Natalia (2)

На жаль, це досить поширена проблема – батьки не хочуть визнавати, що в дитини порушення слуху. Всі чекають щасливу, красиву дитину, як в книжках, як у фільмах.

І тут виявляється, що з'являється людина, яку чекали, яку хотіли, а вона має якісь порушення. Байдуже, які – слуху, зору... Найголовніша проблема – це визнати хворобу. Чим раніше ми визнаємо хворобу, тим раніше ми маємо приступити до реабілітації, лікування, можливо корекції. 

Чому батьки не визнають? Ну, я б поділила їх на такі категорії. Перша – через невизнання. Воно мине. Я не знаю, навіть звідки воно взялося, але такі батьки кажуть: «переросте, пройде». І років до шести вважають дитину, яка зовсім не чує, наприклад, лінивою, неслухняною. Я знаю дуже багато таких прикладів, коли батьки скаржаться: 

«Я йому говорю, він мене не слухається. Чому?»

«А ви перевіряли слух?» 

«Ні». 

Є такі батьки. Це, я вважаю, безвідповідальність.

Але час уже втрачений. Втрачений час для навчання, абсолютно для всього. 

Я зустрічала таку родину, ми познайомилися на морі. Родина дуже дорослих людей, пізній шлюб, і в цьому шлюбі народилася дитина. Гарний хлопчик. Батьки до чотирьох років зрозуміли, що дитина глуха (він мав ще деякі порушення). Але на морі я зустріла цю дитину в зимовій шапці, тому що вони ховали апаратики. Я бачила відповідні реакції дитини, і коли я зрозуміла, що дитина має порушення слуху, я почала говорити з батьками – а чому так, а що з шапкою?. Ну, в кожної сім'ї якісь свої секрети, можливо. Я їм розповіла, що я фахівець. Їм довелося мені розповісти про сина. Вони не їли морозива, тому що від морозива втратили слух. Вони багато речей забороняли дитині. Сьогодні він ходить до спеціального центру, вони спілкуються з такими самими батьками, яким складно було визнати. Хлопчик в цьому році вже пішов до школи. Я щаслива.

Таких батьків шкода. Навіть не знаю, як їх назвати. Це батьки, загнані соціумом, я б так сказала. Тому що дитина повинна народитися здоровою, а якщо з нею щось не так – значить, і з вами щось не так. А мама того хлопчика – фахівець досить високого польоту, вона його народила в сорок з гаком. І тому так складно було. Вона каже: 

«А як я людям скажу, що маю глуху дитину?». 

Я їй кажу: 

«А жити він як буде потім?». 

І я їм розповіла, що насправді найголовніше завдання батьків – це навчити жити без нас, щоб він знав, як це все буде. 

Такі батьки бувають. 

Ще буває, якщо батьки глухі й народжується глуха дитина, то взагалі проблем немає. Вони знають цей шлях, він їм зрозумілий. У них немає пересторог, що дитя нещасне, що ця дитина не буде вчитися, що не складеться його власне життя, особисте, тому що вони вже мають сім'ю. 

Є батьки, які не хочуть віддавати дітей в спеціальні навчальні заклади, зважаючи на те, що все класно і «можна тут в селі, ось у нас через дорогу», і «на першій парті, і хай читає з губ», «там в інтернаті хтось буде його або її ображати». Тобто дитина 11 років ходить в школу, сидить на першій парті, зі своїми однокласниками вона не є ні другом, ані товаришем, ані братом, тому що все проходить повз цю дитину. Але батькам зручно. Тому що поруч. 

Я їх називаю егоїстами, бо вони думають про себе власне, а не про розвиток дитини. Вони насправді думають інакше: вони думають, що це все – заради дитини. 

Дуже багато людей, які кажуть:

«Ми сходимо до бабки і все буде добре. 

Куди?! Слух – це в голові. Вестибулярний апарат – це в голові. Взагалі, вестибулярний апарат людини знаходиться в середньому вусі, і якщо там є порушення, то люди зазвичай мають порушення при ходьбі. Якщо ви, наприклад, не можете пройти рівно по якійсь лінії, то треба подумати про те, що може бути щось не так зі слухом. 

Є батьки свідомі, які розуміють, що мають проблему, шукають шляхи вирішення і отут якраз нам на користь ранні втручання. Раннє втручання – це супровід родини в той час, коли з’ясувалося, що є якась медична форма інвалідності. Якщо є раннє втручання, то це класно. Якщо батьки сприймають програму, дитину, себе й розуміють, що треба працювати з фахівцями, то тоді такі діти взагалі не мають ніяких відставань ні в чому. Все має бути вчасно.

Найголовніше – любити своїх дітей такими, які вони є, але якщо є підозри, що щось не так, – обов'язково треба звертатися до фахівців. Перш за все – це медичні працівники, лори, сурдологи, дефектологи, і тоді фахівці скажуть, чи дійсно дитина неслухняна, чи дитина має якісь відхилення, чи це просто якась поведінка неправильна, чи дійсно дитина має порушення слуху. Ба більше, зараз слух можна перевірити вже в перинатальному центрі, є апаратура. На це просто треба звертати увагу. Для того, щоб побачити, чує дитина чи ні, не треба до неї навіть звертатися. Треба просто поплескати в долоні так, щоб дитина цього не бачила – можливо, стати за її спиною. 

Яка має бути реакція, якщо є проблеми?

Якщо проблема є, то дитина не буде кліпати очима. Ви поглядом реагуєте на звук, навіть якщо він десь там ген далеко. Ви можете, наприклад, не зрозуміти, про що мова, але десь речі відбуваються, і ми з вами реагуємо. Ми знаємо, що це відкрилися двері, це зайшла колега. 

Якщо є порушення слуху, якісь проблеми зі слухом, то зіниці не такі рухливі, не так реагують. Тоді треба звернутись до лікаря.