Марина Лебідь: Ґарет Джонс – правдолюб чи любитель сенсацій? Роздуми про фільм «Ціна правди»


У ранньому дитинстві мами часто вмовляють нас поїсти борщику чи кашки, а нам натомість більше до вподоби солодощі і бутерброди. Навряд ми тоді замислюємося, звідки потрапляє їжа до нашого столу, скільки праці й зусиль у це вкладено…

Пам’ятаю, як маленькою дівчинкою допомагала своїй бабусі Єфросинії Борисенко (дівоче прізвище – Шпарага) на Харківщині знімати лушпиння з квасолі. Я тоді не розуміла, навіщо це робити, бо терпіти не могла її борщ з квасолею.

Тоді бабуся мимоволі прохопилася, що в свої десять років їй доводилося їсти це лушпиння, проварене у воді.

Моя дитяча голівка не могла уявити все те жахіття, яке відчула на собі маленька Єфросинія.

Тому, побачивши трейлер фільму «Ціна правди», вирішила разом з родиною сходити до одного з кінотеатрів Полтави в свій День народження. Хтось скаже, що не зовсім вдалий вибір, але саме іменини – це день, коли робиш власні підрахунки на терезах добра і зла. Замислюєшся, що робиш частіше – підтримуєш інших чи осуджуєш, говориш добрі слова чи замовчуєш, бо не хочеш когось образити, наразитися на критику, хейтерство.

Головний герой фільму Ґарет Джонс є уособленням цього вибору – іти за сірою масою чи обрати свій власний тернистий шлях. Важко йти проти «системи», жертвувати власним добробутом, кар’єрою, оточенням, щоб відшукати правду.

На мій погляд, у фільмі дві сюжетні лінії – голод в Україні і світова політика тих часів, подана через призму журналістики. Проблема сприйняття людьми інформації (сучасним словом – медіаграмотності) веде до викривлення інформації, позиціонування власних інтересів вище людського життя.

Бачити картину, як «збідніла» європейська спільнота і «журналістська еліта» СРСР розважаються, харчуються делікатесами у той час, коли нещасні люди в потязі їдять шкуринку з апельсину, обмінюють теплий одяг на шматок хліба, варять кору дерева... та інші жахіття.

Але найскладніший момент для мене – картина з матір’ю, яка не подає ознак життя, і її маля на санчатах... Коли повз проїжджає гужовий віз, ущент наповнений виснаженими від голоду людьми, на нього потрапляє тіло матері і … ще жива дитина. Ніхто не врятує цього хлопчика, бо кожен перейнятий власним виживанням.

Сценаристи і режисер фільму не ідеалізують головного персонажа. Він не віддає останній шматок хліба задарма тим, хто потребує цього. Так само ми не знаємо, з якою метою Ґарет Джонс пише свої статті: розкрити жахливу сутність диктаторів 20 століття – Гітлера і Сталіна, розповісти про голод чи зробити сенсацію.

Наш герой не може врятувати всіх людей, нагодувавши їжею і виховати всіх осиротілих дітей, але пише правду, яку замовчують інші. Журналіст не боїться бути білою вороною в зграї стерв’ятників, за що зазнає осуду від колег, цькування... і врешті-решт розплачується життям.

Меркантильність чи жага розповісти правду? Кожен глядач зробить свої висновки. Я визначила для себе головну тезу фільму так: не диктатори каламутять історію, а людська байдужість і суспільство, яке їх підтримує.

Цей фільм про кожного з нас і нам вирішувати, стати на терези правди чи плисти за течією.

 


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація