Доречно, якщо відтепер полтавці будуть перевіряти культурний рівень співрозмовника запитанням: «ти чув/чула, наче там у центрі щось горіло?» А отримавши відповідь – ресторан, нічний клуб, колишній кінотеатр чи будівля дворянського зібрання – починати робити висновки.

Зазвичай, знакові й трагічні події якнайкраще дозволяють побачити культурний зріз певного суспільства, виявити ієрархію його цінностей.

9 грудня полтавці тримали черговий іспит на культурність, і, справедливо сказати, не всі склали його з гідністю.

Жадібність до грошей одних і злочинна легковажність інших дали свої плоди – Полтава має ще одну руїну на місці пам’ятки архітектури. Пожежа, яка зруйнувала будинок Дворянського зібрання, завдала місту втрати, котра з огляду на історії реставрації інших будівель цілком може стати непоправною.

Ця втрата викрила іншу – чи не більш трагічну – втрату полтавцями усвідомлення цінності культурної й історичної спадщини свого міста.

Стрічки коментарів у соцмережах повняться зітханнями: хтось тужить за стейками й реберцями ресторану, який працював у будівлі «Котляріка», комусь бракуватиме караоке, а інших оповила журба без тусовок у нічному клубі. Де-не-де лунають зойки про завдану шкоду історичній архітектурі міста, однак вони тонуть у стрімкому потоці скарг позбавлених улюбленого дозвілля полтавців.

Містяни переживають втрату, але кожен по-своєму і кожен – свою. Одним здається, що згорів «Версаль» та «Тераса», а в інших пожежа забрала історичну будівлю – символ Полтави. Чим можна пояснити таку різницю сприйняття?

На перший погляд, можна припустити, що значна частина жителів міста скотилася до самої основи піраміди життєвих потреб, де бажаннями попоїсти та розважитись вичерпується перелік важливих тем, якими можуть цікавитися люди.

Інший вимір проблеми – низький культурний капітал деяких містян. Мати формальну шкільну чи навіть університетську освіту ще не означає бути освіченим. Зрощувати в собі культурність потрібно власними зусиллями й кропіткою роботою над собою, на що мало хто зважується. Як наслідок маємо той факт, що українське суспільство загалом толерантне до глупства і схильне виправдовувати невігластво (досить лише поглянути на поблажливе ставлення до «недоліків» наших політиків).

Що, як не це, спричинило ситуацію, коли бізнес паразитує на історичній спадщині громади з мовчазної згоди переважної її більшості? Чим обертається це паразитування і чого воно коштує – знаємо на власному досвіді.

Примітно, що декому полтавська пожежа нагадала тогорічні події у Франції, коли вогонь ледь не знищив Собор Паризької Богоматері – серце Парижу та культове місце туристів з усього світу. Тоді ця трагедія виявила єдність французького суспільства у розумінні цінності своєї втрати. Кошти на відновлення пам’ятки не лише жертвували бізнесмени та мільярдери, а й давали звичайні люди з Франції й усього світу.

Чи мають полтавці, ба більше – українці, подібний рівень усвідомлення спільних цінностей? Чи будуть місцеві бізнесмени вкладати власні гроші у відновлення будівлі, а містяни – збирати пожертви на відродження пам’ятки? Чи натомість місто спостерігатиме за черговою кількадесятилітньою «реставрацією», що триватиме доки відповідальність з одних плечей перекладатимуть на інші.