Анна Ютченко: Подорож на Кінець


Досвідчені мандрівники знають, що коли гори вперше стаються у нашому житті, то більше ніколи не зможуть зникнути із нас. Вони ніби проникнувши через наші очі, вуха, кінцівки пальців та ніг, займають у нас найглибше місце. Ми починаємо мислити, бачити і чути інакше, ніби крізь гори, крізь густі ліси та поля, вкриті травами та квітами, якими підіймалися на вершину. І повертаємось на їх поклик знову й знову. Так сталося і зі мною. Цього разу мій шлях повернення: Полтава – Київ – Мукачеве – Тячів – Дубове – Красна – Кінець.

Кінець?

1

Початок: Київ

Сидимо із Сашею на березі Дніпра, годуємо качечку хлібом, а самі їмо червоні черешні. Це моя перша пересадка у Києві, а за декілька годин – потяг в Мукачеве.

Говоримо про культуру міста і про можливість цілеспрямовано прищепити позитивні традиції містянам. Наприклад, щоб цей берег Дніпра сприймався не лише як місце збору рибалок і туристів, а й місце пікніків, зустрічей, годування качок й ось таких подібних розмов. Саша говорить, щоб закріпилась така традиція, люди мають відчувати свою причетність і відповідальність до цього місця. Вона навчається в Києво-Могилянській академії на літературознавицю, а тому звикла сприймати світ глибоко, через його маленькі деталі: світло, тінь, колір, звук і слово. Особливо, через останнє.

Я віддаю останній шматок хліба з канапки качечці і думаю про те, що таки все має починатись із любові, а з неї – відчуття причетності та відповідальності до навколишнього світу.

Із-за хмар нарешті виходить сонце – і вода у «київському морі» стає трохи зеленуватою, із дна тепер видніються водорості, які колишуться під водою, ніби гілля дерев на вітрі.

Час рухатись далі.

poch2

«Кольорове місто»

Нас наздоганяє дідусь і говорить до мене, передавши гроші: «Дівчино, то не Ви загубили?».

Я вражено дивлюсь на нього і дякую. Декілька хвилин ми з Томашем Деяком – ужгородським поетом – йдемо мовчки.

«Ось так і починаєш вірити в людей» – нарешті каже він.

Перше моє враження від Мукачева – це дуже кольорове місто. Довгою вуличкою від залізничного до автовокзалу повсюди виростають жовті, сині, зелені будиночки. Томаш жартує, що, певно, колись рожева фарба була дуже дешевою, тому місцеві і перефарбували місто в цей колір. Я посміхаюсь і продовжую думати про традиції міста: звідки, скажімо, виникла ось ця із фарбуванням будинків?

Далі були блукання містом, уздовж річки і багато розмов про літературу, особливо про поезію.

 «On the road»*

– Але наш автобус точно не відмінять. Це постійний рейс.

Впевнено говорить нам Томаш. Ми щойно зустріли на автовокзалі Віолетту, Ростика та Діану. Тепер нарешті всі разом.

On the road (1)

Ця мандрівка планувалась дуже спонтанно та хаотично. Але ми таки вирішили тримати напрямок з Мукачева на село Дубове, де нас мав супроводжувати в гори знайомий Діани – Траян – учасник проекту «Ukraїner». Планували бути в горах з наметами дві ночі. Але ми були готові до будь-яких несподіванок. Бо все трималося на довірі та відповідальності. Але найсильніше, певно, на поклику гір.

On the road (4)

Наш прямий автобус до села Дубове таки зламався. У нас лишалось мало часу до заходу сонця, що означало неможливість піднятись в гори і розбити наметовий табір. А потім почався дощ, довга дорога з пересадками: Мукачеве – Тячів – Дубове – Красна. Але ми знали, що разом з цим почалася справжня пригода і лишалась нам лише довіра, відповідальність і любов, без якої неможливе все попереднє.

* * *

Під вечір таки дістаємось до села Дубове. Дощ продовжує поволі накрапати. На зупинці якийсь чоловік розпитує в нас, до яких гір прямуємо і чи маємо ми мапу. Із захопленням слухаю його мову із закарпатським діалектом і думаю, які усе ж таки дивовижні та особливі ці люди, із-за будинків яких видно гори і народження хмар. Ніби вони вищі та глибші, знають щось більше, щось інше про ліси, поля, місяць та сонце.

«Це все рок-н-рол»

– То, може, вам допомогти нести наплічники?

