– Привіт, я Аліса, і я – алкоголік!
– Привіт, я Аліса, і я – журналіст.
Таким був мій перший досвід з групою підтримки – як не важко здогадатися, анонімних алкоголіків. Тодішня зустріч відбувалася в наркодиспансері у Кременчуці років сім-вісім тому. АА приїхали до закладу автоколоною – це був традиційний щорічний візит дорогою до моря. Гості з Києва та інших міст розповідали про свій досвід, і це було схоже на те, як групи підтримки показують в кіно.
Вони дійсно рахують роки, місяці та дні без алкоголю; практично кожен зривався й знову повертався до вживання спиртного, але потім кидав; вони втрачали друзів і рідних через залежність, ледь не помирали самі, але це не завжди працювало як стоп-кран, аби кинути пити й повернутися до програми 12 кроків.
Вразив і контраст присутніх. Пацієнти напівлежали – напівсиділи у дерев’яних кріслах, байдуже спостерігаючи за гостями. Учасники автоколони вражали не тільки пережитим досвідом, а й енергією та відвертістю. Мені було важко зрозуміти, що змушує людей ходити на зустрічі груп підтримки, а особливо – так відкрито говорити про свої біди з незнайомцями.
Насправді група підтримки – це не тільки про анонімних алкоголіків (до речі, в Полтаві діють такі групи, і до них можна приєднатися), які збираються у церквах чи лікарнях. Так, у нас в місті на базі відновлювального центру «Кортекс» діє група психологічної підтримки родин, що виховують дітей з інвалідністю.
Там з батьками працює Наталія Сухіна, практична психологиня Полтавського навчально-реабілітаційного центру. За її словами, такі терапевтичні групи – загальноприйнята практика у світі, адже саме в колі людей, які мають схожі проблеми, можна почуватись відкритим, ділитись своїми емоціями, відчуттями та власним досвідом, бути почутим, отримати підтримку від інших учасників, відшукати ресурси в собі та зовні, знайти відповіді на питання.
«Оскільки батьки особливих дітей, опинившись в такій життєвій ситуації, переживають сильний стрес, мають підвищений рівень тривожності, страхи та депресії, мають безліч питань про виховання та навчання, то групи психологічної підтримки є для них необхідними».
Ідея така: щаслива родина – ресурс для особливої дитини. На зустрічах (їх проводять щосуботи офлайн або онлайн) працюють із запитами мам, обговорюють ситуації, які викликають емоційний біль і напругу.
«Я працюю з різними психотерапевтичними техніками, що допомагають краще дослідити себе, зрозуміти свої потреби, ставити чіткі цілі, рухатись в площині розв'язання проблем, почуватися задоволеними», – розповідає Наталія Сухіна.
Серед найбільш поширених проблем вона називає низьку самооцінку, стосунки з чоловіком, самореалізацію, невротичні та депресивні стани, емоційне виснаження та страхи про майбутнє. Саме тому ці зустрічі такі важливі для мам дітей з різними нозологіями, адже вони знаходяться у полі підтримки, разом розвиваються, а ще – навчаються жити в моменті.
«Особисто я зараз рідкий гість на цих зустрічах, але я знаю: для мам це така віддушина! Це можливість піти поспілкуватися у своєму колі, отримати пораду, допомогу від кваліфікованого психолога, який працює з кризовими ситуаціями», – говорить ініціаторка появи групи підтримки Марія Остроушко, голова ГО «Полтава Даун Синдром».
Разом з подругою, яка також виховує дитину з синдромом Дауна, вона два роки тому звернулася до директора благодійного фонду Helpgroup Давида Джалагонія з пропозицією організувати такі зустрічі. Спочатку ідею підтримав Давид, а потім – і Полтавська міська рада. У 2019 році депутати виділили кошти у межах програми «Турбота» на проведення цих занять, і наприкінці лютого 2020 року вони стартували.
«Результат відчутний. Коли ми починали ці групи, то у нас було 3-4 мами. Зараз працюють дві групи, можливо, по 10 людей буває. Тому що є запити від батьків, особливо від мам, які постійно знаходяться у якійсь стресовій ситуації, не розуміють, куди рухаються, чи допомагають дитині ефективно чи неефективно», – каже Остроушко.
Обговорюючи бюджет на 2021-й рік, депутати міськради не були такими щедрими, і спочатку грошей для «Кортексту» не передбачили. Але керівництву фонду та батькам вдалося повернути це питання на порядок денний. Остаточно питання вирішиться 19 березня, на продовженні сесії міськради.
За словами Марії, батькам вкрай важко було б впоратися самотужки з оплатою послуг психолога. Як правило, у таких родинах працює хтось один, а дуже часто дітей з інвалідністю виховують самотні матері. І знаходити емоційний, фінансовий та фізичний ресурс для того, аби потурбуватися про себе, практично неможливо.
Практичний психолог, мама дитини з аутизмом Альона Якименко розповіла, що раніше зустрічалася з іншими мама діток у перервах між роботою, спілкувалася з ними. Два роки тому вона заснувала громадську організацію «Рівновага», і спочатку активно займалася інформаційно-просвітницькою діяльністю, пошуком спонсорів для дитячих заходів тощо.
В організації наразі близько ста батьків. Попри те, що Альона знаходить необхідних фахівців, кошти на відпочинок і розбудовує спільноту, не всі мами готові прийняти той факт, що їхня дитина має інвалідність. І це теж проблема, адже точно не відомо, скільки дітей у Полтаві мають розлади аутичного спектра.
Спілкуючись з мамами, Альона уважніше придивилася них. І вирішила допомогти їм відновлювати внутрішній ресурс.
