Маргарита

*імена змінені

Я Маргарита – студентка Каразінського, журналістка та колишня жителька Харкова. 24 лютого місто, де я провела пів року свого безтурботного студентського життя, зазнало обстрілів рашистами… І це моя історія евакуації. 

О п'ятій ранку я прокинулася від пострілів, що лунали зовсім близько, – шибки вікон трусилися, над головою гупали перелякані сусіди, а телефон безперервно вібрував під подушкою. На екрані висвітлилося 6 пропущених від батька. І хоча я розуміла, що о п'ятій ранку жодних веселих новин мене не чекає, тремтячий голос батька у слухавці: “Почалося. Збирай речі” відлунням пройшов в моїй голові та впав каменем у грудях. 

Я була однією з тих безпечних, що до кінця не вірили у війну між “братськими народами”. Не дивно, бо слово “війна” здавалося мене лише терміном з історії, а не реальністю. І коли деякі діти полишали домівки під градами у 2014 році, я була лише 10-річною дівчинкою, котра прикипівши до екрана телевізову, дивилася, як полум'я обіймає київську площу. Бабуся намагалася пояснити, проте відчуття того, що то десь далеко, десь не зі мною не полишало мене… 

Харків, 1 березня 2022 року

Заходити в телеграм-канали та перевіряти інформацію від батька я не наважилася, тому зібрала речі, збудила сусідку та негайно зателефонувала своїм рятівникам – друзям родини, котрі повинні були вивезти нас з міста. Якщо так подумати, може, я була й не така безпечна. За декілька днів я, як і більшість громадян, почала відчувати “щось не те”, тому документи з грошима лежали в окремому місці. Проте навіть план дій не рятував від паніки навколо. Тремтячими руками я пхала речі у сумку, а думками була десь за межами кімнати. Сусіди все продовжувати бігати, а двері в тамбурі відчинялися та закривалися щосекунди.

Вже через декілька хвилин мені вже зателефонувала Оля – жінка, що везла нас з сусідкою додому у Полтаву. Так я дізналася, що Харків стоїть через затори, тому діставатися до рятівної машини доведеться власним ходом. Тоді ми не знали, чи працює взагалі метро, проте в паніці зібрали те, що є, та вибігли з квартири. 

Якщо чесно, я і зараз не зовсім впевнена, чи зачинили ми двері. Хоча, мабуть, різниці вже немає… Район, де я проживала, знищено майже повністю. Страшно уявити, скільки свого зникло в полум'ї російської агресії та під завалами. Всі мрії, спогади та плани залишилися там. До болю смішно згадувати, як ми у середу ввечері сиділи з сусідкою та думали, яку піцу будемо замовляти завтра. 

Харків, 1 березня 2022 року

Метро виявилося відчиненим, проте кожного на вході перевіряли поліцейські. Їх було, щонайменше, сотня. Всю станцію заполонили люди у формі – щось шукали, перевіряли та спілкувалися з пасажирами. Один з них підійшов до мене. Його вираз обличчя складно забути, здається, мій рюкзачок міг викликати тоді лише поблажливу усмішку – декілька книг з історії (тоді я ще думала, що зможу продовжити репетирствувати), ноутбук та зубна щітка.

“Вчителька, так?” – запитав він мене і пропустив всередину. 

Здається, той момент, коли ми сиділи у метро та чекали машину, бомбардували місцевий телецентр. Вибухи лунали тихо, майже безшумно, проте в моїй голові ці звуки здавалися справжнім громом. 

Політичні тирани завжди знають (або думають, що знають), як саме зламати людей. Гітлер напав о п'ятій, путін напав о п'ятій… Психіка людей дуже вразлива зранку, тому навіть засинаючи у тихій Полтаві в голові лунають вибухи, звук швидкісного метро та плач дітей, які не розуміли, куди батьки везуть їх на світанку. 

Харків, 1 березня 2022 року

О сьомій ранку до нас нарешті дістатися Оля з Ігорем… На малесенькому жигулі білого кольору, в якому страшно смерділо димом. Проте тоді було однаково – приїхали б на велосипеді, я б сіла та покрутила до Полтави. Тоді мною керував страх… Не людський, а саме тваринний. Моя родина за 150 кілометрів від мене, а я навіть не знаю, чи бомблять мою рідну Полтаву! Тому останнє, про що я думала, про непрезентабельний вигляд мого транспорту.

