображена і в розподілі капеланів за конфесіями у Збройних силах України. Близько 80% там складають представники Православної церкви України, далі – Української греко-католицької церкви, протестанти, Римо-католицька церква та інші. Загалом книга містить спогади 23 осіб про капеланське служіння на фронті під час протидії російській агресії. Ці свідчення були записані Українським інститутом національної пам’яті в межах проєкту «Усна історія АТО».

Серед оповідачів є дві жінки-капелани й четверо лауреатів міжнародної відзнаки імені Омеляна Ковча. Цікаво, що підбір священників на посади військових капеланів – досить складна справа. Перед відправленням у зону АТО всі проходять відповідне навчання, опановують тактичну медицину. З капеланами працюють фахівці із військової теорії та практики. Їх навчають, як працювати із посттравматичним синдромом та психологічною кризою. Від початку війни відбулося понад 25 ротацій військових священників.

Досить важливим є питання забезпечення капелану відповідного місця для праці. Зазвичай у місці постійної дислокації військової частини виділяється якесь місце для облаштування каплички. Андрій Зелінський давно вже став знаною і публічною персоною не лише серед військових, а й в українському суспільстві загалом. Священник УГКЦ, здобув філософську освіту у США, богословську в Італії та політологічну в Києво-Могилянській Академії. Служить капеланом із 2006 року. Одним із перших поїхав у район бойових дій на схід країни. Є автором книжки «Соняхи. Духовність на час війни», що є даниною пам’яті офіцерів Збройних сил України, які не повернулися з АТО.

Андрій Зелінський розповідає, що головний принцип його душпастирського служіння – бути поруч із воїнами. Він намагався жити у тому самому ритмі, що й побратими, переживати ті самі труднощі та відчуття, щоб якомога краще надати допомогу.

Цікаво, що крім проведення літургій, молитов і сповідей він організував ще й вивчення англійської та італійської мов на передку. Це був такий оригінальний спосіб зняття стресу в умовах бойових дій, можливість пережити насилля, жорстокість, хаос. Адже найважливіше було виробити у собі психологічну стійкість і допомоги її виробити військовим.

Війна ж передовсім цілиться у людяність…

Якось один з офіцерів розповів:

«Для мене найзворушливішою у цій війні була мить, коли я йшов одним зі щойно визволених міст і відчув, як хтось мене смикає за штани. Опускаю голову, дивлюся – стоїть маленька дівчинка, дивиться мені прямо в очі й каже: “Дядьку, дядьку, ми у вас віримо”».

Важко уявити, наскільки цей захисник дорожив цим моментом… Або інша розповідь. Один старшого віку військовослужбовець підійшов після бесіди з особовим складом:

«Ви сказали дуже правильно: вони тут, тому що ненавидять, ми – тому що любимо! Тепер все понятно. Спасибі!»

І ще одна замальовка.

Розмова у Львові:

«Отче, у вас на рясі грязюка засохла».

«Так. Це болото з Пісків і з Дебальцевого».

«Але ж ви уже два тижні тому повернулись. Чому не отрусили його?»

«Боюсь. Боюсь, аби отрусивши його з ряси, не отрусити з пам’яті…»

Андрій Зелінський визначає захисника як воїна з любов’ю в серці до тих, кого захищає, як людину, абсолютно віддану перемозі. Він говорить, що для України наразі надважливо сформувати покоління людей, які відчувають смак перемоги і готові за неї боротися до кінця.

І з цим важко не погодитись! Дуже приємно, що до такої солідної книги увійшла розповідь Сергія Сущенка, священника Православної церкви України, який зараз живе і служить у Полтаві, хоч родом із Конотопа. Цікаво дізнатися про його шлях до священництва, про бунтівну вдачу і перебування на Майдані, про те, як завдяки Михайлові Гаврилюку 2014-го потрапив у добровольчий батальйон «Золоті ворота». Там були представники з усієї України, панували неймовірно теплі, братські стосунки з піднесено патріотичним духом…

«Віра – дуже велика сила. Ми й молилися під час обстрілів, і їли, і спали, і службу несли. Без Божої допомоги, без якоїсь вищої сили – я не знаю, навряд чи ми б отак змогли. Розумієте?» – ділиться спогадами отець Сергій.

Особливо зворушливим є спогад про святкування у Щасті, на передовій, нового 2015 року, адже була величезна надія, що незабаром буде здобута перемога… Наразі чоловік є поліцейським капеланом (працює у поліції).

