Олена Задорожна: Мій Майдан ще триває на теренах утвердження Гідності і Свободи


Для мене українські революції, починаючи з 2004 року, мають особистий характер – починаються вони якраз на мій день народження. Отже, святкування початку персонального нового року присмачене то запахом горілих шин, то сльозогінним газом. А ще усвідомленням того, що події 2013–14 років я так до кінця і не пережила. Я пам’ятаю фінальні акорди після втечі Януковича, те, як після візиту до Межигір’я я злягла з серйозною застудою – можна і похворіти після цієї безумної зими, а потім взятися за справи. Але потім стався Крим, і «зелені чоловічки», і нові виклики, і необхідність прийняття факту: в твою країну прийшла війна.

Хоча вона розпочалась услід за подіями Революції Гідності, війна не є їх прямим продовженням. У неї є початок і колись, віриться, що за нашого життя, буде завершення. У Майдану був початок 21 листопада 2013 року, але для мене він досі триває. На головній площі країни нема активних дій, але є фотографії «Небесної Сотні» – хаотичний народний монумент тим подіям.

Може, тому й опирається громадськість забудові і створенню парку, що рана ще пульсує, і та бруківка, на якій стоять портрети загиблих, ніби як відкладена до часу зброя, нехай і символічна. Не бажає поки українство заковувати живу роз’ятрену рану у кам’яний надгробок…

Отже, дозволю собі поміркувати, яким може бути завершення Революції Гідності і в якій площині воно лежить? Спочатку згадаймо передумови, того, чому зібралися люди. Так, формально це була відмова Януковича від курсу на ЄС і підписання документів про асоціацію. Але фактично це була зневага через невиконання даної раніше обіцянки, відмова від діалогу, від роз’яснень і пошуку шляхів, які б задовольнили обидві сторони. Людьми знехтували. А пізніше людей зневажили фізично. Розгін студентів у стилі «бити слабшого» пробудив у людях загострене чуття справедливості. Побиття студентів, а потім «закони 16 січня» сигналізували: «Тебе все одно битимуть, то чого ти боїшся?!». Склалась ситуація, коли вибір діяти дає надію змінити щось, а відсутність будь-якого спротиву означає мовчазну згоду зі свавіллям. Частина людей обрала перше і вийшла на Майдан, частина із завмиранням серця стежила за подіями в столиці, пила корвалол, надсилала гроші, пекла пиріжки і часом робила наїзди до столиці.

Для мене події зими 2013–14 років – це про вимогу нового суспільного порядку. Про те, що нехтувати правами громадян не вдасться. Протестувальники до останнього дотримувалися концепції мирного спротиву і навіть після розгону студентів не пішли трощити державні інституції. Хоча б з цього факту можна зробити висновок, що перебіг подій міг би бути інакшим, якби взаємодія влади і громадськості пішла за іншим сценарієм. Але цього не відбулося. Сталася «Вогнехреща» на Грушевського, після чого протистояння «зазвучало» по-іншому, але навіть в ті дні ще лишалась надія на те, що можна зупинити насилля.

Для мене Майдан присутній і в сьогоденні, ніби програма у фоновому режимі на комп’ютері – її не видно, доки не зазирнеш до диспетчера задач. Мені здається, ця «програма» – про сподівання на зміну риторики «влада–народ» і свідченням цього прагнення є хоча б результат минулих виборів. Мені не йдеться про зміну влади як «добре-погано», а йдеться про перегортання сторінки і прагнення писати начисто. Власне, зловивши цей настрій і обігравши його в передвиборчих гаслах, можна отримати перемогу – доведено на практиці.

Однак у цій всій системі є слабка ланка – якщо в умовах реального збройного протистояння тримати позицію менш затратно, аніж наступати, то в умовах інформаційних протиборств саме атака смислів має бути потужною, масованою і з усіх фронтів.

Відбивати наступ в інформпросторі годиться хіба на випадки, коли «shit happens». Вишукувати дезінформацію і говорити «це неправда» – програшна стратегія з огляду на специфіку контенту і способи його поширення: знайдеться той, хто скаже: «Ага, бачте, вони спростовують, значить, ми говоримо правду». Заборони «поганих» сайтів несуть загрозу того, що «хороші» сайти теж можуть потрапляти в такі списки, щойно з’явиться зацікавлена сторона, якій вони «перейдуть дорогу». Надто слизька дорога подібних стратегій, бо на умовній «лаві підсудних» завтра може опинитися будь-хто.

