Дворик на Драгоманова. Як оживає спадщинаОлени Пчілки

Так могло би бути написано на поштовій листівці з коротким переліком літніх справ: «Діти катаються на човнах, ми багато читаємо на веранді, ходимо купатися до санаторія. Молоко беремо у Монастирських Будищах. Погода цього року чудова, приїздіть і ви – відпочинете, поговоримо вечорами при вогні». 

На поштовому штампі по колу відчитується нечіткий чорнильний відбиток: Гадяч, Зелений Гай.

З лицевого боку – краєвид з курганами Броварок і безкраїм небом над ними. Або вигляд на Поділ. Чи живописний зелений берег ріки, зі звивистою стежкою на ньому, що зникає у вербах попереду.

На цій листівці міг би бути вказаний як 1906, так і 2026 рік.

***

Коли рухаєшся стежками і текстами водночас, потрапляєш ніби в кротовину – і починаєш вірити, що все це – існувало.

Чому це важливо тепер?

Що мотивує Петра Васильовича Яковенка роками збирати архівні дані про 1849 – рік народження Олени Пчілки – у Гадяцькому повіті? Чому йому здається важливим зібрати усе це під однією обкладинкою і поділитися цією інформацією про місцеві школи, господарства, церковні і мирські справи?

З якого дива Ганні Семенівні Дейні так захоплююче читати нарешті виданий дванадцятитомник Олени Пчілки, і співставляти її листування зі спогадами місцевих мешканців про родини Драгоманових і Косачів, їхніх друзів, кумів, сватів, сусідів?…

Чому Ірині Орловій і команді музею цікаво віднайти та відтворити руками місцевих майстринь силянки, які зафіксовані на фотографіях жінок з родини Косачів, щоб кожна могла привезти собі з Гадяча щось від Косачівен?

Мабуть, в цьому щось є.

***

У опитуванні про функції та потенціал розвитку Зеленого Гаю – місця, де у 1900-1920-х рр. була садиба Олени Пчілки – гадячани найбільше пишуть і переживають за втрату теперішнього камерного місця відпочинку і рекреації. Коли ви потрапляєте «до Лесі» (як в народі називають це місце), на перший погляд це не аж так очевидно. Ця територія не виглядає, як улюблене місце відпочинку містян: давно без ремонту, з пам’ятними знаками радянського зразка, що більше схожі на надгробки, із відсутністю сучасного ознакування і дуже мінімальними ознаками впорядкованості. Ріку не видно за деревами, і якщо не знати, що бічна дорога під електроопорами веде вас до затишного пляжу – то можна вертатися на гору досить розчарованим.

Та якщо ви потрапите сюди навесні, коли усе вкрите килимом синіх пролісків, а за деревами внизу видніється розлив Псла – ви вже точно не залишитесь однозначно байдужими. А можливо, вам пощастить почути історію цього місця і побачити його старовинні фотографії – і тоді уява підкаже вам, як чудесно вирізнялися на тлі дубів білі різьблені перила тераси, і як дивовижно грало проміння у кольорових шкельцях вікон на другому поверсі, що виходив до річки. Або ви навіть наважитесь піти у годинну прогулянку Стежкою Добродіїв через заповідне урочище «Галочка» – і вийдете на високому пагорбі над луками, у Монастирських Будищах, де стояла колись родинна церква Драгоманових. Вийдете, і ахнете. 

На карті цю точку можна знайти за позначкою «Десниця Щастя», Гадяч. Дивацький оглядовий майданчик у формі плетеної долоні вже розібрали, але неба і простору навколо так само неміряно. 

***

Коли дозволяєш собі сповільнитися достатньо, щоб помітити цей простір і природу, яка його творить, починаєш вірити у можливість тієї версії реальності, де Гадяч – це місто-курорт. З пахучим сосновим повітрям, чудовими краєвидами, двома спокійними ріками і смачною водою з криниць. 

Кажуть, в часи, коли Пчілка будувала свій будиночок у Зеленому Гаю, призначений для оздоровлення Лесі Українки, вода у Пслі також вважалася цілющою за складом. У листах звідси члени родини по-різному нахвалюють цю «посілість» і видно, що їм в радість приймати тут гостей. 

Цього літа мої київські подруги, що кілька разів приїздили «погадячувати» на коротко, видали максиму: «У Гадячі треба значно швидше починати сповільнюватися!»

І хоч як ми намагалися досягти цього ефекту сповільнення на резиденції «У пошуках Пчілки», що відбулася цього липня – резидентки усе одно сказали, що хотілося ще більше часу на самостійне занурення у місто, на «просто побути тут» і «подумати про все побачене і почуте».

***

Коли прокладати гугл-картами маршрут з Заяру в Центр, то він підступно поведе вас – новачка, першопрохідця і туриста – навпростець через ярок. Цей ярок розділяє місто навскоси; як і багато інших, врізається у високий берег Псла, і утворює зелену мальовничу улоговину, давно заселену – і водночас зарослу і таємничу. Я сама потрапила на цю стежку вперше вже приїхавши в гості аж зі Львова. Там є круті схили і підйоми, високі бур’яни і затишні в’юнкі ходи до хвірток, і виведе вас ця доріжка у історично найстарішу частину міста, повз хату Панаса Мирного (там живуть інші люди, музею нема) на торговий майдан (де тепер росте парк).

Ми довідались про це, коли вже вкотре нашим гостям з інших міст, які хотіли прогулятись з готелю в центр, карта пропонувала несподівану прогулянку поза центральними алеями чи шляхами. Я переживала, що їх повело баюрами; а виявилось, що ця стежка значно цікавіша їм за офіційний маршрут. Бо вона – жива.

***

Коли читаєш це місто очима закоханих у нього мешканців – проступають його палімпсести. Під сучасними пластиковими вивісками вулиці Гетьманської впізнаєш обриси старих торгових рядів, а в ошатному магазині шпалер – синагогу. У трьох променях центральних вулиць – одну з найдавніших, радіальну форму міської забудови, де в серці міста – собор, торговиця, а поруч – замок. Тоді у старих газетних замітках з літа 1917 року можеш помітити протест проти святкування Полтавської битви як «переможної» і пропозиції «очистити від ганьби» гадяцьку Замкову гору – тобто, замість царської тюрми зробити там місце вшанування Гадяцького договору. А в дворику редакції колишнього «Гадяцького вісника» (тепер – відновленої «Газети Гадяцького земства») зауважуєш при в’їзді дуб, що вочевидь застав 1917-1918 рр., коли редакторкою була Олена Пчілка. 

Саме у цьому дворі по вулиці Михайла Драгоманова, 8 спільнота хоче створити меморіальний простір для Ольги Петрівни Драгоманової-Косач – щоб у ньому хотілося бути, спілкуватися і думати. Щоб відчувалася її присутність, але не у бронзовому пам’ятнику, а у дусі і ділах, що тут творитимуться. Це подвір’я утворюють будівлі редакції (тепер замешкані різними міськими громадськими організаціями) та старої друкарні (від середини ХХ с. – видавництва «Гадяч»).

У ньому справді затишно присісти на добру розмову чи зібрати кількадесят людей на літературні читання. І легко уявити, як у вітринних вікнах, що виходять на тротуар, можна придбати книги про Драгоманових і Метлинських, про родину Рудченків і про те, як багато Гадяча у творах Панаса Мирного, про скіфські археологічні пам’ятки національного значення і про те, чим важливий Гадяцький договір у контексті сучасної міжнародної політики України… І звісно, там можна купити і одразу відправити чудові листівки для друзів – з акуратним підписом «Вітання з Гадяча!»   .