Чимало складних запитань ставлять бійці капеланам. Одне із них – як бути із заповіддю «не убий» на фронті? Священники намагаються пояснити, що коли навпроти стоять убивці зі зброєю, а за тобою – твої люди, народ, родина, держава, і ти ризикуєш власним життям, вбиваючи людину зі зброєю, яка може вбити і тебе, й інших, то це не є вбивство, це є захист Батьківщини. Хоч це дуже важко усвідомити.

Та ще важче, напевне, відспівувати захисників, з якими нещодавно спілкувалися, а тепер вони життя поклали за ближнього, тобто за тебе… Так само складно, за словами військових священників (хоч про це саме говорять і самі воїни), перемикатися із перебування у зоні бойових дій на так зване мирне повсякдення. Відбувається ніби якесь роздвоєння: з одного боку, на твоїх очах гинуть найкращі, а з іншого – це настільки нікого не цікавить… Такі наші реалії.

Величезне захоплення викликають розповіді жінок-капеланів, які розміщені в книзі. Одна із них – Надія Довганюк (сестра Симеона), яка є представницею Української греко-католицької церкви, – родом із Західної України. Вона ділиться своєю історією любові до Бога: як ще у 18 років вирішила стати монахинею, про несприйняття рідних цього рішення, життя у монастирі... А збиття вертольота з генералом Кульчицьким у 2014-му, де загинув брат-спецназівець, викликало непереборне бажання не просто молитися, а піти в армію добровольцем.

Попри всі труднощі, монахиню було призначено на капеланське служіння до військового шпиталю в Дніпропетровську область у вересні 2014-го. Можна лише уявити шок поранених, які прибували із зони бойових дій, а до їхньої палати заходила монашка.

Але потихеньку стереотип розвіювався, виникала довіра, навіть часом більша, ніж до лікарів. У шпиталі в найскрутніші часи перебувало до 200 хворих, а ще ж і медичний персонал… І всіх сестра Симеона намагалася підтримати та розрадити.

Ця історія є неповторною і вчить кожного з нас приймати своє покликання як дар, що потребує величезних внутрішніх зусиль і любові.

«Я побачила, що війна кожній людині дає шанс стати набагато кращою. По суті, ти здійснюєш переоцінку цінностей і можеш зробити вибір: або стати людиною мудрості й зрілості (тобто показати себе з ліпшого боку, взяти на себе відповідальність і діяти), або ж стати на бік розладу… І от війна дає цей шанс. Цей досвід навчив мене дякувати Богові за всіх і за все…»

Також у книзі вміщено розповідь представника Мусульманської релігійної громади «Милість» Сергія Путіліна, що у Харкові. З прийняттям ісламу він обрав собі ім’я Мурад. Чоловік розповідає про свої духовні пошуки, про несприйняття мусульман нашим суспільством. Саме тому Мурад, пройшовши відповідне навчання, очолив мусульманську громаду (став імамом) і вирішив знайомити українців із арабською культурою. А з початком війни з’ясувалося, що на фронті теж є мусульмани, хоч і небагато, і їм треба надати можливість сповідувати свою віру, молитися (5 разів на день), доправляти халяльні продукти (тобто дозволені Кораном), ховати загиблих. Тож Мурад задля цього і їздить по всій лінії фронту, буває у різних підрозділах.

Чоловік розповідає, що у мусульман немає посттравматичного синдрому, бо вони свято вірять, що все у руках Всевишнього (звісно, якщо справді вірять). Він переконаний, що людину супроводжують до могили три речі (сім’я, майно та її справи), і тільки справи лишаються з нею після смерті. Так і намагається чинити.

Книгу присвячено пам’яті видатного українського гуманіста отця Омеляна Ковча, військового капелана, Блаженного Священномученика УГКЦ. Він був капеланом в Українській галицькій армії, допомагав євреям під час нацистської окупації, загинув у концтаборі Майданек. 2019 року відзнаку імені Омеляна Ковча отримали четверо наших капеланів «за особистий приклад жертовності і самопосвяти заради порятунку душ і життя захисників нашої землі, правди і свободи». Це Юрій Казміренко, Іван Ісайович, Василь Хіміч, Павло Гончарук, вони є героями книги. Прикро визнавати, але і сьогодні війна із російським агресором триває, українські воїни змушені захищати свою державність. Тому військові священники вже 7 років поспіль виконують роль духовного щита України. І книга «Капелани. На службі Богу і Україні» є величною їм пам’яткою.