Дуже відкритий та усміхнений Траян, який непомітно з’явився поміж нас, запрошує до себе додому та закидає собі на плече мого наплічника. Говорить, що цього вечора нам не варто йти в гори, а краще лишитись в нього на ночівлю. Гості в його домі звична справа. Він допомагав команді «Ukraїner» з експедицією на Закарпатті, а на днях очікує на приїзд польського журналіста та фотографа, який пише про Україну. Разом з ним Траян  збирається піднятись на вишку, де працює його тато.  

rnr (1)

Непомітно дощ закінчився. Стою на балконі і вдивляюсь у сусідські будинки, у ледь помітні в темряві вигини гір, вкриті простирадлами із лісу. З кімнати чутно музику – гітара незвично поєднується з дримбою, чутно мерехтіння лампи на стінах, спів Віолетти, шурхіт фіранок на вітрі на подекуди стукіт крапель води на підвіконня. У цей момент мені здається, що всі ми зараз знаходимось в якійсь «рок-н-рольній» пісні. Починаю про себе наспівувати і вибивати ритм. Світло у вікні сусідського будинку гасне.

rnr (3)

* * *

– А як хоч називається ця гора, на яку ми підіймаємось?

Запитую я під час нашого чергового перепочинку.  Після вчорашніх вечірніх розповідей Траяна ми також вирішили піднятись на ту вишку до його тата. Зробили свою останню пересадку із села Дубове до початку села Красна –  і нарешті глибоко вдихнули. Ось і початок нашого сходження.

yak hoch (1)

Хоча це мій перший справжній похід у гори, я розумію, що ще й непогано тримаюся. Підйом виявився складним – майже весь час ми йдемо вертикально. Я відчуваю, як буквально постійно доводиться долати себе і фізично, і морально. Але щойно зупиняюся на мить і обертаюсь назад – одразу забуваю про біль і втому. Ми оточені, обійняті, огорнуті горами. Не віриться, що земля може бути настільки високою. Здається, ніби ми знаходимось на спинах величезних пухнастих звірів, які сплять у тіні хмар. Або підіймаємось з дна повітряного океану на величезний камінь.

– А хіба зараз так важливо, як називається ця гора?

Відповідає мені Томаш, який окрім того, що є нашим провідником, ще й встигає по дорозі збирати гриби на вечерю. Ми сидимо серед поля з квітів і трав, Віолетта ділиться зі мною та Діаною горішками, Ростик лежить із заплющеними очима. Раптом мені згадується вчорашній вечір.

– Рок-н-рол, – кажу я вголос, – бо це все рок-н-рол.

yak hoch(4)

На вершині Кінця

Нас зустрічає Сонька – дуже енергійний і лагідний песик. Спочатку вона бігає колами біля нас, радісно стрибає, а потім знову повертається до невеликого будиночка. Нарешті ми на місці. Небо затягнуте хмарами і здається, ніби гори, увібравши їх в себе, також стали сірими, але не менш прекрасними. Хлопці кажуть, що потрібно підійматись до будинку – там вже поставимо намети і підемо по воду для вечері.

– Ви так схожі з Вашим сином.

na versh (1)

Віолетта дуже вдало підмічає схожість Сергія Васильовича  з Траяном. Він стримано посміхається нам. Показує, де можна набрати питної води, розвести вогнище і пропонує не ставити намети, а переночувати в його будинку, бо цієї ночі знову очікується дощ. Ми переглянулись з Віолеттою і розуміли, що схожість їхня з сином не лише зовнішня.

Пан Сергій працює на цій вишці вже більше 20 років. Приймав у своєму будинку різних людей, навіть іноземців. Говорить, що любить свою роботу за те, що тут можна «цивілізовано відпочити від цивілізації».

na versh (3)

Я дивлюсь на захід сонця і думаю про те, що зазвичай вдома зі свого вікна спостерігаю за тим, як воно сідає за дерева, а тут – за гору. Одразу помітно стає холодно, я вдягаю ще одну кофту і йду на кухню. Тут пахне грибною підливою. Томаш скаржиться, що поклав забагато спецій і тепер зовсім не чути смаку. Я насипаю собі в тарілку банош і думаю про те, що сьогодні маю найпрекраснішу вечерю у своєму житті на вершині у 1302 м.

na versh (7)

Згодом до будинку, неочікувано як для нас, так і для пана Сергія, заходять місцеві хлопці. Розпитують, звідки ми, що тут робимо і чи все нам сподобалось.

– Добрий вечір, вас турбує закарпатське обслуговування.

Жартує Томаш. Ми сміємося, а Сергій Васильович зізнається, що насправді місцеві не так часто сюди підіймаються. Я запитую в нього, як все ж таки називається ця гора.

– Гича. Або Кінець, як назвав її я.

* – «У дорозі» (англ. On the road) – назва роману американського письменника Джека Керуака, в якій описуються пригоди автора та його близького друга – Ніла Кассаді – територією Сполучених Штатів Америки та Мексики.


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація