Оксана Зелік: (не)Літературна історія полтавських ретродетективів


Письменники майстерно конструюють на сторінках своїх творів «міські тексти». Будемо відверті, про Прагу, Лондон, Венецію, Відень, Станіславів, Львів і т.п. ми спершу дізналися зі сторінок книг, а вже потім (якщо мали нагоду) мандрували і отримували неабияку втіху, коли розпізнали ту чи ту локацію/пройшлися дорогою/прогулялися набережною/опинилися біля будівлі, які вже так добре знали за улюбленим літературним текстом. 

У сучасній літературі місто стало не лише мотивом, темою чи культурним топосом. Місто (кожне по-своєму) виробляє механізми обігу культурної інформації, визначає сферу творення і збереження культурних цінностей. Міські тексти формують пласти культурної пам’яті, а також конструюють імідж міста, його туристичну привабливість. Ярослав Поліщук уважає, що коли предметом рефлексії стає місто з традицією, тоді автор може опертися на епізоди чи міфи в різний спосіб текстуалізованої історії, вмонтовуючи її у власний сюжет.

Жанрова форма історичного/ретродетективу сьогодні широко представленою на книжковому ринку  і користується неабиякою популярністю серед читачів. Про це свідчить успіх творів Владислава Івченка, Богдана Коломійчука, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюхи та багатьох інших. Якщо герої названих авторів розслідували злочини у Відні чи у Львові, то сьогодні місцем дії стає Полтава. Щаслива вдача для міста, яке прагне стати привабливим для туристів, сконструювати власний міф, популяризувати історію, культуру і т.п.

Я дуже раділа, коли з'явиться ретродетектив Олекси Доніча «Еліксир багряного кольору», відбулася вечірка-презентація ретророману Андрія Кокотюхи «Вигнанець і навчена відьма», із нетерпінням чекаю анонсоване продовженн роману «Реквієм для Рози» – «Непманша» – Раїси Плотнікової.

Але Полтава мене здивувала… Прикро здивувала… Замість широкого обговорення названих творів ми отримали «фейсбучну війну». І предметом палких дискусій стали не естетичні якості художніх текстів, не історичне тло, правдивість деталей, виписаність характерів чи переконливість конфліктів. Мова йшла про «справжність» письменників, тиражі, кількість написаних творів …

Безперечно, Андрій Кокотюха – майстер детективного жанру. За ним міцно утвердилася характеристика «найбільш плідного письменника сучасної української літератури» (далеко не кожен автор може похвалитися 74 книгами!!!), а Софія Філоненко називає його «лицарем сучасного українського детективу». Ми добре пам’ятаємо літературний успіх його «львівської серії» ретродетективів. Від книги до книги читачі слідкували за пригодами Климентія Кошового, київського адвоката, у львівських декораціях. Тому сподіваємося, що пригоди Платона Чечеля у Полтаві будуть не менш захопливими.

Андрій Кокотюха добре знає смаки масового читача, вільно експериментує з жанром, створює захопливі сюжети. Усі названі чесноти не дають права його прихильникам зневажливо ставитися до інших авторів. Тим паче, що і сам метр не відмовляє собі у задоволенні прорецензувати літературні новинки. Тому і, м’яко кажучи, дивною видалася мені позиція учасників «дискусії»: «Книга погана, бо ми її не читали».

Одним із наріжних каменів псевдообговорення стало питання літературної першості. Ради справедливості наголошу, що твір Доніча з’явився друком таки раніше.

Історії ретродективу Олекси Доніча «Еліксир багряного кольору» відбувається у знайомих полтавцям місцевих декораціях. У передмові до твору оповідач ділиться із читачами, що «придбав частину старого будинку, що коротав свій час біля самісінького серця історичної Полтави – Білої альтанки», а в цьому будинку знайшов «анонімний рукопис», у якому оповідалося про таємничі злочини, які відбувалися у Полтаві на початку ХХ ст.

Олекса Доніч майстерно користується рецептом успішного твору від самого Умберто Еко: «захоплива детективна фабула має поєднуватися із колоритом епохи». Помітно, що автор ретельно вивчав історичні, політичні, культурні, соціальні, економічні, побутові особливості життя полтавців початку минулого століття.

Так, Іван Никифорович, інженер шляхів сполучення, разом зі своїм добрим приятелем Іваном Івановичем, чиновником з особливих доручень при полтавському губернаторові, розслідують дивні злочини, які лякають і тримають у напрузі все місто.

«Якось у пору заходу сонця, коли спека літнього дня мляво поступалася нічній прохолоді, у Полтаві на Білій альтанці з’явилася кумедна пара. Довготелесий пан віком десь років тридцяти, зодягнений у лляну літню двійку, ледь помітно стримував цибатий крок, щоб товстун поруч встигав зробити кілька дрібних». 

Це – місцеві детективи-любителі, за допомогою до яких звертається навіть поліцмейстер. Їхні розслідування супроводжуються карколомними пригодами. Чоловікам доведеться розгадати таємницю безслідного зникнення шістьох дівчат на Подолі і покоївки віце-губернатора Мотрі Семененко, рятувати з рук злодіїв Пересопницьке Євангеліє, розкрити таємницю загадкового привида у прибутковому будинку Перцевича, дізнатися містичну історію ворожки Одарки, онуки справжнього карпатського мольфара, простежити за життєвими перипетіями предводителя дворянства, розгадати рецепт еліксиру життя. Це далеко не повний перелік злочинів, з якими доводилося мати справу детективам-аматорам.

Усі події розгортаються у мальовничому антуражі старої Полтави. Автор ретельно реконструює архітектурне обличчя міста: «усі дороги ведуть у Рим, усі полтавські вулиці линуть до Олександрівської площі. Коли є у світі до кінця втілена мрія архітектора, то це – головна площа Полтави, у народі звана також Круглою», розповідає історію полтавських страхітливих підземель, відтворює побут містян.

Олексі Донічу вдалося написати цікавий, атмосферний детектив із харизматичними героями.

Палким критикам «Еліксиру багряного кольору» нагадаю, що автор художнього тексту може вільно гратися із історичними й літературними алюзіями, використовувати прецедентні образи, вдаватися до інтертекстуальності.

Літературознавиця Софія Філоненко уважає, що популярність ретродетективу як жанру обумовлена тим, що він «густо замішаний на  ностальгії за минулим». Журналіст Андрій Куликов закликав: «Їдьте в Полтаву! Ви опинитеся в дивовижному місті, що поєднує в собі історію та сучасність». Продовжу: «Дорогі письменники, приїздіть у Полтаву, вона підкаже вам багато цікавих літературних сюжетів».

P.S. Після пожежі в соборі Паризької Богоматері у Франції два видання історичного роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» потрапили на третє і восьме місця в топі продажів сайта Amazon.
Усього в топ-100 сайта потрапило чотири різні редакції роману. У рейтингу також опинилися фотокниги та путівники пам'яткою архітектури. 
Можливо, нашим, полтавським, пам’яткам архітектури, наприклад, Кадетському корпусу, бракує «полтавського тексту», місця – де він буде не лише артефактом, а культурним топосом, символом, місцем пам’яті.


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація