Наприкінці минулого місяця у мене з’явився легкий кашель. Напередодні я добряче промерзла на зйомці, тому подумала, що це прояви застуди. Проте вирішила звернутися до свого лікаря, аби отримати поради щодо лікування, адже я категорично проти самолікування.

Протягом трьох днів мій лікар не виходив на зв'язок, тому проконсультуватися було ні з ким. На третій день мені несподівано стало погано. У тілі з'явилася дуже незвичайна ломота і здавалося ніби болять всі кістки, а сили покидають тіло просто з шаленою швидкістю. В цей день у мене підвищилася температура до 37,7. У той момент я знову ж таки хотіла проконсультуватися зі своїм лікарем, але всі спроби виявилися марними.

Ситуацію довелося брати під власний контроль, тому я вирішила не гаяти час і поїхала здавати ПЛР-тест у приватну клініку, адже хотіла отримати результат ще до того, як встигну одужати. Це була п'ятниця, тому результат все одно довелося чекати кілька днів, бо на вихідних лабораторія не працює. Лікар на зв'язок так і не виходив, тому моя голова розривалася від думок про те, що робити, куди бігти і як лікуватися доки я чекаю на результат тесту. Через колегу до мене дійшли поради від його лікаря і я почала приймати вітаміни, цинк, вживати більше рідини та вимірювати сатурацію – рівень кисню в крові.

Займатися самолікуванням дурість? Повністю погоджуюсь. Але ось такий парадокс. У той момент було одне розуміння – потрібно щось робити, адже мій стан не покращувався, а сидіти склавши руки точно не варіант. 

На третій день вранці у мене була температура не вище 36 і чомусь дуже сильно боліли очі. Настільки, що важко було їх розплющити. Під час сніданку зрозуміла, що спаржа і шматок курки ніяк не відрізняються на смак. З цього дня я більше не відчувала жодних запахів і смаків. Спойлер – не відчуваю й досі, хоча вже одужала.

Результат тесту

На п'ятий день я отримала результат тесту – позитивний. Уже в той момент це не стало шоком чи новиною для мене, адже було очевидно – у мене коронавірусна хвороба. Проте, отримавши позитивний тест, постало питання – що робити і куди звертатися? Зі своїм лікарем зв'язатися так і не вийшло, тому я почала запитувати у знайомих, які вже перехворіли, реальний алгоритм дій. З'ясувалося, що потрібно їхати в ізолятор на прийом до свого (!) лікаря. Але, як ми вже знаємо, зв'язку з ним немає. Я зателефонувала в реєстратуру 4-ї міської поліклініки, повідомила про свій діагноз і мене направили до чергового лікаря в ізоляторі. 

Для тих, хто не знає, ізолятор – це не якесь окреме місце чи будівля серед пустелі, де збираються тільки  «коронавірусні». Зараз ізолятор знаходиться прямо в поліклініці на першому поверсі. Так, він розташований в певному закутку, де не ходять всі підряд, але хворі або люди з підозрою на ковід так чи інакше знаходяться в одному приміщенні та перетинаються в холі. Для мене, як для людини, у якої вже виявили ковід, найстрашнішим було те, що я можу когось заразити. Тому в поліклініку я заходила не тільки в масці, а й в гумових рукавичках, для того, щоб мінімізувати свій контакт з поверхнями, до яких торкаються люди. Адже щоб пройти до ізолятора, мені потрібно було відчинити ті самі двері, через які до поліклініки заходять всі люди, які прийшли з будь-якими іншими хворобами.

Чергова лікарка в ізоляторі сказала мені продовжувати приймати ті ліки, які я почала приймати з першого дня, коли з'явилися симптоми. Знову ж таки, для тих, хто не знає – ліків проти коронавірусної хвороби немає, і це абсолютний міф, що всіх хворих одразу починають лікувати антибіотиками, адже це єдине спасіння (ні). Лікування під час ковід (якщо він в легкій формі) – це вітаміни, вживання великої кількості рідини і горизонтальне положення вашого тіла практично протягом всього часу. Про цілодобове перебування лежачи я не перебільшую. Перший тиждень хвороби мені складно було навіть сісти і просто поїсти, бо сил вистачало максимум хвилин на 10, а далі голова йшла обертом і можна було хіба що лобом рахувати стіни в квартирі. Реально доводилося лежати весь час. А часом було так: ти лежиш, але хочеться лежати ще більше, як би дивно це не звучало. Іноді здавалося, що я вже починаю пускати коріння у ліжко і стала його незамінною частиною. 

