Альона Мілевська: Два дракони, або #MyCancerStory


Чомусь люди вважають, що той, хто зазирнув у очі смерті, має якусь надзвичайну силу, мудрість чи щось подібне. Дарма. Тому що немає особливої мудрості в тому, щоб любити життя і цінувати час. Свій і чужий. Мені здається, з цим народжується кожен із нас.

Моя cancer story розпочалась 2013-го: 14 лютого я дізналась, що в мене рак. Авжеж, можна до втрати свідомості шукати тут символізм, але тоді це був вибух. Моя персональна Хіросіма, яка винищила все, що в мене тоді було.

Майже не пам‘ятаю, як брехала татові: «Та трохи захворіла, не страшно, маленька операція — і все». Про те, що буде далі, навіть не думала. Це «далі» просто перестало існувати для мене. Років на три.

Я потрапила в замкнене коло, де розмови #яжвиживу змінювались важким мовчанням. Пам‘ятаю, що тоді мені було конче необхідно бути поряд із людьми. Дуже страшно було залишатись одній. Особливо вечорами. Навіть вдома. Рятувало тільки відчуття когось живого поруч: доторкнутись, тримати за руку, відчувати людське тепло.

До діагнозу я була такою собі «принцескою», що примудрилася залишитись дитиною до 30 років. Перший рак (дракон #1) залишив від мого життя воронку від вибуху, стовпи пилу і криваві рештки. Френдліст скоротився відсотків на 50, а решта 50% були просто виснажені.

Але жити стало легше. Мабуть, саме тому, коли 2015-го діагностували рецидив (дракон #2), всі етапи сприйняття промайнули під #требалікуватись.

Вдруге нічого приховати вже не вдалося ані від батька, ані від дітей. Лиса голова, тіло, ніби суцільний набряк, постійна блювота (наче печінка проситься назовні) — ще та красуня — саме в такій круговерті пройшла хіміотерапія.

Рецидив поцілив у близьких сильніше, ніж у мене.

Звісно, фізично мені було непереливки, але я чіплялася за все, що могла: свіжий домашній хліб, пісні в машині, кава і навіть сигарети (та хоч дідька лисого, аби втримати в собі хоча б воду)... Дивилася фільми, а коли були сили, вставала й фотографувала. Хоча б краплі дощу на склі. А ось мої близькі отримали по повній. Здавалося б, тільки видихнули — все, можна розслабитись. Але ні — наша пісня гарна й нова, починаймо, друзі, знову. Однак це не заважало чудити й відриватись, приміром, дівчата якось витягнули мене на стриптиз. Стриптизерка була, мабуть, недосвідчена, тож їй було ніяково. Коротше кажучи, ми пішли до бару — і за 10 хвилин там був аншлаг. І це не дивно: пили ми веселіше, ніж вона танцювала)

Цього разу вже ніхто не казав «все буде добре» і «я тебе розумію».

Робота з психологом дала мені силу не вбити нікого, від кого я чула ці фрази. Вони вибішують неймовірно. Адже звідки вам знати, як воно буде і є, якщо навіть лікарі не знають?

Наразі вчуся планувати своє життя, і в ньому знову з’явилося слово «далі». Поглянувши на мене, уже ніхто не скаже: «Це ж треба, така молода — а вже все...» Частіше за все в людей, які вперше чують про те, що я — #cancersurvivor, на обличчі можна прочитати лише #тануневже????

Ні, не з‘явилося в мене ніякої особливої мудрості. Тільки зникли #незможу і #тактреба. Не шкодую і не жаліюсь. Зрозуміла, що люблю будь-яку погоду і пору року. А ще мене почали впізнавати водії маршруток і автобусів, бо я співаю і танцюю за кермом (тільки на світлофорах). Ні, я не стала любити все і всіх навколо: як і раніше, терпіти не можу хамства, брехні і боягузтва. Іноді втомлююсь від графіку 24/7 і дурості (часто — чужої, часом — своєї). І зранку я частіше за все «понуре лайно», а не життєрадісна ромашка. Але горнятко хорошої кави все ще здатне творити дива. І дуже хочеться, щоб це тривало якнайдовше. І нехай мої дракони відпочинуть.


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація