У 2006 році я пішла до школи, а за кілька років – на плавання. Щоправда, я займалася ним зовсім недовго, але чітко пам’ятаю слова моєї тренерки десь у 2009 році:

Чемпіонки з мене так і не вийшло, але й спорткомплекс не відкрили. У 2021 році я завершую університет, але у Полтаві досі немає такого омріяного закладу з супербасейнами, де майбутнім чемпіонам буде комфортно. Немає комунального-обласного-державного спорткомплексу, у якому не можна буде «схопити бронхіт» через холод у погано опалюваному приміщенні. Немає комунального-обласного-державного комплексу, де батьки не хвилюватимуться, що дитині на голову звалиться штукатурка.

Хейтери скажуть, що у місті є й інші басейни і, мабуть, не так потрібен цей комплекс, але що з того? Якщо колись у місті почали будувати важливий елемент соціальної інфраструктури, який має перспективу стати кращим в країні, то логічно б його добудувати.

Усе моє свідоме життя у Полтаві намагаються збудувати цей спорткомплекс. Для мене довгобуди Полтави – це не про умовні будівлі. Це реальні очікування і віра людей у перспективи, у своє місто.

Інший приклад – у Полтаві добудували відділення протитуберкульозного диспансеру, який зводили майже 30 років. Мій дядько хворів на туберкульоз. Ще малою я чула, що невдовзі у Полтаві з’явиться відділення, де він отримає високоякісне лікування. Менш ніж 10 років тому він помер не дочекавшись відкриття цього диспансеру.

Мабуть, коли влада дає обіцянки, то не відчуває за них відповідальності перед людьми, які потребують цих об’єктів. Звісно, всі важливі соціальні проєкти дорогі й виснажують бюджет. Але якщо їх вміють починати, то логічно б навчитися й завершувати.

Сьогодні у Полтаві планують створення Льодового палацу для майбутніх чемпіонів, мріють про відділення невідкладних станів у лікарні з гелікоптерним майданчиком за мільярд. А я мрію про те, щоб ці об’єкти не стали довгобудами дитинства людей, які ростуть у Полтаві.