Рік тому Альона разом з перукаркою-стилісткою Анною Бойко хотіла організувати фотопроєкт з мамами діток з аутизмом. Але карантин відтермінував цей проєкт до 27 березня цього року.
«Мами часто забувають про себе, оскільки виховання дітей, реабілітація потребує коштів. Тому я стараюся допомогти їм знайти час для того, щоб сходити на манікюр, майстер-клас. Як психолог, я знаю, наскільки це корисно для них».
Але підтримують один одного не тільки батьки дітей з інвалідністю, а й ті, хто не став татом чи мамою. Засновниця благодійного фонду «КАПітошка» Наталія Попова втратила донечку Катю від онкології у 2017 році. У пам’ять про неї вона створила благодійний фонд, що займається збором коштів для хворих дітей. За її словами, з організованими групами підтримки батьків, які втратили дітей, у Полтаві вона не стикалася. Колись у неї була думка зібрати мам, які осиротіли, але цього не вдалося зробити:
«Ми підтримуємо одна одну, але зустрічаємося дуже рідко, і то тільки з тими, хто у Полтаві. У всіх своє життя, і якби там не було, воно продовжується».
У 2014-2015 рр. було багато груп підтримки для ветеранів АТО, але наразі вони не потрібні, впевнений учасник бойових дій, представник Ради ветеранів від Полтавщини Тарас Лелюх Сварог. «Азовець» згадував, що тоді всіх, хто повернувся із фронту, відправляли до санаторіїв, де завдяки грантовим програмам проводили зустрічі з психологом. За його словами, у військовослужбовців нічого, крім агресії через «принуділовку», це не викликало.
Зараз він з побратимами допомагає всім, хто звертається з конкретними проблемами – наприклад, отримати УБД. Крім цього, проводять спортивні змагання, висаджують дерева, їздять відпочивати. На його думку, такі заходи допомагають ветеранам краще, ніж «плакатися».
Інший ветеран Олекса Коба каже, що за кілька днів запускає відбір на онлайн-групи підтримки.
Наталія Панченко, начальниця відділу гендерного ресурсного центру Обласного молодіжного центру, має інший досвід – у листопаді 2017 року вона разом з племінником Женею лягла до онковідділення. Тоді у хлопчика діагностували лейкоз. А за чотири роки до цього у самої Наталії виявили анемію гемолітичну – теж онкозахворювання, на щастя, у легкій формі. За її словами, при онковідділеннях груп підтримки не створюють. Порятунком для мам з хворими дітьми тоді стають рідні та волонтери. Останні приходять та влаштовують свята на кшталт дня краси.
«А в мам просто вже рве душу – без сну, страх, відчай, і дах їде, а підтримати нікому. Ми от зараз в ремісії, то досить часто мені телефонують навіть просто поговорити, бо треба десь шукати підтримки».
Вона ж має іншу ідею – організувати групу для дівчат, яким важко відстоювати об остисті межі. Наталія каже, що проєкт у розробці.
Але в Полтаві є волонтери, які підтримують онкохворих жінок. Так, протягом 15 років цим займається Валентина Демченко – спочатку у ГО «Надія», а після смерті очільниці – як голова ГО «В гармонії з життям». Волонтерка організувала роботу за двома напрямками:
- двічі на місяць зустрічалися з хворими на рак молочної залози в онколі карні;
- проводили зустрічі групи психологічної підтримки для жінок, хто знаходилися у ремісії.
До карантину вони збиралися групою по десять-дванадцять, інколи й двадцять жінок у бібліотеці імені Гончара. Але пандемія зруйнувала звичний режим. Сьогодні їх максимум – це принести газети й журнали до лікарні, а підтримати одна одну можуть у групі у фейсбуці чи вайбері.
«Ми постійно були зайняті тим, що не залишали їх на самоті – ходили у театри на концерти. І зараз телефонують часто, питають. Новеньких багато, до них ми зараз не ходимо, але в онколікарні висить наша рекламка. Вони телефонують мені, і я, якщо можу, даю відповіді. Процес іде, хоча й не так як раніше, але йде».
До онкохворих ходили тільки спеціально підготовлені волонтери (всього їх четверо). Валентина Петрівна каже, що не пускає до лікарні тих, хто погано почувається або має пригнічений настрій. Спілкуватися з хворими важко, тому людина має бути не тільки підготовлена, а й у ресурсному стані.
Щодо зустрічей у групах підтримки, то вони проходили за участю психологів. Фахівці безкоштовно включалися в роботу та готували курси за обраними Валентиною Петрівною темами. Якщо приходили новачки, то починали працювати з основ – наприклад, теми страху перед смертю та хвороби.
«Всі так боялись цієї теми, а потім, коли вона закінчилась, всі сказали: “Боже, як легко!”. Тобто все нормально, всі прийняли. Говоримо теж про прийняття хвороби, стосунки в сім’ї. Наприклад, був цикл “Як полюбити себе?”, який ми проводили, напевно півтора року».
До теми страху також повертаються, коли помирає хтось із групи. На жаль, таке трапляється – за сім років вони поховали трьох жінок. А влітку, вже під час пандемії, одразу в чотирьох учасниць групи пішли метастази в легені. Такої масовості, каже Демченко, не було ніколи раніше, й це теж шокувало. Але вони вчаться це приймати:
«Перше головне правило для себе – наше життя в руках бога. І кожного дня ми дякуємо йому за те, що він дав нам прожити цей день. І ми вчимо жити одним днем, і дякувати за цей день. Жити потрібно тут і зараз».
За її словами, група підтримки – це дуже велика сила, бо коли людина розкривається, говорить про проблему на групу, і всі беруть у цьому участь, то незвичайним способом всі отримують відповідь на свої внутрішні запитання.
#12місяцівСтійкості