Їхати по Харкову було справді дуже страшно. Шок ще не відступив – я сиділа і дивилася у вікно, чекала нових вибухів та спалахів у небі. Їх не було, але у вухах все ще дзвеніло. У закритому просторі мені постійно здавалося, що повітря кудись зникло, і я задихаюся.

Звичайно, кожен з нас був в телефоні: дзвонили близькі, ширилися новини та інформація про наступ на території України. Памятаю, що телефон за декілька годин став прямо гарячим… Я і на секунду не могла його відпустити, все перевіряла, чи не сниться мені, чи справді це зараз відбувається. 

Я нікому не побажаю таких подорожей. Лише ми переїжджали якесь невелике поселення, з'являлися новини про обстріли там. Складалося враження, що ми буквально тікали від путінської армії. Вона, наче тьма, сунула за нами та закривала небо. 

З Харкова довелося виїжджати 2 години, з області 6… Я не знаю, щоб і робила, якщо в мене не було такої оптимістичної компанії. На задньому кріслі сидів найспокійніший наш пасажир – Сергійко, якому не виповнилося і року. Він сміявся, плескав в долоні та не розумів, чого це його батьки такі налякані та все в телефоні сидять. Проте, як вже я сказала, компанія виявилася чудовою. Нас з сусідкою і накормили, і напоїли. Навіть з'являлися причини, щоб пожартувати та посміятися. Проте лише сміх затихав, а телефон знову з'являвся в руках, паніка забирала все людяне. 

Харків, 1 березня 2022 року

Чому Харків? Я не могла ніяк зрозуміти, чому Харків… У всіх документах та заявах говорилося, про повернення “історичних земель” так званої ЛНР та ДНР! Невже це все була брехня? Невже навіть в таких ситуаціях путінська імперія наважувалася брехати?! Звичайно, після двох років викладання історії в мене залишилося мало ілюзій про “братські народи”, проте війна у 2022 році – щось сюрреалістичне. Чому я – жителька мирного міста та мирної країни повинна просинатися від бомбардування? Чому вночі мені сняться постріли, а замкнений простір здається пасткою, що неминуче приведе до загибелі? 

Це покарання за… за що? 

Харків, 1 березня 2022 року

Зараз багато людей дивується, як наша Полтава об'єдналася задля спільної перемоги. Можу впевнено сказати, що єднання почалося з тої секунди, як на Харків полетіли перші російські ракети. За 10 годин у заторі я побачила багато актів небаченої людяності та добра, що вже тоді закріпило всередині мене чітку позицію – ми переможемо, а вони згинуть у пеклі. 

На узбіччях доріг люди гуляли з тваринами – собаками, кішками та навіть маленькими гризунами. Вони боялися разом з нами, проте їх господарі знаходили сили захищати їх, заспокоювати та лестити, наче не було тих страшних вибухів, не було вибитого скла житлових будинків та зруйнованих доріг. З інших машин виглядали дітки – зовсім маленькі, що й не знали слова “війна” до минулого четверга. Клянусь, найболючіше для мене було пояснювати своїй молодшій сестричці, що війна не може тривати 5 хвилин, а росія напала… Тому що напала. 

На одній з заправок, де ще не закінчилося топливо, ми побачили молоду жінку – її руки так сильно тряслися, що та не могла заправити автомобіль. Автомобіль, ймовірно, нещодавно куплений: навіть буква “У” ще залишилося. 

Всередині салону сиділа зовсім мала дитина, вона щось питала у матері… Жінка посміхалася, загравала та жартувала, проте тремор, як вона б не старалася, так і не вщухав. Тоді я не могла перестати думати, скільки ця нещасна за кермом? Тиждень, місяць, а може декілька днів? Вона тікала з Харкова, тікала від руйнувань. Чи могла вона знати, що її водійська практика пройде саме так? 

Харків, 1 березня 2022 року

До Полтави ми доїжджали вже о шостій. Наше місто, наче захисна фортеця, приймало всіх охочих харків'ян – година втратилася лише на дорогу до Левади. Коли я вийшла, ноги вже були ніякі – хотілося не то сісти, ні то лягти, ні то вмерти. І хоча вигляд тихої, не зруйнованої рашистами Полтави, заспокоював та вселяв надію, всередині застигли сльози. 

За день я втратила все, чим я жила останні роки. Мене вимусили тікати… Тікати не від природного катаклізму, а від людей – вбивць, чия серця гнилі та забруднені страхом перед диктаторським режимом.

Слава Україні!