Втрата сенсу життя на самоізоляції, або Як я почала жити, не відчуваючи смаки і запахи :)

Окрім неймовірної слабкості, що неймовірно бісила, мене сильно турбувало те, що я взагалі не відчуваю смаку їжі. Кожного разу я сідала їсти і засмучувалась, як вперше, бо не відчувала смаку – а це великий стрес для людини, яка полюбляє їсти так сильно, як я. У мене відбувався внутрішній дисонанс, адже очі бачать, що в тарілці, але все, що потрапляло до рота, ніяк не відрізнялося (хіба що за консистенцією). Тому іноді здавалося, ніби мозок не розуміє, що прийом їжі відбувся, ніби й відчуття голоду немає, але і процес пройшов якось повз і не зафіксувався. 

Вже за кілька днів настала стадія прийняття, тому періодично траплялися і кумедні історії. Наприклад, одного разу я приготувала їжу, але під час процесу мене відволік телефонний дзвінок і тому я забула посолити страву. Згадала про це вже коли їла, але одразу в голові думка: ну то й шо? Все одно ж не відчуваю, можна і не солити вже. 

Із дня, коли я одужала, пройшов майже тиждень, але смаків і запахів я не відчуваю досі, на жаль. Хоча є певна позитивна динаміка – я знову розрізняю базові смаки: солоне, солодке, кисле, гірке. Але смаку їжі не відчуваю досі. З запахами теж поки що все без змін. Перебуваючи вдома протягом двох тижнів, зрозуміла, що знаходитися в повній ізоляції від людей, без живого спілкування з ними, без прогулянок на вулиці – взагалі не ок. Стіни вдома лікують, але, мабуть, тільки тоді, коли у тебе є вибір – бути вдома чи хоча б мати можливість виходити за межі квартири. 

Чому ковід – це добре?

Насправді ні, це не добре. Адже ця хвороба забрала вже дуже багато людських життів і динаміка захворюваності зростає з шаленою швидкістю. Проте, для мене період самоізоляції став дуже важливим. Я зрозуміла, що в звичному життєвому режимі ми геть забуваємо про якісь «заводські налаштування» нашого організму. От, наприклад, коли хтось з вас востаннє думав про те, як круто приготувати улюблену страву, вдихнути цей приємний запах, який заповнює кухню, потім сісти вечеряти і відчути різноманітні смаки продуктів, з яких ви все це приготували?.. Чи як круто прийти після важкого робочого дня, заварити свій улюблений чай, відчути його аромат і насолодитися вже давно знайомим смаком? Ви можете собі уявити, що вам захотілося скуштувати тістечко в кондитерській, де ви збираєтесь по вихідних з друзями, випити ароматної кави, але не відчуєте ні смаків, ні запахів цього? Чи знаєте ви, як це – вийти на вулицю і не відчути запаху осені, який звісно відрізняється від аромату будь-якої іншої пори року? А ось я тепер знаю. І можу без перебільшення сказати, що зараз здається, ніби життя втратило різнокольорове забарвлення, хоч і тимчасово. Для себе я зробила висновок – щасливими нас роблять повсякденні дрібниці, на які зазвичай вже й не звертаємо увагу, адже вони давно стали звичними й не здаються чимось особливим. 

За весь час лікування до мене жодного разу не телефонували лікар або медсестра, аби дізнатися про мій стан. Проте, я щиро сподіваюся, що це прикрий виняток, а не безвідповідальна закономірність. І так, це мій особистий досвід. Я не закликаю нікого займатися самолікуванням і досі вважаю, що без допомоги лікарів не можна боротися з жодною хворобою, незалежно від того, наскільки легко протікає захворювання. 

Тому бережіть себе і не піддавайтеся тиску тих, хто запевняє, що коронавірус – це якийсь «вселенський заговор». Навіть якщо колись виявиться, що це все правда – здоров’я нам це вже не додасть. Носити маску і мити руки не так напряжно, як потім лежати хворим у тілі, яке не має сил.