Утвердження людської гідності може початися саме тут, в інформаційному полі, зі Слова. Чи потверджуємо ми Свободу та Гідність, якщо прагнемо, наприклад, Помсти? Причому Помсти в будь-який спосіб, необов’язково фізичної? З усього видно, що ці слова означають щось відмінне, але ж звідки береться ця підміна понять? Уявімо, що Помста сталась. Чи втамує вона біль за загиблими, чи призведе вона скорботні серця до умиротворення, чи вимагатиме крові далі? Хто саме заслуговує на Помсту? Чи не захочуть його однодумці дати того ж у відповідь?

Очевидно, якщо попередні стратегії малопридатні для змін, треба пробувати нові. Відходити від парадигми «ми-вони» і докласти максимум зусиль до розвитку неформальних мереж, для яких би були важливі ті самі цінності, завдяки яким тримався Майдан – самоорганізація, відповідальність, цінність людського життя, розуміння особистих і чужих кордонів, етичні принципи, фахова компетентність і так далі.

Мені йдеться про глобальний нетворкінг, бо гра у «вибори» і зміна влади мало впливає на глобальний ландшафт – країна продовжує перебувати в стані турбулентності, війна не єдина, і, може, навіть не основна причина того.

Найбільше мене страшить рівень зневаги, де «статусні» люди гребують своїми менш успішними співгромадяни, а ті, в свою чергу, не лишаються в боргу, і від щирого серця клянуть «сильних світу цього».

Уже звичними для новин стають повідомлення про з’ясування стосунків, яке «вирішилося» стріляниною чи гранатою. Я стала свідком бійки в автобусі, де двоє молодиків не знайшли нічого кращого ніж розпилити сльозогінний газ. Частина соціуму має бойовий досвід і цілком виправдану попереднім досвідом фронтову звичку хапатися за ножа чи пістолет. Їм потрібний час на адаптацію, щоб відділити війну від цивільного світу. А з іншого боку є люди, які не враховують цього нюансу і наражаються на небезпеку необережними словами чи діями.

Недавно, маючи розмову з ветераном, запитала його: «А що би ви хотіли чути від людей? На яку реакцію хотіли би сподіватися?». У відповідь почула:

«Коли була Друга світова війна і звідти поверталися, то всюди цих людей чекали. Це була війна кожного, і кожен відчував біль. А от коли йшли в Афганістан і верталися звідти, чули “Ми вас туди не посилали”. Так само і тут – нестерпно чути це “ми вас туди не посилали”. А ти ж воював за нашу землю з цими людьми, які так кажуть».

Нам треба учитися говорити між собою, чути іншого і тим самим утверджувати Гідність – власну і того, з ким ми говоримо. «Але він перший почав», – можливо, ще годиться для дитячого майданчика, але не в умовах всебічного нагнітання ситуації, яку може зупинити тільки перервана ланцюгова реакція. Свобода ж дій полягає у тому числі в умінні за потреби зупинити власну реактивну емоцію, перетворити її в осмислений жест, зупинити хвилю, синусоїду і надати процесу взаємодії інакшої форми. Відійти від реактивності у бік активної дії, гнучкості, змінити заданий іншим сценарій. Сила – це придумати інший варіант відповіді, аніж той, який нібито «передбачає» ситуація.

Власне, хотіла би застерегти тих, хто побачить в цих словах заклик «скласти лапки», бо мені йдеться навпаки про активніші, творчі і більш інтенсивні дії, їх розширений спектр і палітру. Про наповнення простору інформацією, яка допоможе вірити у власні сили, а не втягуватиме в пасивне спостерігання, як все руйнується. Метафорично це може виглядати як кадр з фільму «Матриця», де Нео спочатку ухиляється від куль, а тоді таки зупиняє їх. Упевнена, до того часу, доки стається постріл, у нас є багато варіантів зробити усе для того, щоб він взагалі не пролунав.

Таким чином я намагаюся фіналізувати події Майдану для себе. І я, можливо, відчую його завершеним, коли бачитиму в суспільстві більше поваги та шани, і менше спроб довести, хто правий, а хто винний. Більше вміння слухати і чути, аніж понад усе довести свою правоту. Коли зі статистичних даних і передвиборних обіцянок ті, хто потребує підтримки, будуть видимі не в рядку статистики, а як люди, які насправді страждають. Коли ми будемо цікавитися, що ж людині насправді треба, а не пропонуватимемо середньостатистично розраховану пільгу чи субсидію, виходячи з сухих даних квадратури приміщення і рівня прибутків.

Я далека від ідеальних мрій, мені достатньо би було бачити і чути навколо більше того, в чому є надія, людяність, взаємопідтримка. Тому така моя Революція Гідності триває і досі. Моя бруківка лежить відкладена, бо нині час формування смислів. Від того, наскільки вони будуть в ключі гуманізму, для мене залежатиме, чи досягнені ті цілі, заради яких, на мою думку, зібрався восени 2013 року люд на Майдані.

 


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація