Аліна Михайлова: Не програти тактичний бій за українську мову


Моїй українській мові лише 6 років – в 2014 році я перейшла на рідну мову з російської, якою спілкувалась 19 років. Це було свідомим рішенням і першим кроком в боротьбі проти російської тоді ще агресії, пропаганди та «захисту», з якими вони прийшли до російськомовних в Україні.

Питання мови в Україні стало тригером для більшості. І що більше років іде війна, то краще я розумію, що силою мову не нав’язати.

Ну не працює це тут, де століттями знищували нашу націю, в першу чергу – через мову. Через лінгвоцид, який триває і досі, через репресії української інтелігенції, через «опущення» мови на рівень діалекту.

І важко зрозуміти більшості людей, які народилися в СРСР, якого сьогодні нема на карті, що двомовність – це загроза існуванню українськоі мови, культури та нації в цілому.

Крайні вибори якісно показали зріз нашого суспільства та його інтереси. І в цих інтересах дуже переважає позиція «какая разніца». І чи спрацює з більшістю цих людей агресивне розпинання та доводи типу «ми там на фронті за вас помираємо, а ви дивитися серіали російською»? Не впевнена. І є десятки прикладів, які засвідчують, що не спрацює.

Та й особисто я на фронт пішла, бо так хочу і відчуваю в першу чергу я. І знаю, що по-іншому вчинити не можу і не хочу, якою б мовою хто не говорив і яку б країну не уявляв собі на нашій карті. Так історично вийшло, що як за країну, так і за мову ми маємо боротися. Не жалітися і плакати за нею, а боротися.

На мою думку, сьогоднішня мовна історія України має розпочатися з молоді. Ось де наші змінотворці. Ось за кого ще можна змагатися в цій внутрішній війні. Ми маємо боротися за голови маленьких українців.

Почати з садочків, шкіл, інститутів. Розширювати неформальну освіту і прикладами пояснювати, ЧОМУ.

Так, нам і досі потрібно пояснювати, чому в Україні українську мову мають шанувати і чому контент росіян та їх прибічників – це пропаганда та внутрішнє знищення України.

А ті, хто його поглинає, «б’ють у спини» нашим Захисникам на Сході.

Чотири місяці тому я їхала в автобусі перевізника BUSFOR рейсом Дніпро – Полтава. На великому екрані був не просто російськомовний серіал, а серіал про російську міліцію: на екрані щоп’ять хвилин миготів російський триколор на рукавах акторів.

Я підійшла до водія і спокійно пояснила, що, купуючи квиток на автобус, я не чекала отримати бонусом перегляд фільму про вороже МВД. Я наполегливо просила поміняти серіал на будь який інший, де не будуть прославлятися прапори країни та загалом країна, з якою у нас 6 років війна.

Водій сказав, що в нього нема фільмів українською. Я відповіла, що питання наразі не в мові, а в тому, що фільм про країну, яка вбила більше 3 000 українців на Сході. Через декілька хвилин ми дивились якийсь американський фільм російською мовою.

Швидка звитяга – це не про нас сьогодні. Тому нам потрібна тактика. Навіть у «впровадженні» української мови.

Голови українців сьогодні заповнюють всіляки шарії, опоблоки та інші фанати руського міра під прикриттям або ні. Їхня логіка чітка - неадекватні нацисти, русофоби українці. І їх аудиторія збільшується щодня.

Дуже хочеться образиться на всіх, сісти собі в кутку групкою ододумців і розповідати про наші звитяги. Проте це не спрацює. Тактика – мистецтво ведення бою. Давайте вести тактично наш бій за українську мову! 

Бо коли на твою землю війною прийшла російська федерація і шостий рік винищує українців під прикриттям «защити рускоговорящих», зробивши 450 км лінією фронту, то різниця таки є, говорити мовою чи «язиком».


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація