Ілюстратор – провідник у художню реальність твору

Тож я вам розповім, що думаю про ілюстрацію в нашому часі і спробую її захистити, бо я все частіше помічаю, що ілюстрація сприймається людьми непомітною та другорядною серед інших мистецтв, наче вона таке собі відгалуження, нібито вона є чимось необов’язковим до існування. Деякі люди думають, що кожен, хто має художню освіту, може прочитати книгу та змалювати сюжет. Так колись думалось і мені.

Воно може й дійсно так, якщо монотонно зображати події, одну за одною, ігноруючи характер твору, з яким працюєш. Та якщо увійти в чесне служіння тому мистецтву, з яким вирішуєш зв’язатись, якщо бути відповідальним у своїй праці, то можна сповна усвідомити, наскільки ілюстрація є своєрідною, із такими законами, які не завжди підпорядковуються загальним правилам образотворчого мистецтва. Від того робота починає йти напрочуд повільно. Бо щоразу ти зовсім неочікувано пізнаєш справу глибше і попереднє відношення, попередні напрацювання, тобі вже здаються смішними і ніц не вартими. З’являється враження, наче перш ніж почати працювати на «наочний результат», тобі самостійно треба розібратись у архітектоніці окремого, ще не знаного досі виміру. Основні координати такого виміру – книга, зміст і дух тексту.

Про зміст, я думаю, розповідати не варто, бо про це можна здогадатись і без зайвих слів. Про книгу хіба скажу, що маю на увазі її буквальний розмір, адже вважаю, що ілюстративний образ повинен жити на площині сторінки, а не бути втуленим туди аби як – для цього варто заздалегідь придумати йому компонування. А от «окремий вимір» та «дух тексту» – це, до речі, не зненацький пафос, це реальна серйозна річ. Усі мистецтва, так чи інакше, є провідниками несказанних станів, отриманих від взаємодії з навколишнім, які потребують втілення. Втілюючись, вони стають частиною навколишнього і можуть породжувати нові стани. Зазвичай цей ціпочок із конвертованих у матерію станів має ієрархію. Текстовий супровід картини чи музичної композиції відчувається наче наруга, а намагання художників зобразити музику залишились лишень короткочасним зухвалим експериментом в історії живопису.

Отже, ілюструвати художні твори можна тільки у порядку зпадаючої умоглядності, де музика – це найменш оброблені стани, а література, навпаки – стан найбільш рафінований. (До речі, почасти через цю «ієрархію» дуже важко, майже неможливо і взагалі часто не потрібно ілюструвати поезію. Бо вона вже має в собі музичний початок, що є сильнішим за візуальний образ. Поезії навпаки потрібно багато простору). Проте образ та історія, що їх пропонує письменник, якщо це справжня художня література, повинні також залишати окрім змісту та літературної манери ще щось по собі. Певний настрій, насиченість штучно створеного світу чимось таким, що ви зазвичай не можете охарактеризувати чіткими словами, коли починаєте радити книгу товаришу. Цей невловимий дух художнього твору є невід’ємною частиною того, з чим має працювати ілюстратор.

Ілюстратор більше не просто зображує сюжет в картинках. Він має піднести твір до тоншого сприйняття, захищаючи від можливої наочності та буквальності. Для цього треба мати дуже розвинену навичку художньої інтерпретації, і ні в якому разі не мистецтвознавчої, адже художня інтерпретація допомагає віднайти дух тексту, мистецтвознавча ж його своєю трактовкою може задавити. Варто пам’ятати, що ілюстратор повинен наближатись до пізнання суті самостійного твору і присвятити йому свою творчість, а не підім’яти твір під неї.

Проілюстрована книга – прекрасний, щоденно супроводжуючий нас приклад того, як візуальне мистецтво та мистецтво слова існують в тандемі, як два мистецтва разом працюють на людське переживання художньої реальності між буденними справами, як завдяки цьому створюється новий насичений стан. Бути провідником між духом твору та читачем – ось у чому мені, на даному етапі своєї діяльності, ввижається задача ілюстратора в нашому часі.