Герої та «сонечки»
Я часто намагаюсь уявити, що відчувають наші військові перед штурмом.
Що в їхніх душах і головах, коли вони чують команду починати дії. Коли роблять перший крок назустріч пеклу і повній невідомості, що з тобою буде далі, й коли не знаєш, чи побачиш, як сьогодні вечорітиме чи світатиме.
Я не уявляю, де вони знаходять сили йти вперед, коли ворог починає валити з усього, що має.
Рвати лінію оборони та продовжувати, попри всі інстинкти самозбереження, штурмувати, коли поруч гине побратим. Застрибувати, зрештою, в окопи виродків. Це все просто поза межами людських можливостей. А вони це роблять.
Я не уявляю, що відчуває командир, який дає команду починати штурм. Або коли він керує боєм і розуміє, що його рішення, яке треба приймати тут і зараз, без часу на подумати й порадитись, може коштувати комусь життя. Я не уявляю, що вони відчувають, коли їхні хлопці повертаються зі штурму загиблими, на щиті. Як всі ці надлюди живуть із цим досвідом. Бо це все, мабуть, можна зрозуміти лише тоді, коли сам через це пройшов.
Не так давно мала розмову з одним сержантом, якого безперечно можу назвати Героєм. Який має законне право на звільнення, але воює.
– Я оце крайній раз думав, що оце і все... От зараз все закінчиться... Думав: «Виживу – нафіг зразу ж після бою рапорт пишу на звільнення».
– І що? – питаю.
Хоча чим закінчилось знаю наперед. Він розповідає це без драми, посміхаючись, наче якусь веселу історію про минулі вихідні.
– Та шо... Як я своїх покину?
Коли я бачу цих людей вживу, я не можу підібрати слів, аби описати наскільки вони... Ну немає таких слів, щоб описати, які вони. А коли намагаєшся, вони починають червоніти і говорити, що «та я ж нічого такого не зробив» або «та я ж просто робив свою роботу». Перед цими людьми хочеться прихилити коліно за те, яку ціну вони заплатили аби ще 200-300-700 метрів звільнити від тієї наволочі з-за «парєбріка».
У більшості вони не публічні й рідко розповідають про те, де були і через що пройшли, і так шкода, що ті, хто будуть проходити повз на вулицях, сидіти поряд в метро, стояти в одній черзі в магазині, навіть не здогадуватимуться, яка Велика Людина з ними поряд.
А потім ти дізнаєшся, що той хлопчина поранений, і той милий дядько, який «жог». А той – сьогодні загинув. І з цим вже ніхто нічого не зможе зробити.
Одна з останніх історій, яка мені мов скалка під шкірою, – це мобілізований солдат, якому пощастило потрапити в умовно безпечний підрозділ бригади. Але він ледь не в «самоволку» втік до кума-штурмовика, аби воювати разом з ним.
І в одному з недавніх штурмів він загинув. Кум поранений, але його майже силоміць у госпіталь везли і так само заледве не в наказовому порядку відправили додому хоч на трохи. Бо як же хлопці без нього? Я просто дуже хочу, щоб ви знали, що того чоловіка звали Леонід, що він був і що він загинув як Герой.
А потім ти бачиш групи «Повістки» в телеграмі, читаєш коментарі під деякими постами і в голові не вкладається вже інше: як такі нікчеми можуть народитись із цими хлопцями на одній землі?
Рости пліч-о-пліч, ходити в одні школи, працювати на одній фірмі, сидіти за сусідніми столиками в кафе. І бути такими різними.
Страшно всім. Боятись не соромно. Соромно нести ахінею про «а чого депутати не йдуть», «хтось там жирує», «а чого я» і купу пустопорожніх причин замість просто чесно сказати: «Я дуже боюсь померти».
Бо причина ж насправді одна. Але натомість воно починає знімати на телефон і хамити, бо воно, бачте, надто особливе, аби захищати свою власну хату, жінку і дітей. Нехай хтось інший це зробить, а він дуже цінний. Так, є ті, хто реально корисніший в тилу, от об’єктивно.
Але це точно не та хамовата бидлота, яка виписує повідомлення, сповнені найгірших образ до ТЦКшників і провокує їх на відео. І не ті, часто вивчені за наші з вами податки юристики, які записують майстер-класи на тему «Як законно відкосити від армії».
Поки десь в паралельній для цих «сонечок» реальності хлопці роблять чергове диво і звільняють ще одну посадку. Або витримують штурм. Або після чергового прильоту керованої авіабомби пишуть дружині: «У нас все добре, сонечко».
Я завжди вірю в краще, але холодним розумом розумію, як складно буде, коли перші та другі після перемоги знову житимуть поряд.